Ruano

 Припустимо, у школі була дівчина, яка мені подобалася, і вона про це знала, і я знав, що вона знає, і навіть так склалося, що ми сиділи за однією партою, але я так їй нічого і не сказав. І що у неї була ручка, чи механічний олівець, і там було написано великими літерами PILOT, і ще десь меншими - Made in Japan (просто магічне сполучення літер!). І я якось абсолютно випадково мав шанс написати щось і десь цією ручкою, чи олівцем. 

І потім повернув їх власниці, а принагідно, коли шукав собі нову ручку, роздивлявся, чи там теж не написано щось подібне. І таки знайшов - написане. 

Такі самі літери були на футболці у мого шаленого бразилійського друга Алекса, відомого у вузьких колах своєю коронною фразою: "You can waste your time as you wish". Там було власне зображення ручки, чи олівця, і ще якийсь бадьорий слоган, який хочеться повторювати подумки сотні разів спекотними літніми вечорами - такими, як у Бразилії. 

А років десь за 8 після цих шкільних досвідів ще одна ручка ПІЛОТ прийшла до мене сама, це вона на фото (у Фейсбуці), модель Руано - чому саме така назва?..Вона зі мною вже 15 років, і якимось дивом досі пише, хоч я і не міняв чорнила жодного разу. 

Не можна сказати, що вона супер зручна абощо, але водночас не можна забувати і про обставини, за яких ми зустрілися. Трапилося це в містечку Тенрі у префектурі Нара, де я перебував на річному мовно-культурному стажуванні, і записався у кінно-спортивний клуб. І пізніше виявилося, що саме того року клуб відзначав якусь круглу дату - 70 (75?) років від дня заснування. І мене разом із росіянином А. запросили на святкування, де власне і видали ці ручки. Тоді ще напис, що повідомляв про круглу дату клубу, було добре видно: золоті літери блищали на сонці, чітко виділяючись на темно-синьому фоні. 

А тепер вже їх не можна розрізнити, скільки б я цей фон не роздивлявся. Але це, звісно, не може бути причиною попрощатися з Руано, бо ж один погляд на неї - і я знову в Тенрі, прокидаюся влітку о шостій ранку, щось похапцем під'їдаю, на велосипед - і мчу, лякаючи по дорозі сонних птахів, у стайню, де коні вже прокинулися і японські колеги готують їх до занять, а влітку в Японії страшенна спека, а коні ж не винні, що люди хочуть спати, і до 9 треба вже все закінчити, помити тварин і повернути їх у стійло. 

Так от, примчавши, я теж розпочинаю приготування, хоч мабуть більше заважаю, ніж допомагаю, а пізніше, на піску, чекаю своєї черги, аби проїхатися хвилин 5, як пощастить - то й усі 10, і потріпати наостанок оту білу конячку, а також отого коричневого дідугана, по спітнілій шиї. Забувся вже, як їх звати, та й не дивно, бо через 15 років, що минули з того часу, мене не знає (і не пам'ятає) жоден тенрійський кінь. Не кажучи вже про українських дівчат.