СадочокЮ 9

9 Сьогодні в садочку, точніше на шляху до нього, було все майже як завжди. Спустилися з дитиною з нашого другого поверху по великих сходах на перший, впіймали поглядом дядечка-прибиральника і відзвітувалися, що сьогодні у Юлі достатньо сил для того, щоб самій іти в садочок. Інколи буває, що з різних причин уранці сил малувато, і Юлю несуть руки тата, а дядечко її під’юджує і розпитує, чому вона не хоче або не може ходити сама. Можливо, сил їй додавала кругла сумка у формі обличчя Анпанмана. 

На виході з території будинку автоматичні двері теж були в тумані, і хтось намалював на них незрозумілу істоту, яка займала увагу Юлі, і вона трохи навіть виправила кілька істотних елементів. 

Тоді привіталися з іншим дядечком, який приїхав на велосипеді і поставив його неподалік, і пішли (бо ж перший дядечко був свідком того, що сьогодні Юля таки може ходити!) в садочок, розглядаючи по дорозі блакитні автобуси, переважно білі та чорні машини і велосипедистів та -сток, які на шаленій швидкості з’їжджали з гори вниз. 

Роззулися, поміряли температуру, і я повісив червону сумку-Анпанмана собі на шию. Це була вочевидь найбільша помилка цього ранку, я дуже недооцінював, як малята з 0-річної групи «хійоко», тобто курчата, його люблять. Їх загалом 6 чи 7, і принаймні половина зібралася коло мене, показуючи на «кабан», тобто сумку, пальцем і вигукуючи щось нерозбірливе. Відповідно, порозкладати одяг та інші речі на Юліних поличках мені було дуже важко, аж поки на допомогу не прийшла сенсей, яка малят позбирала і спрямувала на путь істинний, тобто до іграшок. 

А Юля, після того як допомогла мені попорати речі на поличках, широко розставивши руки, попрямувала без жодних сумнівів до іншої сенсея-жіночки віку трохи старшого ніж середній, яка почала працювати у садочку кілька місяців тому, але вже заслужила чимось її повагу і визнання. Можливо, тим, що голос її нагадує голос іншої сенсея, яка виховувала Юлю на початку садочкового шляху, і ще тим, що вона щоранку обов’язково звертає увагу на численних анпанманів на Юліному одязі. 

А туман сьогодні вранці був і у префектурі Фукуі, куди я й прямую, пишучи цей текст. Навіть поїзди ходили зі швидкістю набагато повільнішою, ніж завжди, але все одно набагато швидше, ніж українські електрички. 

(Це все я написав в айпаді більше тижня тому, але щодня час ми проводимо приблизно так само. Цієї п’ятниці - знову в Фукуі, можливо навіть і сніг там десь випаде. 

Сьогодні ж уранці був свідком того, як тато подруги Юлі, Н-чан, дописував і записував повідомлення для сенсеїв у «щоденнику виховання» прямо в садочку - мабуть, не було часу зробити це вдома. Але це і не дивно, бо минулого року влітку у них народився хлопчик, Н-чан стала старшою сестрою, і батькам вочевидь не до повільного ведення щоденників..)