![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
"Початок танцю" (УМ, 06.04.2011)
Продовжую співпрацю з газетою "Україна Молода". Матеріал про цвітіння сакури і не тільки - за посиланням нижче:
www.umoloda.kiev.ua/number/1861/186/66159/
Ориґінальна версія - під катом. Між нею і матеріалом, який вийшов зрештою в газеті - дуже багато відмінностей. Журналістика - непросте ремесло, але і дуже цікаве.
“Перший весняний” вітер і сакура
Кінець березня-початок квітня для японців – пора особлива. Уже подув “перший весняний” вітер, який дме з півдня переважно на узбережжі Тихого океану і сповіщає про прихід весни наприкінці лютого-у середині березня (цього року він подув 25 лютого), уже відцвіла рожевим слива – здавалося б, весна повністю вступила в права. Але не вистачає дуже важливого елемента, елемента, який, як на мене, дуже добре гармонійно “співпадає” із японським національним характером, і більшість людей, які побували в Японії навесні, думаю, зі мною погодяться.
Сакура. Дивне, як на українця, дерево. Непрактичне. Плодів не дає, спочатку випускає квіти, які приблизно за 10 днів розцвітають повністю, дуже ніжні та делікатні. Тільки подув сильний вітер або трохи задощило – все, квіти опадають, і на зміну їм приходить зелене листя, яке тримається аж до пізньої осені.
Японці дуже уважно слідкують за усіма змінами стану квіток сакури. На більшості залізничних станцій вивішують таблиці з інформацію про те, наскільки вже розквітла сакура поблизу. Етапи цвітіння сакури позначають у наступний спосіб: відкриття квіток-1 частина цвітіння (10%)-3 частини-5 частин-7 частин-9 частин-фаза повного цвітіння (або “початок танцю”)-поява листя на 1 частину, 3, 5 і так далі. Коли дерева наближаються до фази повного цвітіння, японці масово влаштовують “ханамі” (за ієрогліфами – “квітка” та “дивитися”), тобто споглядають квітнучі дерева, сидячи під ними з друзями, коханими або колегами по роботі. (Цієї пори ханамі-пікніки часто слідують одне за одним, важливим компонентом споглядання є саке з різноманітними закусками).
У Кіото цього року сакура виду “Сомей Йошіно” почала показувати свою красу 28 березня, тобто у більшості районів міста вона скоро зацвіте на повну силу. Я щодня прошу у японських богів вітру та дощу, аби вони не дуже лютували ще хоча б тиждень, і ходжу до річки Камо неподалік від мого будинку, перевіряю, як почувається сакура, яка росте уздовж її берегів. Почувається, скажу вам чесно, непогано, є такі відчайдушні дерева, що вже й цвітуть на повну, але переважна більшість – у стані “повної бойової готовності”. До речі, пригадуючи минулий рік, з подивом і захватом хочу зауважити, що дощів і сильних вітрів під час цвітіння сакури не було. Певно, японські боги теж не можуть встояти перед її зворушливою красою.
Хисткість – основний закон буття
Повернуся до тези про “співпадіння” сакури із японським національним характером, спробую коротко пояснити, що саме я маю на увазі. Серед коментарів з приводу землетрусу та цунамі мені найбільше сподобався той, який зробив у своєму блозі японіст, письменник та перекладач із японської Григорій Чхартишвілі: “Я думаю, що немає нічого міцнішого за систему, яка враховує хисткість як основний закон буття”.
До цього важко щось додати. Я не люблю умовного способу, але боюся навіть пробувати уявити, як би інші країни світу справлялися із наслідками подібного лиха. Японці ж, які так люблять нетривалу красу сакури, знають: у цьому світі немає нічого вічного, сьогодні ти живеш спокійно у своєму будинку, а завтра може прийти землетрус, тайфун або цунамі – і звичному життю кінець. Квіти сакури в моєму розумінні є уособленням саме такої риси: сьогодні вони є і радують око – а завтра “чи тумана, чи то хмари” не стане після дощу...
Пригадався ще один телевізійний сюжет, який японська телерадіокомпанія NHK показала у перші дні після катастрофи. Жінка років 50-и стоїть перед тим, що колись було її будинком, і дивиться на маленьке сливове дерево, яке випустило кілька квіток. Дерево посадили на честь народження онуки майже два роки тому, і жінка дуже рада, що воно зацвіло отак – незважаючи на всі цунамі та землетруси. Дівчинку поки знайти не можуть. Однак героїня сюжету вірить, що маленька знайдеться неушкодженою, бо ж дерево зацвіло! Вірю в це і я.
Рівень “куса-но-не”
Узагалі, якщо задуматися, такі природні катаклізми, як цього разу – це дуже гарний привід для нації, що їх пережила, об’єднатися і показати собі (і світові) своє справжнє обличчя. На мою думку, обличчя Країни Вранішнього Сонця просто прекрасне, особливо якщо говорити про рівень “куса-но-не”, як кажуть японці, тобто “коріння трави” або простих жителів. Водночас на рівні уряду, бюрократичного апарату та великих підприємств реакція на ситуацію не завжди є такою, як цього би хотілося простим японцям.
Японці і до цієї катастрофи були нацією доволі ощадливою і невибагливою в побуті. Тут заведено робити все, що може хоча б якось призвести до збереження довкілля. Кіотський університет (і, думаю, більшість вишів і великих промислових споживачів енергії по всій країні) щороку ставить на меті досягти певних показників енергозбереження і звітується наприкінці року з викладкою по факультетах (найбільше енергії, здається, споживають технічні факультети, на яких треба проводити експерименти). У магазини японці ходять зі своїми еко-сумками, сміття сортують і викадають по певних днях тижня. Їздити на роботу на велосипеді – дуже популярна тенденція не тільки у великих містах, а й у таких мегаполісах, як той же Токіо. (І взагалі, без велосипеда тут нікуди не дітися, прикро, що Україна в цьому плані пасе задніх).
Після руйнівних землетрусу і цунамі така тенденція дбайливого ставлення до довкілля тільки посилилася, головною причиною є, певно, той факт, що багато людей задумалися, як вони можуть допомогти постраждалим регіонам. Зробити пожертву, поїхати туди волонтером, написати листа підтримки у своєму блозі...І, звичайно, економити електроенергію, якої так не вистачає через проблеми на АЕС. Спочатку хотіли надсилати електроенергію із західної Японії до східної, але з технічних причин (різниця в частотах, 60 кГц на заході та 50 кГц на сході, унеможливлює швидку передачу енергії) це ефективно здійснити дуже складно.
Однак більшість моїх знайомих японців, які живуть у західній частині Японії, і я з ними, все одно перейшли у режим надзвичайної економії. Обмежити користування освітлювальними приладами, виймати вилки електроприборів з розеток, коли ними не користуєшся, встановити температуру в кондиціонері на 20 градусів при обігріванні кімнати – про все це регулярно нагадують по телевізору, і я просто не можу не дослухатися до цих порад. Батько однієї знайомої японки, який працює на великій фірмі, нещодавно пересів зі свого джипа-позашляховика “міцубіші” на маленьку “тойоту” червоного кольору, яка більше підходить для дівчини, а не заступника голови крупної компанії.
Сусіди переполошилися: пан А. останнім часом значно похуд, а тут іще і їздити на роботу почав на маленькій червоній машині – цікаво, що ж могло викликати такі радикальні зміни?..Його аргументація проста: чим менше бензину він споживатиме тут, у західній Японії, тим більше його дістанеться тим, хто на сході країні досі потерпає від наслідків стихії. Взагалі, тенденція їздити не на великій і представницькій, а на маленькій і практичній машині незмінна для більшості японців і до, і після катастрофи. Знову замислююся: який контраст із центром Києва, з його “лексусами”, “мерседесами” та “ягуарами”. Приїжджаючи додому, я завжди починаю шукати відповідь на дуже просте питання: чому пересічний японець, який може собі дозволити купити автомобіль набагато кращий, ніж пересічний українець, купує енергозберігаючий або просто компактний? Відповіді досі не знайдено.
В японській мові є прекрасне слово “ґамбару”, яке означає “триматися, докласти всіх зусиль, наполягати на своєму, не здаватися”. Сьогодні прочитав в одній газеті такі слова мешканця префектури Хьоґо, яка знаходиться у тому ж регіоні Кансай (дослівно з японської – “західна провінція”), що і Кіото, в якому я маю щастя жити. “Нам треба усім разом ґамбару, бо по-іншому ми з цієї біди не виберемося.” Таке почуття єднання, коли кожен почувається частиною єдиної нації, що бореться із бідою, не може не призвести до гарних результатів. Від порівнянь із Україною у цьому аспекті дозвольте мені делікатно утриматися.
Чи всі японські компанії і уряд “ґамбару”?
На перший погляд може видатися, що японські великі компанії теж дуже “ґамбару” – та сама Тойота закликає по телебаченню економно використовувати пальне і різко не газувати, мобільні оператори пропонують різноманітні знижки та спеціальні умови для постраждалих внаслідок лиха, великий виробник одягу – компанія “Юнікло” перерахувала доволі значну суму в якості пожертви.
Так, більшість японських компаній дійсно у хвилину біди з народом, але є одна компанія, яка суттєво “втратила обличчя” і в адрес якої спрямовані обурені тиради простих японців. Це ТЕПКО, енергетична компанія-оператор АЕС у Фукушімі. Непослідовність і невиваженість у прийнятті рішень, намагання приховати важливу інформацію (показовим є епізод, коли прем’єр-міністр Наото Кан зробив серйозну догану керівництву компанії через те, що він дізнався про вибух водню на одному з реакторів не від представників ТЕПКО, а по телевізору).
Одна знайома японка жалілася, мовляв, ситуація на АЕС дійсно непередбачувана, ніхто не міг прогнозувати хвилі цунамі аж такої висоти (хоча і було кілька науковців, які попереджали про приблизні масштаби можливої небезпеки), але ж ТЕПКО і поза АЕС проводить не дуже розумну політику! Наприклад, із тими ж відключеннями електроенергії, а це для сучасного суспільства те саме, що зупинити кровообіг у тілі людини! Заводи стоять, магазини та ресторани закриваються по обіді, паралізовані транспорт і зв’язок…І все це в атмосфері паніки і невизначеності, коли незрозуміло до останньої хвилини, які регіони будуть відключені, а які ні. Останній тиждень трохи потеплішало, і проблема перестала бути такою нагальною, але скоро на острови прийде спекотне літо…
Уряд теж останнім часом наражається на критику. Хоча рівень підтримки теперішнього кабміну зріс за останні кілька тижнів на 8%, все-таки 28% для японського прем’єра – це мало. Коли я розказав дівчині, у якої свідомий тато, про повідомлення світових ЗМІ з приводу того, що Генеральний секретар Кабінету міністрів Японії Юкіо Едано не спав цілих 105 годин, вона не стала його жаліти, а заявила: “Ще б пак, не дивно, що йому не спиться, адже саме він був одним із активних учасників процесу зменшення видатків бюджету минулого року, в результаті були зменшені і видатки на ремонт та оновлення АЕС у Фукушімі.” Тоді і мені став зрозумілий факт появи в японському сегменті інтернету аніме-ролика із паном Едано, який, пітніючи, на всі повідомлення про нові й нові проблеми на станції відбивається стандартним кліше “Це не є значною проблемою на теперішній момент часу”.
Японський бюрократичний апарат, думаю, не поступиться нічим своїм “колегам” в інших країнах світу. Його наявність за лаштунками подій і неповороткість, а також купа інших проблем, виявлених в результаті березневої катастрофи та проведення заходів із подолання її наслідків у різних галузях, потребуватимуть пильної уваги японців ще довго.
Але я спокійний за цю країну. Я спокійний тому, що кожного року наприкінці березня по всій Японії розцвітають тисячі дерев сакури, мільйони японців йдуть на “ханамі” і милуються ними. Я спокійний тому, що знаю: сакура цвістиме і наступного року. І це знову стане головною подією дня у новинах на всіх каналах. А нація з такими пріоритетами, нація, для якої квітки сакури є найвищою естетичною цінністю, не може не вистояти і не оговтатися.
www.umoloda.kiev.ua/number/1861/186/66159/
Ориґінальна версія - під катом. Між нею і матеріалом, який вийшов зрештою в газеті - дуже багато відмінностей. Журналістика - непросте ремесло, але і дуже цікаве.
“Перший весняний” вітер і сакура
Кінець березня-початок квітня для японців – пора особлива. Уже подув “перший весняний” вітер, який дме з півдня переважно на узбережжі Тихого океану і сповіщає про прихід весни наприкінці лютого-у середині березня (цього року він подув 25 лютого), уже відцвіла рожевим слива – здавалося б, весна повністю вступила в права. Але не вистачає дуже важливого елемента, елемента, який, як на мене, дуже добре гармонійно “співпадає” із японським національним характером, і більшість людей, які побували в Японії навесні, думаю, зі мною погодяться.
Сакура. Дивне, як на українця, дерево. Непрактичне. Плодів не дає, спочатку випускає квіти, які приблизно за 10 днів розцвітають повністю, дуже ніжні та делікатні. Тільки подув сильний вітер або трохи задощило – все, квіти опадають, і на зміну їм приходить зелене листя, яке тримається аж до пізньої осені.
Японці дуже уважно слідкують за усіма змінами стану квіток сакури. На більшості залізничних станцій вивішують таблиці з інформацію про те, наскільки вже розквітла сакура поблизу. Етапи цвітіння сакури позначають у наступний спосіб: відкриття квіток-1 частина цвітіння (10%)-3 частини-5 частин-7 частин-9 частин-фаза повного цвітіння (або “початок танцю”)-поява листя на 1 частину, 3, 5 і так далі. Коли дерева наближаються до фази повного цвітіння, японці масово влаштовують “ханамі” (за ієрогліфами – “квітка” та “дивитися”), тобто споглядають квітнучі дерева, сидячи під ними з друзями, коханими або колегами по роботі. (Цієї пори ханамі-пікніки часто слідують одне за одним, важливим компонентом споглядання є саке з різноманітними закусками).
У Кіото цього року сакура виду “Сомей Йошіно” почала показувати свою красу 28 березня, тобто у більшості районів міста вона скоро зацвіте на повну силу. Я щодня прошу у японських богів вітру та дощу, аби вони не дуже лютували ще хоча б тиждень, і ходжу до річки Камо неподалік від мого будинку, перевіряю, як почувається сакура, яка росте уздовж її берегів. Почувається, скажу вам чесно, непогано, є такі відчайдушні дерева, що вже й цвітуть на повну, але переважна більшість – у стані “повної бойової готовності”. До речі, пригадуючи минулий рік, з подивом і захватом хочу зауважити, що дощів і сильних вітрів під час цвітіння сакури не було. Певно, японські боги теж не можуть встояти перед її зворушливою красою.
Хисткість – основний закон буття
Повернуся до тези про “співпадіння” сакури із японським національним характером, спробую коротко пояснити, що саме я маю на увазі. Серед коментарів з приводу землетрусу та цунамі мені найбільше сподобався той, який зробив у своєму блозі японіст, письменник та перекладач із японської Григорій Чхартишвілі: “Я думаю, що немає нічого міцнішого за систему, яка враховує хисткість як основний закон буття”.
До цього важко щось додати. Я не люблю умовного способу, але боюся навіть пробувати уявити, як би інші країни світу справлялися із наслідками подібного лиха. Японці ж, які так люблять нетривалу красу сакури, знають: у цьому світі немає нічого вічного, сьогодні ти живеш спокійно у своєму будинку, а завтра може прийти землетрус, тайфун або цунамі – і звичному життю кінець. Квіти сакури в моєму розумінні є уособленням саме такої риси: сьогодні вони є і радують око – а завтра “чи тумана, чи то хмари” не стане після дощу...
Пригадався ще один телевізійний сюжет, який японська телерадіокомпанія NHK показала у перші дні після катастрофи. Жінка років 50-и стоїть перед тим, що колись було її будинком, і дивиться на маленьке сливове дерево, яке випустило кілька квіток. Дерево посадили на честь народження онуки майже два роки тому, і жінка дуже рада, що воно зацвіло отак – незважаючи на всі цунамі та землетруси. Дівчинку поки знайти не можуть. Однак героїня сюжету вірить, що маленька знайдеться неушкодженою, бо ж дерево зацвіло! Вірю в це і я.
Рівень “куса-но-не”
Узагалі, якщо задуматися, такі природні катаклізми, як цього разу – це дуже гарний привід для нації, що їх пережила, об’єднатися і показати собі (і світові) своє справжнє обличчя. На мою думку, обличчя Країни Вранішнього Сонця просто прекрасне, особливо якщо говорити про рівень “куса-но-не”, як кажуть японці, тобто “коріння трави” або простих жителів. Водночас на рівні уряду, бюрократичного апарату та великих підприємств реакція на ситуацію не завжди є такою, як цього би хотілося простим японцям.
Японці і до цієї катастрофи були нацією доволі ощадливою і невибагливою в побуті. Тут заведено робити все, що може хоча б якось призвести до збереження довкілля. Кіотський університет (і, думаю, більшість вишів і великих промислових споживачів енергії по всій країні) щороку ставить на меті досягти певних показників енергозбереження і звітується наприкінці року з викладкою по факультетах (найбільше енергії, здається, споживають технічні факультети, на яких треба проводити експерименти). У магазини японці ходять зі своїми еко-сумками, сміття сортують і викадають по певних днях тижня. Їздити на роботу на велосипеді – дуже популярна тенденція не тільки у великих містах, а й у таких мегаполісах, як той же Токіо. (І взагалі, без велосипеда тут нікуди не дітися, прикро, що Україна в цьому плані пасе задніх).
Після руйнівних землетрусу і цунамі така тенденція дбайливого ставлення до довкілля тільки посилилася, головною причиною є, певно, той факт, що багато людей задумалися, як вони можуть допомогти постраждалим регіонам. Зробити пожертву, поїхати туди волонтером, написати листа підтримки у своєму блозі...І, звичайно, економити електроенергію, якої так не вистачає через проблеми на АЕС. Спочатку хотіли надсилати електроенергію із західної Японії до східної, але з технічних причин (різниця в частотах, 60 кГц на заході та 50 кГц на сході, унеможливлює швидку передачу енергії) це ефективно здійснити дуже складно.
Однак більшість моїх знайомих японців, які живуть у західній частині Японії, і я з ними, все одно перейшли у режим надзвичайної економії. Обмежити користування освітлювальними приладами, виймати вилки електроприборів з розеток, коли ними не користуєшся, встановити температуру в кондиціонері на 20 градусів при обігріванні кімнати – про все це регулярно нагадують по телевізору, і я просто не можу не дослухатися до цих порад. Батько однієї знайомої японки, який працює на великій фірмі, нещодавно пересів зі свого джипа-позашляховика “міцубіші” на маленьку “тойоту” червоного кольору, яка більше підходить для дівчини, а не заступника голови крупної компанії.
Сусіди переполошилися: пан А. останнім часом значно похуд, а тут іще і їздити на роботу почав на маленькій червоній машині – цікаво, що ж могло викликати такі радикальні зміни?..Його аргументація проста: чим менше бензину він споживатиме тут, у західній Японії, тим більше його дістанеться тим, хто на сході країні досі потерпає від наслідків стихії. Взагалі, тенденція їздити не на великій і представницькій, а на маленькій і практичній машині незмінна для більшості японців і до, і після катастрофи. Знову замислююся: який контраст із центром Києва, з його “лексусами”, “мерседесами” та “ягуарами”. Приїжджаючи додому, я завжди починаю шукати відповідь на дуже просте питання: чому пересічний японець, який може собі дозволити купити автомобіль набагато кращий, ніж пересічний українець, купує енергозберігаючий або просто компактний? Відповіді досі не знайдено.
В японській мові є прекрасне слово “ґамбару”, яке означає “триматися, докласти всіх зусиль, наполягати на своєму, не здаватися”. Сьогодні прочитав в одній газеті такі слова мешканця префектури Хьоґо, яка знаходиться у тому ж регіоні Кансай (дослівно з японської – “західна провінція”), що і Кіото, в якому я маю щастя жити. “Нам треба усім разом ґамбару, бо по-іншому ми з цієї біди не виберемося.” Таке почуття єднання, коли кожен почувається частиною єдиної нації, що бореться із бідою, не може не призвести до гарних результатів. Від порівнянь із Україною у цьому аспекті дозвольте мені делікатно утриматися.
Чи всі японські компанії і уряд “ґамбару”?
На перший погляд може видатися, що японські великі компанії теж дуже “ґамбару” – та сама Тойота закликає по телебаченню економно використовувати пальне і різко не газувати, мобільні оператори пропонують різноманітні знижки та спеціальні умови для постраждалих внаслідок лиха, великий виробник одягу – компанія “Юнікло” перерахувала доволі значну суму в якості пожертви.
Так, більшість японських компаній дійсно у хвилину біди з народом, але є одна компанія, яка суттєво “втратила обличчя” і в адрес якої спрямовані обурені тиради простих японців. Це ТЕПКО, енергетична компанія-оператор АЕС у Фукушімі. Непослідовність і невиваженість у прийнятті рішень, намагання приховати важливу інформацію (показовим є епізод, коли прем’єр-міністр Наото Кан зробив серйозну догану керівництву компанії через те, що він дізнався про вибух водню на одному з реакторів не від представників ТЕПКО, а по телевізору).
Одна знайома японка жалілася, мовляв, ситуація на АЕС дійсно непередбачувана, ніхто не міг прогнозувати хвилі цунамі аж такої висоти (хоча і було кілька науковців, які попереджали про приблизні масштаби можливої небезпеки), але ж ТЕПКО і поза АЕС проводить не дуже розумну політику! Наприклад, із тими ж відключеннями електроенергії, а це для сучасного суспільства те саме, що зупинити кровообіг у тілі людини! Заводи стоять, магазини та ресторани закриваються по обіді, паралізовані транспорт і зв’язок…І все це в атмосфері паніки і невизначеності, коли незрозуміло до останньої хвилини, які регіони будуть відключені, а які ні. Останній тиждень трохи потеплішало, і проблема перестала бути такою нагальною, але скоро на острови прийде спекотне літо…
Уряд теж останнім часом наражається на критику. Хоча рівень підтримки теперішнього кабміну зріс за останні кілька тижнів на 8%, все-таки 28% для японського прем’єра – це мало. Коли я розказав дівчині, у якої свідомий тато, про повідомлення світових ЗМІ з приводу того, що Генеральний секретар Кабінету міністрів Японії Юкіо Едано не спав цілих 105 годин, вона не стала його жаліти, а заявила: “Ще б пак, не дивно, що йому не спиться, адже саме він був одним із активних учасників процесу зменшення видатків бюджету минулого року, в результаті були зменшені і видатки на ремонт та оновлення АЕС у Фукушімі.” Тоді і мені став зрозумілий факт появи в японському сегменті інтернету аніме-ролика із паном Едано, який, пітніючи, на всі повідомлення про нові й нові проблеми на станції відбивається стандартним кліше “Це не є значною проблемою на теперішній момент часу”.
Японський бюрократичний апарат, думаю, не поступиться нічим своїм “колегам” в інших країнах світу. Його наявність за лаштунками подій і неповороткість, а також купа інших проблем, виявлених в результаті березневої катастрофи та проведення заходів із подолання її наслідків у різних галузях, потребуватимуть пильної уваги японців ще довго.
Але я спокійний за цю країну. Я спокійний тому, що кожного року наприкінці березня по всій Японії розцвітають тисячі дерев сакури, мільйони японців йдуть на “ханамі” і милуються ними. Я спокійний тому, що знаю: сакура цвістиме і наступного року. І це знову стане головною подією дня у новинах на всіх каналах. А нація з такими пріоритетами, нація, для якої квітки сакури є найвищою естетичною цінністю, не може не вистояти і не оговтатися.
no subject
no subject
Чесно, я не хотів тебе довести до сліз:)
ні, я знаю, ти все спеціально
no subject
no subject