Як мине розмай

Сиджу на балконі, поруч дрімає мужній Теля, в парку видно квітнучі каштани, на небі хмари вже літні, кажу на них "наче з аніме студії Ghiblі" - кудлаті, великі, неповороткі і рельєфні. Грають "Мареничі" і трохи Ольга Богомолець.

Переклад та інша робота потроху робиться, а ще думається, що це ж я якось тут згадував ностальгію за українськими серпнями, писав, що сумував чи не за кожним пропущеним, доки мешкав у Японії.

Але, як задуматися, за травнями я сумував не менше, і не (лише) тому, що цього місяця мене народила мама. Бо ж "травень є травень!", і ще "найдивніша мова гайова", ну і "як тебе не любити" мені в пергу чергу саме про травень. А оце буяння і нестримна сила зеленого кольору, так наче хтось прагне показати, що в природі відтінків зеленого може бути незліченна кількість!

Тож я радий, що діти мають змогу провести ще й цю весну у Києві, у них там на подвірʼї у школі ростуть три височезні каштани, а я пригадую, що неподалік від моєї школи теж було багато каштанів, власне травні не памʼятаю, бо якось за іспитами вони завжди минали дуже швидко, а от море каштанового цвіту й досі стоїть перед очима.

І мені вчергове хочеться втрапити у сон до Телі, ходити з ним у траві по вуха, принюхуватись до геть усього, що ворушиться і що нерухоме, ловити квіт каштанів, що падають з неба, наче сніг, і кожною своєю клітиною відчути й запамʼятати це буйнотравʼя. А тоді дивитися Телі в темно-карі очі й питати: "Що буде з нами, любий, як мине розмай?"