brovary84

У звʼязку з останніми подіями пригадав такого собі Емамі-сан, іранця, котрий десь у 1990-х замешкав у Японії (не знаю, з якої причини, чи тікав від чогось удома, чи просто хотів дихати вільнішим повітрям), і з яким ми активно спілкувалися у 2010-х.

Коли його питали, що там в Ірані, чи не сумує тощо (бо казав, що жодного разу за більше ніж 20 років не був), він миттю відповідав так, як у заголовку, "та кому той Іран треба!", підморгував і переводив розмови на жарти (але іноді мені здавалося, що має десь глибоко в очах притлумлений сум).

Бачилися ми кілька разів на рік на заходах, котрі активні японці організовували для школярів у місті Уджі в префектурі Кіото. Запрошували іноземців, котрі розповідали про свою країну, учні задавали питання, готували якісь виступи тощо. Восени це було в межах приміщення школи, а влітку був табір коло моря, на півночі префектури (2-3 години автобусом), якийсь як пансіонат чи санаторій, де ми всі зупинялися, іноземці мали розказати про свою країну десь за 30-40 хвилин, а потім просто проводили час разом зі школярами, можна було ходити до моря, хоч купатися не дуже рекомендували, бо ж медузи, і японські правила безпеки. За ці два дні відпочинку на узбережжі (від будівлі до моря - хвилина!) ще й платили, правда в "бібліотечних картках" сумою на 5000 єн, котрі можна потім використати на купівлю книжок у книгарнях.

Так от, Емамі-сан, вставляючи де треба і не треба своє "Іран ва іран", завжди був у центрі уваги (а це школярі середньої школи, тобто десь 12-15 років). Він настільки органічно почувався зі дітьми, що мені щоразу було дивно, як це він ще не почав викладати в школі. Кілька слів японською, часто кансайським діалектом - і от уже довкола нього зібрався невеличкий натовп, вони про щось перемовляються, задають питання, реагують на його жарти тощо.

Цибатий, сухорлявий, довговидий, засмаглий так, наче він тільки-но приїхав з Ірану, ще він дуже ретельно мив руки з милом (і закликав малечу робити те саме) і чистив зуби ледь не після кожного прийому їжі. А коли в день відʼїзду на обід давали каррі, просив добавки десь разів зо три. (Насправді каррі, котрий готують для школярів у Японії, можна їсти нескінченно!) Таким я його запамʼятав.

А от іран і справді іран.

 Цікаво, а поведінка власників і власниць собак у нас узагалі якось регулюється?

Ситуація в парку: на нашого собаку напав інший (чи напала?) без повідка, женщіна-власниця ішла на 5 метрів попереду, зайнята розмовою по телефону, і навіть не звернула уваги на цю ситуацію.
Підійшов, пояснив, у чому проблема (не знаю причину агресії того собаки, але знаю, що за це відповідає власниця - бо хто ж іще?..), попросив взяти на повідок. Ввічливо попросив.

У відповідь почув 25 причин, чому вона може цього не робити, і взагалі, що це я заважаю їй спілкуватися телефоном. Ну тобто послали мене з диким виразом на обличчі - типу "я королева цього парку, де ти взагалі узявся".

Зрештою на повідок таки взяла, наче це велика послуга. Добре, що в нашого собаки поранень не було, але якщо цей агресивний собака кинеться наступного разу на дітей? Чи дорослих? Або покусає іншого собаку так, що доведеться вести до ветеринара?..А женщіни далі балакатимуть телефоном?..

Люди не можуть спрогнозувати найелементарніших загроз чи то пак можливих наслідків від своєї неадекватної поведінки, і це велика біда. Звичайно, не лише в цій конкретній ситуації.

Слова вмирають щосекунди. На вулиці, на горищі, в пустелі, а також в кімнаті очікування на вокзалі, з піднятим комірцем – слова вмирають.

Шановний, поїзд прибув!

А наступної миті – слова мертві.

---------------------------

Десь приблизно за місяць вийде друком новий роман Харукі Муракамі, який називається так, як у заголовку. Японці масово замовляють, а найприскіпливіші в твіттері розвідали, що так само називався надрукований у літературному журналі твір автора, який згодом не виходив окремою книгою, бо Муракамі вважав його невдалим. Але в іншій формі переріс у роман «Кінець світу　та Країна Див без Гальм».

І от вони через Парламентську бібліотеку замовляють собі той старий, невдалий роман, і, читаючи його, намагаються уявити, яким буде цей новий. На фото було видно початок цього роману 1980 року, який я і переклав. Не знаю, що там далі, але наче не дуже нецікаво…

Але: взяли інтервю у радника офісу президента, такого собі Орекусіі-сан. Тобто в улюбленця всіх українців, Аресутовіччі-сан.

Яп. журналісти зазвичай свої アポ, тобто домовленості про зустрічі, роблять через когось місцевого, і от шо, не знайшлося жодного українця, який розказав би, що це за один? І що від його бла-бла-бла треба тікати подалі?..

Ну але в них за останній рік зашкварів на рос-укр тему трохи було, тому це, можливо, така собі "політика партії". Але все одно ригально якось.

Якось вона зробила мені зауваження, що на офіціанток не можна казати так, як герой одного аніме Шінносуке-кун (4- чи 5-річний хлопчкик): онее-ЧАН, бо це зневажливо, а треба казати виключно онее-САН, а ще краще – просто піднімати руку і гукати «сумімасен!», тобто «Вибачте!».

Але я запам’ятав ще один епізод зі спілкування з нею, якось у 2009, здається, році, тобто вже після Грузії, вона пошепки повідомила мені, що щиро вважає, що птн – «каккоіі», тобто «крутий», бо він з голим торсом їздить на стерхах, чи на конях, чи що він там ото таке робив як мачо. Мовляв, таке не кожному політику під силу, і тому саме «каккоіі». І підморгнула.

Я утримався тоді від коментарів, а тепер уже мені це виглядає як доволі типова реакція членів суспільства, де не дуже вміють правильно розставляти пріоритети – он і Абе тривалий час з птнм намагався подружитися, вірші йому складав, уряд виділяв великі суми на підтримку рос економіки – і це вже після Криму.