За червоними торіі

 Там вулиця, яка раптом закінчується ніде, і переходить у пішохідну зону, де часто проводять всілякі ярмарки та інші заходи. Як її пройти всю повністю, виходиш до центрального входу в храм Хейан Дзінґу, Хейан - це ж назва епохи "спокійного правління", якщо я нічого не плутаю, почалася у 796 році, коли столицю перенесли в Кіото з Нари, вибравши місто з огляду на зручне розташування в улоговині поміж гір. 

А храм відкрили у 1896 році, святкуючи 1100 років від заснування столиці в Кіото. Я думаю, це була відчайдушна спроба кіотосців привернути увагу всієї країни до свого міста, бо ж саме тривала епоха Мейдзі, столицю перенесли в колишнє рибацьке село Едо, Імператора теж туди "перенесли", і Кіото почало стрімко втрачати свій авторитет. 

Так от, пройшовши крізь головний вхід, слід перш за все помити руки, бо ж спілкуватимешся з богами синтоїстськими, а вони люблять чистоту. Тоді там є величезний простір із купою малесенького каміння, яке залазить у взуття, але простір у цьому не винен, звичайно. Десь на початку червня там ставлять сцену, запалюють кілька величезних факелів, і грають вистави Но: та Кьо:ґена (це такі мініатюрні замальовки в перервах між виставами або актами Но:). 

Як перейти ще й цей простір, то можна вийти до головних будівель храму - вони за огорожею, а перед нею можна купити стандартні обереги, листівки, а також замовити церемонію очищення від злих духів - всього за 5-6 тисяч ієн. \

Але Хейан Дзінґу найбільше відомий своєю сакурою "шідаре" - така, що звисає як верба, головні приміщення храму зліва, ззаду та справа оточені величезним садом із цими сакурними деревами, вхід - за окрему плату, десь так як ціна кави, але воно того варте. 

І от саме цей сад у мене - найяскравіша асоціація з храмом Хейан, бо там проводили концерти класичної та не дуже музики. І ще я мав задоволення ходити ним разом із трьома художниками з України, які приїхали у справах в Японію років із 10 тому. 

Зустрів їх на станції неподалік від своєї квартири на 12 кв. м., хотів почастувати круасанами - але хлібний магазин було зачинено, це був кінець квітня, перші дні "золотого тижня", художники дуже дивувалися низькій стелі, компактності кухні і тому, як я взагалі виживаю у цій квартирі, це ж ні випростатися, ні прилягти як слід. 

Так от, ми пішли у храм Хейан дзінґу:, зайшли у сад, і ходили ним мабуть години півтори точно. Ледь не кожне дерево, квітка, рослина, мох, вигин річечки, комахи, словом, все що було у цьому просторі, ставало об'єктом переважно захоплених коментарів, я ходив за трьома дивакуватими українцями слідом і думав, як це можна так непродуктивно використовувати час, таких рослин, комах і садів по всій Японії - хтозна скільки. 

А тепер розумію, що дивний був (і мабуть є) я, коли в місті, яке цінує повільний та розмірений ритм життя, поспішав кудись, ігноруючи часто дуже важливі речі: вигин річки, промінь сонця на вранішній квітці, розкидані гілки дерев на зеленому килимі моху. Тепер ігнорувати їх не можу, бо все це - об'єкт найвищого захоплення Юлії, яка про листя навіть створила колись була пісеньку, з квітами вітається, до річок прислухається уважно.

Тому й маю тепер ще одну, мабуть що нездійсненну мрію: зводити трьох українських художників та свою дочку ще раз у сад храму Хейан в Кіото, ходити за ними слідом, мовчки спостерігати за реакцією на все, що їх оточує, і думати про те, що Імператор ще й досі не повернувся до міста, де він колись жив більше тисячі років.
Значить, ще не час.