![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Далека Японія зблизька-4
Кінь і мураха
Поки що міцною залишається одна з найкращих, як на мене, освітньо-виховних традицій Японії – всебічний розвиток дітей. У школі, куди ми ходили в гості, стільки гуртків, що очі розбігаються. Аби здоров’я вистачило всюди встигнути. Тенденція до змістовного дозвілля зберігається й надалі, навіть якщо “дітям” уже двадцять і більше років. В Університеті Тенрі я нарахував принаймні три десятки різноманітних клубів, секцій, гуртків на будь-який смак. Студенти весь час зайняті чи то художньою самодіяльністю, чи спортом або мистецтвом, чи якимось іншим хобі. Життя вирує: відбуваються свята, змагання, конкурси, екскурсії, організовуються табори, концерти.
Я записався на бадзюцу – кінно-спортивний клуб. Про своє спілкування з кіньми міг би писати дуже-дуже довго і лише добрі слова. Розумію, чому мій знайомий пан Окада навіть після закінчення університету кілька разів на тиждень за 200 кілометрів приїжджає на бадзюцу. Ним движе любов до цих дивовижних істот. Коли відзначалося 70-річчя клубу, на святковій вечірці пролунали слова, які дуже мені припали до душі: “Кінь як сенсей навчить будь-чому, як справжній друг вислухає тебе і зарадить, та, на відміну від людини, ніколи не зрадить”.
Здатність вислухати й зарадити, як мені здається, належить до головних національних рис японців. Напрочуд доброзичлива, привітна і надзвичайно трудолюбива нація. І якщо вже порівнювати її з кимось, то, певно, вельми влучними є знайдені мною в інтернеті слова: “Якби нації світу ототожнювалися з тваринами, то японці були б мурахами. Слушно! Японці не люблять чимось виділятися, проте, як тут кажуть, колективом можуть здолати й слона. Цей колективізм – один з найголовніших секретів успішної нації. Гурт підкорить що завгодно і кого завгодно, то чому ж розпорошувати сили поодинці?
Національний характер японців гартувався в боротьбі з суспільними та природними катаклізмами. Його формуванню сприяло й те, що країна майже до кінця ХІХ століття була фактично ізольованою від решти світу. Напевне, це навчило японців покладатися лише на самих себе. Має статися щось екстраординарне, щось таке, з чим самому ніяк не впоратись, аби вони звернулися по допомогу. Якщо у тебе щось не виходить, то причини слід шукати насамперед у собі, а не в оточуючих речах або людях. Я сказав би, що це дуже логічно, хіба ні? Крім усього, японський національний характер, що теж украй важливо, – вельми оптимістичний.
Найголовніша перемога – над собою
Долати труднощі дітей привчають змалку. Якось довелося мені подивитися по телевізору одну цікаву програму. Група малят 4-6 років піднімається з батьками на головну гору країни – Фудзі (або, як її називають японці, - Фудзі-сан). Пустився дощ, зірвався вітер, стало вогко й холодно. Діти легко вдягнені, ще й на слизькій стежечці раз по раз падають. Дехто з малят починає рюмсати. Дехто з тат не витримує і теж ховає вологі очі від телекамери. Проте ніхто(!) не повертається назад. Крок за кроком деруться й дряпаються все далі й далі. На вершині дорослі для дітей влаштовують свято. Обдаровують сувенірами і виголошують промову. Короткий зміст такий: ви – молодці! Адже виявили неабияку наполегливість, терпіння і досягли мети. Ви здобули найголовнішу перемогу – над собою...
На мою думку, ще одна з засад, на якій тримається “японське диво”, тобто створення могутньої держави й процвітаючої країни, є дбайливе ставлення народу до власної історії. Не на словах, а конкретно. Стільки історичних програм, як на японському телебаченні, я ніде й ніколи не бачив. Причому тематика – найрізноманітніша: від аналізу причин середньовічних міжусобиць до репортажів з проведення розкопок на численних курганах. І дивитися цікаво, і голова працює. До слова, про розкопки. На місці, де японець хоче побудувати дім абощо, протягом двох років здійснюють археологічне дослідження: з’ясовують, чи не становить земля історичної цінності. Якщо ні, то, будь ласка, будуйтеся. Якщо ж віднайшли щось історично цінне, то в будівництві саме на цій території відмовляють: спробуйте щастя деінде. З прикрістю згадував понівечений нерозумною забудовою центр Києва. Та хіба тільки в Києві будівництво розпочинають буквально на кістках пращурів – без дозволу й без совісті?..
Ставлення японців до історичної пам’яті надзвичайно шанобливе. Я побував у Хіросімі напередодні роковин атомної трагедії. Бачив довжелезні вервечки паперових журавликів, котрі діти з усієї країни приносять щодня до пам’ятника Садако Сасакі, яку в чотирнадцять років забрала в інший світ променева хвороба. Бачив годинник, стрілки якого навічно показують восьму годину п’ятнадцять хвилин – час, коли над містом спалахнула смертоносна блискавка (від неї загинуло 240 тисяч людей). Бачив руїни ділового центру, котрі спеціально в такому вигляді залишили для нащадків. Довго ходив Парком миру, довго стояв перед пам’ятгником жертвам, на якому написано: “Нехай всі душі спочивають мирно. Ми не допустимо повторення зла”. Зроблено все так, що змушує дуже серйозно замислитися, куди людство прямує і що на нас чекає в майбутньому...
Пацифістські настрої після відвідин Хіросіми ще довго панували в моїй душі. До речі, Японія святкує день своєї поразки в Другій світовій війні як День закінчення війни. Це викликає багато думок, правда? А взагалі ж країна любить і вміє святкувати. Всіляких оригінальних свят багато. Наприклад, десятого січня відзначали День дорослої людини (дорослим вважається той, кому протягом останнього року виповнилося двадцять років; у Тенрі таких біля 1300, поміх котрих і я; в усій Японії – близько півтора мільйона.) Для “іменинників” влаштували урочистий прийом з подарунками і концертом. Мер Тенрі вітав усіх особисто, поздоровлення надіслав і золотий медаліст Афінської олімпіади Номура. Лейтмотив виступів: ставте собі мету і відважно прямуйте до неї. Немає нічого неможливого. Номура так і сказав перед Олімпіадою: “Я привезу золоту медаль”, і привіз.
Такі свята відбувалися по всій країні. Молодь відчуває, що вона цікава і потрібна своєму народові. Ще одне свято, яке згадуватиму довго, називається Ава Одорі. Йому вже понад чотири століття. Чотири дні поспіль в містечку Токусіма на острові Сікоку відбувається грандіозний танцювальний фестиваль. Танцюють усі й скрізь: артиста, глядачі, туристи. В одній з пісеньок є такі слова: “Танцюють лише дурні, але дурні й ті, хто на це лише дивиться. Тож якщо ти в будь-якому випадку дурень, чому б не потанцювати з усіма?"
Поки що міцною залишається одна з найкращих, як на мене, освітньо-виховних традицій Японії – всебічний розвиток дітей. У школі, куди ми ходили в гості, стільки гуртків, що очі розбігаються. Аби здоров’я вистачило всюди встигнути. Тенденція до змістовного дозвілля зберігається й надалі, навіть якщо “дітям” уже двадцять і більше років. В Університеті Тенрі я нарахував принаймні три десятки різноманітних клубів, секцій, гуртків на будь-який смак. Студенти весь час зайняті чи то художньою самодіяльністю, чи спортом або мистецтвом, чи якимось іншим хобі. Життя вирує: відбуваються свята, змагання, конкурси, екскурсії, організовуються табори, концерти.
Я записався на бадзюцу – кінно-спортивний клуб. Про своє спілкування з кіньми міг би писати дуже-дуже довго і лише добрі слова. Розумію, чому мій знайомий пан Окада навіть після закінчення університету кілька разів на тиждень за 200 кілометрів приїжджає на бадзюцу. Ним движе любов до цих дивовижних істот. Коли відзначалося 70-річчя клубу, на святковій вечірці пролунали слова, які дуже мені припали до душі: “Кінь як сенсей навчить будь-чому, як справжній друг вислухає тебе і зарадить, та, на відміну від людини, ніколи не зрадить”.
Здатність вислухати й зарадити, як мені здається, належить до головних національних рис японців. Напрочуд доброзичлива, привітна і надзвичайно трудолюбива нація. І якщо вже порівнювати її з кимось, то, певно, вельми влучними є знайдені мною в інтернеті слова: “Якби нації світу ототожнювалися з тваринами, то японці були б мурахами. Слушно! Японці не люблять чимось виділятися, проте, як тут кажуть, колективом можуть здолати й слона. Цей колективізм – один з найголовніших секретів успішної нації. Гурт підкорить що завгодно і кого завгодно, то чому ж розпорошувати сили поодинці?
Національний характер японців гартувався в боротьбі з суспільними та природними катаклізмами. Його формуванню сприяло й те, що країна майже до кінця ХІХ століття була фактично ізольованою від решти світу. Напевне, це навчило японців покладатися лише на самих себе. Має статися щось екстраординарне, щось таке, з чим самому ніяк не впоратись, аби вони звернулися по допомогу. Якщо у тебе щось не виходить, то причини слід шукати насамперед у собі, а не в оточуючих речах або людях. Я сказав би, що це дуже логічно, хіба ні? Крім усього, японський національний характер, що теж украй важливо, – вельми оптимістичний.
Найголовніша перемога – над собою
Долати труднощі дітей привчають змалку. Якось довелося мені подивитися по телевізору одну цікаву програму. Група малят 4-6 років піднімається з батьками на головну гору країни – Фудзі (або, як її називають японці, - Фудзі-сан). Пустився дощ, зірвався вітер, стало вогко й холодно. Діти легко вдягнені, ще й на слизькій стежечці раз по раз падають. Дехто з малят починає рюмсати. Дехто з тат не витримує і теж ховає вологі очі від телекамери. Проте ніхто(!) не повертається назад. Крок за кроком деруться й дряпаються все далі й далі. На вершині дорослі для дітей влаштовують свято. Обдаровують сувенірами і виголошують промову. Короткий зміст такий: ви – молодці! Адже виявили неабияку наполегливість, терпіння і досягли мети. Ви здобули найголовнішу перемогу – над собою...
На мою думку, ще одна з засад, на якій тримається “японське диво”, тобто створення могутньої держави й процвітаючої країни, є дбайливе ставлення народу до власної історії. Не на словах, а конкретно. Стільки історичних програм, як на японському телебаченні, я ніде й ніколи не бачив. Причому тематика – найрізноманітніша: від аналізу причин середньовічних міжусобиць до репортажів з проведення розкопок на численних курганах. І дивитися цікаво, і голова працює. До слова, про розкопки. На місці, де японець хоче побудувати дім абощо, протягом двох років здійснюють археологічне дослідження: з’ясовують, чи не становить земля історичної цінності. Якщо ні, то, будь ласка, будуйтеся. Якщо ж віднайшли щось історично цінне, то в будівництві саме на цій території відмовляють: спробуйте щастя деінде. З прикрістю згадував понівечений нерозумною забудовою центр Києва. Та хіба тільки в Києві будівництво розпочинають буквально на кістках пращурів – без дозволу й без совісті?..
Ставлення японців до історичної пам’яті надзвичайно шанобливе. Я побував у Хіросімі напередодні роковин атомної трагедії. Бачив довжелезні вервечки паперових журавликів, котрі діти з усієї країни приносять щодня до пам’ятника Садако Сасакі, яку в чотирнадцять років забрала в інший світ променева хвороба. Бачив годинник, стрілки якого навічно показують восьму годину п’ятнадцять хвилин – час, коли над містом спалахнула смертоносна блискавка (від неї загинуло 240 тисяч людей). Бачив руїни ділового центру, котрі спеціально в такому вигляді залишили для нащадків. Довго ходив Парком миру, довго стояв перед пам’ятгником жертвам, на якому написано: “Нехай всі душі спочивають мирно. Ми не допустимо повторення зла”. Зроблено все так, що змушує дуже серйозно замислитися, куди людство прямує і що на нас чекає в майбутньому...
Пацифістські настрої після відвідин Хіросіми ще довго панували в моїй душі. До речі, Японія святкує день своєї поразки в Другій світовій війні як День закінчення війни. Це викликає багато думок, правда? А взагалі ж країна любить і вміє святкувати. Всіляких оригінальних свят багато. Наприклад, десятого січня відзначали День дорослої людини (дорослим вважається той, кому протягом останнього року виповнилося двадцять років; у Тенрі таких біля 1300, поміх котрих і я; в усій Японії – близько півтора мільйона.) Для “іменинників” влаштували урочистий прийом з подарунками і концертом. Мер Тенрі вітав усіх особисто, поздоровлення надіслав і золотий медаліст Афінської олімпіади Номура. Лейтмотив виступів: ставте собі мету і відважно прямуйте до неї. Немає нічого неможливого. Номура так і сказав перед Олімпіадою: “Я привезу золоту медаль”, і привіз.
Такі свята відбувалися по всій країні. Молодь відчуває, що вона цікава і потрібна своєму народові. Ще одне свято, яке згадуватиму довго, називається Ава Одорі. Йому вже понад чотири століття. Чотири дні поспіль в містечку Токусіма на острові Сікоку відбувається грандіозний танцювальний фестиваль. Танцюють усі й скрізь: артиста, глядачі, туристи. В одній з пісеньок є такі слова: “Танцюють лише дурні, але дурні й ті, хто на це лише дивиться. Тож якщо ти в будь-якому випадку дурень, чому б не потанцювати з усіма?"