Tenri
А пам’ятаєш, любий мій Міцуї, як одного липневого вечора 6 років тому ти запхався до моєї кімнати в гуртожитку о нічній порі, а я був не в настрої і послав тебе до тієї дівчинки з Тайваню, Рікін, яка якось варила мені теплий рисовий суп, бо боліло горло? Але я зараз не про суп, і навіть не про горло, хоч воно у мене нещодавно знову боліло, а про твої почуття до ще однієї дівчинки з Тайваню, Айрі. Ти був закоханий у неї, а вона, як потім виявилося, у мене, а я – я був закоханий у місто, Тенрі, місто Небесної Мудрості, якщо перекладати дуже вже поетично. Мабуть, Айрі закохалася в мене через те, що я якось повів її їсти рамен і галантно за неї заплатив – тайваньські чоловіки, вочевидь, не настільки галантні. А сьогодні я проходив повз ту лапшичну – будинок здається в оренду, і в ньому живе тільки дуже лютий пес, судячи з таблички.
Але я зараз не про галантних псів, а про той липневий вечір, коли Айрі уже знала, що ти у неї закохався, а я, що вона у мене - ні. Ти прийшов до мене, тоді пішов на третій поверх, а тоді ви втрьох пішли грати в бадмінтон, і ти присилав мені мейли кожні 5 хвилин, коли дівчата грали між собою – вихаді, подлий трус, Тімуру-бакана ґайдзін, нам тебе не вистачає. Тепер мене ніхто не кличе грати у бадмінтон, хіба що у футзал – максимум два рази на рік.
Зрештою я піддався на твої провокаційні мейли і вийшов до вас на той асфальтовий майданчик перед мерією. Там ще жовта доріжка для сліпих проходить літерою Т, я весь час на неї наступав. Сьогодні я був у Тенрі і бачив нас там, ми сиділи вчотирьох і обговорювали, куди поїдемо в серпні. Я хотів моря, тайванські дівчата – гір, і ти запропонував поїхати в префектуру Ехіме, звідки сам родом – там є море, а у сусідній префектурі Токушіма прекрасні гори, сказав ти, Тімуру, ти ж любиш гори – спитали мене дівчата, і я радо сказав – так. Я люблю гори уже цілих 6 років і 1 місяць, уявляєш, милий мій Міцуї?
А тоді ми сиділи, і знову грали, і знову сиділи, і Айрі дивилася на мене закоханими очима, а я дивився на волан очима утомленими, а тоді десь прогримів салют і ми побігли на пішохідний міст на нього дивитися – але так зрештою нічого і не побачили. Я ніколи не думав, що сидіти вчотирьох на асфальті – настільки інтимне заняття, тоді я думав тільки про те, чому японське літо таке спекотне, ну це ж просто неможліво!..І соромився повертатися до дівчат мокрою спиною. Але ж цикади!..
Так от, Міцуї, уявляєш, і гуртожиток наш на місці, і мерія навпроти – теж, і я пройшов між тим і іншим, так і не наважившись подивитися зблизька на жовту літеру Т або на двері своєї кімнати. А ще, як не дивно (хоча чому б це було дивним?..), річка, з місточка над якою кляті москалі від нічого робити викинули вниз поламаний велосипед, це навіть не річка, а так собі, потічок. Певно, у мінус-семирічному вересні ішов дощ і вона таки мала право називатися річкою.
Так от, Міцуї, сьогодні я знову був у Тенрі, бо з Києва приїхав мій знайомий японець, привіз групу японістів на кількатижневе стажування. Це саме про нього хтось і колись написав: “За те українську ти вивчив хоча б, Що нею говорить Хіроші”. Але русскоязичним кієвлянкам-сходознавицям на українську плювати, до чого тут Хіроші. Зрештою, десь у Японії японцям теж плювати на японську.
Але я не про японську, а про свій шлях від вокзалу до універу. Ішов по Хондоорі – критим торговим рядам, а там зліва – караоке Рейнбоу, тоді справа магазин, де мама колись знайшла пречудову японську порцеляну па бросавай ценє. Повернув собі направо на другому світлофорі, іду-іду, аж раптом пригадав – отут я колись гепнув свій мобільний, думав – гаплик, але він Саніо. Саніо зараз, до речі, вже частина Панасоніка, так що телефон мій тодішній буде скоро раритетом. Сьогоднішнє місце зустрічі – їдальня, перед нею Хіно-сенсей-іменинник, а з ним жіночка-викладач японської, обличчя пам’ятаю, а імені – ні. Отакий я штудент, Міцуї. Вона до Хіно: “О, це ж той, що на конячках катався, так?” – і показує руками. “Скільки років уже пройшло?”
Хіно-сенсей: “Сім”.
Сенсей без імені, але з обличчям: “Але в тебе тоді волосся інше було, правда?”
Хіно-сенсей: “Так, набагато довше”. Я, подумки: “Ага, бо не знав, де дешево стригтися”.
До розмови приєднується дядько (з міжнародного відділу?), каже, що у рік, коли я приїхав, він почав працювати в університеті Тенрі, як же ж мене звати…Т…Т…
Безіменна сенсей: “Тіму…”
Я: “Ру”.
Мурата-сан, тобто людина із червоним обличчям: “Точно, Тімуру”.
Уявляєш, Міцуї, я – патлатий сивий вершник, і водночас віха-орієнтир у чиємусь житті. Отой 64-річний кінь-дідуган, який колись не хотів мене возити, мабуть, з переляку забрався би на курган Нішіяма ще раз, якби про таке довідався. А курган же ж із 4 століття, він коней не дуже любить.
Завтра подзвоню тобі, Міцуї, розкажу, що Місто Небесної Мудрості зовсім не змінилося за 7 років. Цикади так само не дають вночі спати – просто вже не нам.


Але я зараз не про галантних псів, а про той липневий вечір, коли Айрі уже знала, що ти у неї закохався, а я, що вона у мене - ні. Ти прийшов до мене, тоді пішов на третій поверх, а тоді ви втрьох пішли грати в бадмінтон, і ти присилав мені мейли кожні 5 хвилин, коли дівчата грали між собою – вихаді, подлий трус, Тімуру-бакана ґайдзін, нам тебе не вистачає. Тепер мене ніхто не кличе грати у бадмінтон, хіба що у футзал – максимум два рази на рік.
Зрештою я піддався на твої провокаційні мейли і вийшов до вас на той асфальтовий майданчик перед мерією. Там ще жовта доріжка для сліпих проходить літерою Т, я весь час на неї наступав. Сьогодні я був у Тенрі і бачив нас там, ми сиділи вчотирьох і обговорювали, куди поїдемо в серпні. Я хотів моря, тайванські дівчата – гір, і ти запропонував поїхати в префектуру Ехіме, звідки сам родом – там є море, а у сусідній префектурі Токушіма прекрасні гори, сказав ти, Тімуру, ти ж любиш гори – спитали мене дівчата, і я радо сказав – так. Я люблю гори уже цілих 6 років і 1 місяць, уявляєш, милий мій Міцуї?
А тоді ми сиділи, і знову грали, і знову сиділи, і Айрі дивилася на мене закоханими очима, а я дивився на волан очима утомленими, а тоді десь прогримів салют і ми побігли на пішохідний міст на нього дивитися – але так зрештою нічого і не побачили. Я ніколи не думав, що сидіти вчотирьох на асфальті – настільки інтимне заняття, тоді я думав тільки про те, чому японське літо таке спекотне, ну це ж просто неможліво!..І соромився повертатися до дівчат мокрою спиною. Але ж цикади!..
Так от, Міцуї, уявляєш, і гуртожиток наш на місці, і мерія навпроти – теж, і я пройшов між тим і іншим, так і не наважившись подивитися зблизька на жовту літеру Т або на двері своєї кімнати. А ще, як не дивно (хоча чому б це було дивним?..), річка, з місточка над якою кляті москалі від нічого робити викинули вниз поламаний велосипед, це навіть не річка, а так собі, потічок. Певно, у мінус-семирічному вересні ішов дощ і вона таки мала право називатися річкою.
Так от, Міцуї, сьогодні я знову був у Тенрі, бо з Києва приїхав мій знайомий японець, привіз групу японістів на кількатижневе стажування. Це саме про нього хтось і колись написав: “За те українську ти вивчив хоча б, Що нею говорить Хіроші”. Але русскоязичним кієвлянкам-сходознавицям на українську плювати, до чого тут Хіроші. Зрештою, десь у Японії японцям теж плювати на японську.
Але я не про японську, а про свій шлях від вокзалу до універу. Ішов по Хондоорі – критим торговим рядам, а там зліва – караоке Рейнбоу, тоді справа магазин, де мама колись знайшла пречудову японську порцеляну па бросавай ценє. Повернув собі направо на другому світлофорі, іду-іду, аж раптом пригадав – отут я колись гепнув свій мобільний, думав – гаплик, але він Саніо. Саніо зараз, до речі, вже частина Панасоніка, так що телефон мій тодішній буде скоро раритетом. Сьогоднішнє місце зустрічі – їдальня, перед нею Хіно-сенсей-іменинник, а з ним жіночка-викладач японської, обличчя пам’ятаю, а імені – ні. Отакий я штудент, Міцуї. Вона до Хіно: “О, це ж той, що на конячках катався, так?” – і показує руками. “Скільки років уже пройшло?”
Хіно-сенсей: “Сім”.
Сенсей без імені, але з обличчям: “Але в тебе тоді волосся інше було, правда?”
Хіно-сенсей: “Так, набагато довше”. Я, подумки: “Ага, бо не знав, де дешево стригтися”.
До розмови приєднується дядько (з міжнародного відділу?), каже, що у рік, коли я приїхав, він почав працювати в університеті Тенрі, як же ж мене звати…Т…Т…
Безіменна сенсей: “Тіму…”
Я: “Ру”.
Мурата-сан, тобто людина із червоним обличчям: “Точно, Тімуру”.
Уявляєш, Міцуї, я – патлатий сивий вершник, і водночас віха-орієнтир у чиємусь житті. Отой 64-річний кінь-дідуган, який колись не хотів мене возити, мабуть, з переляку забрався би на курган Нішіяма ще раз, якби про таке довідався. А курган же ж із 4 століття, він коней не дуже любить.
Завтра подзвоню тобі, Міцуї, розкажу, що Місто Небесної Мудрості зовсім не змінилося за 7 років. Цикади так само не дають вночі спати – просто вже не нам.

no subject
Що з волоссям? О_О
no subject
мені самому цікаво:)
no subject
no subject
no subject
я подумала, що друге фото - нинішнє, тому і питаю
no subject
no subject
no subject