День культури

Ну і щоб не забути - про День культури в Японії, але водночас і не зовсім про Японію, і не зовсім про культуру. 

Значить, так: я знову у спекотному Сеулі, той самий що схожий на Бровари. 201-якогось року, це серпень, але до цього прекрасного міста ще не приїхала юна моя майбутня дружина, і я старанно їжджу щодня заповненим автобусом у Соуру дехаккьо, тобто Сеульський університет, беру собі каву і слухаю дві пари корейської до обіду, тоді щось під'їдаю, плююся від гострого але ж і дуже смачного, зазвичай прошу у дівчат на роздачі добавки, вони підморгують і радо докладають, без обмежень і доплати - прекрасна країна! Хоч світлочолим вікінгам під 2 метри зростом кладуть десь втричі більше добавки, ніж мені, але ж на те вони й вікінги. 

А пообідавши, ми йдемо хто куди, це залежить від дня тижня, інколи пар по обіді немає, і тоді я повертаюся в будівлю, де ми всі - студенти та викладачі Кіотського університету - мешкаємо під час 3-тижневого мовного стажування, вмикаю кондиціонер на повну, ставлю джаз, і сідаю перекладати інтерв'ю з білорусами, які борються з наслідками чорнобильської трагедії і намагаються побороти радіацію, часто - вельми успішно. 

Коли ж пари з 13 год є, я залишаюся у кампусі, а там у повітрі така концентрація спеки, що вона, здається, вже матеріалізувалася, ходить довкола тебе, чіпляється до рук і ніг, залазить за комір, нагріває вмить найхолодніші напої з автоматів, словом, поводиться так як і повинна це робити в серпні. Як гарно писати про спеку, коли за вікном хмари і всього 15 градусів! - так думаю я теперішній.

Два дні на тиждень ми мали пару з соціології/культурної антропології корейського суспільства, яку викладала професор, що отримала Ph. D. в Японії, Васеда чи щось подібне, і розповідала нам більше про японське суспільство, ніж про корейське. Точніше про корейське суспільство крізь призму суспільства японського, бо вони настільки взаємопов'язані, що говорити про них окремо - це не найкраща ідея, так вона нам пояснювала. 

А якось причепилася до мене, можливо через те що я серед слухачів був єдиний не-азіат, і попросила серед 6 людей на екрані вказати, хто з них японці, хто - китайці, а хто - корейці. 

Оскільки на той момент я мешкав у Кіото вже цілих 4 роки і надивився на всі три національності досхочу, вирішив прийняти правила гри і спробувати розказати присутнім, хто є хто. Вийшло не дуже, з 6 людей я правильно назвав національності 3-х, а потім почалася дискусія про те, кого і на яких підставах можна/не можна називати японцем/китайцем/корейцем, і я зрозумів (хоч насправді мав таку підозру і раніше), що говорити про такі речі, а тим паче робити висновки на основі зовнішності - вельми невдячна справа. 

А в інший день на соціо-антропологічній парі мова зайшла про колонізацію Японією Кореї, про японський буйний націоналізм, і його прояви в сучасному суспільстві - очевидні та не дуже. 

Для того щоб відчути очевидні, достатньо піти під китайське/корейське/іншо-азійське посольство десь в Осаці або Токіо і провести там принаймні день. Побачите, як мужні неголені чоловіки різного віку з прапорами, що їх японська армія використовувала під час численних війн, приїздять туди вимагати повернення спірних територій, і як дбайливо вони ставляться до своїх зазвичай чорних невеличких вантажівок, розписаних всякими лозунгами. Вони також регулярно відвідують Дні відкритих дверей на території Імператорської резиденції в сучасному Токіо, кричать собі "Імператор-бандзай!" або інші подібні речі, і загалом поводяться трохи зверхньо-зухвало: хочеш навчитися поваги до Імператора та його родини - швидко питай нас, як! 

А неочевидні (прояви) пробиваються на поверхню, коли подивитися на червоні дати в японському календарі, особливо на історію їх виникнення. Корейська професорша казала, що принаймні половина з нинішніх свят мають пряме відношення до Імператора/його родини/якихось священних синтоїстських церемоній/конституції/заснування Японії як країни і так далі. Тому навіть якщо зараз назва вихідного абсолютно абстрактна, це зовсім не значить, що воно таке собі самостійне свято, і названо так через те, що японці люблять саме цей аспект повсякденності. Ні, зовсім ні. 

Так само і з Днем культури 3 листопада: це день народження Імператора Мейдзі, а це майже свята постать для кожного притомного японця: провів країни крізь буремний період стрімкої модернізації, вибудовуючи непрості стосунки з країнами Заходу, і воюючи паралельно з сусідами. 

Теперішню японську повоєнну Конституцію було оприлюднено теж цього дня, а оскільки вона - за культуру і мир, день і зробився Культурним. 

Але в мене він асоціюється виключно зі спекотним полудневим кампусом Сеульського університету, де в напівтемній аудиторії я намагався роздивитися якомога уважніше шість азійський облич. 

Сало роздавали

Наснилося, що роздавали на вулиці сало - мабуть, до великих холодів. Тонко нарізаними шматочками, по одному на руки, але до нього - ні хліба, ні всяких інших сало-придатних речей. 

Люди в черзі стояли і спокійно чекали, не дотримуючись дистанції - значить, скоріш за все це була до-коронна Японія, але були й іноземці.

Якийсь дядько, дивлячись на моє радісне обличчя, ледь не крутив пальцем коло скроні, а дівчина, якій я розказував про переваги салоїдства, змовницьки підморгнула.  

Поруч там, здається, проводили запис у клуб любителів и шанувальників цього продукту з шаленою річною платою, і розповідали про нового президента Америки. 

А на вечерю у нас була смажена санма, тобто сайра, яка записується ієрогліфами "осінь-катана-риба". Традиційно її багато їдять саме восени, але останнім часом японці нарікають на те, що вона від берегів їхньої прекрасної країни кудись тікає. Або просто не припливає.