![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Три епізоди з сакурою
Про які розказала NHK, поки не забув.
Перший. Багато людей, можливо, думають, що японці милуавлися цвітінням сакури з прадавніх часів, але це не зовсім так. В епоху Нара (8 століття, столиця в Нара) та на початку епохи Хейан (з 794 року, столиця в Кіото) японці масово милувалися сливою, а зовсім не сакурою. Аж поки у 812 році імператор Саґа не побачив на території одного з синтоїстських храмів в районі Хіґашіяма дуже красиве дерево сакури.
Помилувався трохи, і наказав їхати далі. Майже доїхав до Імператорського палацу - але те квітуче дерево все одно не йшло йому з голови, наказав слугам повернути назад і довго дивився на нього знову. Історія повторилася кілька разів, імператору все не йшла з голови сакура, і зрештою він подумав, що сакура теж непогане дерево і наказав масово її висадити у цьому та інших районах Кіото. І японська аристократія почала милуватися цвітінням і сакури теж, складати про неї поезії, кількість яких зрештою перевищила кількість складених про сливу.
А ще в ту саму епоху Хейан через якесь особливо гарне дерево сакури з префектури Нара ледь не зчинилася велика бійка – якась дівчина з імператорського двору захотіла його мати в Кіото, а священики храму, на території якого дерево росло, чинили відчайдушний спротив. Обійшлося без жертв.
Другий. Місце дії – знову Кіото, 1581 рік. Тойотомі Хідейоші, який нарешті об’єднав під своїм правлінням усю країну, задумався, що він може зробити для своїх жінок (дружини «офіційної» та двох «неофіційних»), які підтримували його все життя. І вирішив розважити їх тематичним сакурним парком, висадивши 700 дерев на території храму Дайґодзі на півдні Кіото. Вибудував маршрут, напридумував усяких розваг: ляльковий театр, термальне джерело, міні-базар із різними цяцями...До речі, зараз у період цвітіння сакури цей буддистський храм щороку відвідують 140 тисяч людей, а це десята частина від населення Кіото.
Єдиною проблемою було те, в якому порядку жінки ітимуть слідом за Тойотомі. Зрозуміло, що «офіційна» дружина – перша, а от «неофіційні»...Одна була з ним дуже довго і віддано його любила, а інша народила сина, на якого він так довго чекав. Перевагу віддав останній, і все було добре до останнього моменту, коли всі разом сіли пити чай, теж по порядку. «Третя» дружина не стрималася і накинулася на «другу», коли Тойотомі передав їй чашку. Їх ледве розборонили сам Тойотомі та дружина «офіційна».
Третій. Місце дії – Едо, точніше, уже Токіо після відкриття країни, в епоху Мейдзі. В епоху Едо японці культивували більше 80 різновидів сакури, з квітами усіх кольорів веселки. Але в процесі європеїзації-модернізації їх масово вирубали, зводячи на місці парків готелі, заводи та інші подібні будівлі. Зрештою сакура опинилася під загрозою зникнення.
Але, звичайно, знайшлося троє героїв-ентузіастів, які взяли на себе непросте завдання з відновлення сакурного фонду в Токіо. Наслідком більше ніж 10 років нелюдських зусиль стали дерева сакури, висаджені на березі річки Араґава, які повноцінно зацвіли 1910 року. Під час другої світової війни сакури вирубали на дрова, але на початку 80-х жителі Вашингтона люб’язно передали японцям маленькі саджанці сакур, які колись отримали від них на знак японсько-американської дружби.
Закінчилася програма трьома віршами невідомих поетів, перший із яких я спробував відтворити в одному з попередніх постів. Два інших – про порівняння краси коханої із красою гірської сакури, мовляв, ні від того, ні від того неможливо відірватися. І про те, що якби квітнучої сакури не було в цьому світі, він був би набагато спокійнішим.
Перший. Багато людей, можливо, думають, що японці милуавлися цвітінням сакури з прадавніх часів, але це не зовсім так. В епоху Нара (8 століття, столиця в Нара) та на початку епохи Хейан (з 794 року, столиця в Кіото) японці масово милувалися сливою, а зовсім не сакурою. Аж поки у 812 році імператор Саґа не побачив на території одного з синтоїстських храмів в районі Хіґашіяма дуже красиве дерево сакури.
Помилувався трохи, і наказав їхати далі. Майже доїхав до Імператорського палацу - але те квітуче дерево все одно не йшло йому з голови, наказав слугам повернути назад і довго дивився на нього знову. Історія повторилася кілька разів, імператору все не йшла з голови сакура, і зрештою він подумав, що сакура теж непогане дерево і наказав масово її висадити у цьому та інших районах Кіото. І японська аристократія почала милуватися цвітінням і сакури теж, складати про неї поезії, кількість яких зрештою перевищила кількість складених про сливу.
А ще в ту саму епоху Хейан через якесь особливо гарне дерево сакури з префектури Нара ледь не зчинилася велика бійка – якась дівчина з імператорського двору захотіла його мати в Кіото, а священики храму, на території якого дерево росло, чинили відчайдушний спротив. Обійшлося без жертв.
Другий. Місце дії – знову Кіото, 1581 рік. Тойотомі Хідейоші, який нарешті об’єднав під своїм правлінням усю країну, задумався, що він може зробити для своїх жінок (дружини «офіційної» та двох «неофіційних»), які підтримували його все життя. І вирішив розважити їх тематичним сакурним парком, висадивши 700 дерев на території храму Дайґодзі на півдні Кіото. Вибудував маршрут, напридумував усяких розваг: ляльковий театр, термальне джерело, міні-базар із різними цяцями...До речі, зараз у період цвітіння сакури цей буддистський храм щороку відвідують 140 тисяч людей, а це десята частина від населення Кіото.
Єдиною проблемою було те, в якому порядку жінки ітимуть слідом за Тойотомі. Зрозуміло, що «офіційна» дружина – перша, а от «неофіційні»...Одна була з ним дуже довго і віддано його любила, а інша народила сина, на якого він так довго чекав. Перевагу віддав останній, і все було добре до останнього моменту, коли всі разом сіли пити чай, теж по порядку. «Третя» дружина не стрималася і накинулася на «другу», коли Тойотомі передав їй чашку. Їх ледве розборонили сам Тойотомі та дружина «офіційна».
Третій. Місце дії – Едо, точніше, уже Токіо після відкриття країни, в епоху Мейдзі. В епоху Едо японці культивували більше 80 різновидів сакури, з квітами усіх кольорів веселки. Але в процесі європеїзації-модернізації їх масово вирубали, зводячи на місці парків готелі, заводи та інші подібні будівлі. Зрештою сакура опинилася під загрозою зникнення.
Але, звичайно, знайшлося троє героїв-ентузіастів, які взяли на себе непросте завдання з відновлення сакурного фонду в Токіо. Наслідком більше ніж 10 років нелюдських зусиль стали дерева сакури, висаджені на березі річки Араґава, які повноцінно зацвіли 1910 року. Під час другої світової війни сакури вирубали на дрова, але на початку 80-х жителі Вашингтона люб’язно передали японцям маленькі саджанці сакур, які колись отримали від них на знак японсько-американської дружби.
Закінчилася програма трьома віршами невідомих поетів, перший із яких я спробував відтворити в одному з попередніх постів. Два інших – про порівняння краси коханої із красою гірської сакури, мовляв, ні від того, ні від того неможливо відірватися. І про те, що якби квітнучої сакури не було в цьому світі, він був би набагато спокійнішим.
no subject
no subject
no subject