![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Автобус за 100 ієн
У пана Х. Муракамі є чудовий есей (забув назву, на жаль), у якому головний герой разом із молодшим братом їдуть у лікарню в автобусі, де пасажирами є група із 50 пенсіонерів, які час від часу починають нашіптувати або наспівувати собі щось під ніс, до того ж синхронно. Вдягнені всі так, ніби збираються підкорювати Фудзі-сан. Головний герой хотів їх спитати, що за пісня і на яку гору вони їдуть, бо ж місцевість уздовж маршруту автобуса рівнинна, але так і не наважився.
Я вже якось писав отут, що дуже часто не можна розібрати, що є первинним – літературний твір чи реальність і що цікаво, звідки письменники беруть натхнення для своєї творчості. З приводу вищезгаданого есею маю наступне пояснення: пан Муракамі, можливо, користувався колись 100-ієновим автобусом, що курсує центром міста Канадзава, бо його пасажирський склад надзвичайно оригінальний. Мав можливість переконатися у цьому кілька місяців тому.
Треба було під’їхати 5 чи 6 зупинок, сіли, заплатили по 100 ієн – і вперед. Автобус маленький, як наші маршрутки (до речі, «винахід» у сфері громадського транспорту, про який важко пояснювати японцям), тому всіх пасажирів видно і чути добре. Нам пощастило сісти, між жінкою років під 40 із дочкою і пенсіонером із ціпком. Проїхали одну зупинку, розумію, що якась атмосфера неприродня. Нібито звичайний собі автобус і звичайні пасажири, але таке враження, нібито вони всі об’єднані спільною метою.
На мене навіть не дуже дивилися впритул як на іноземця, ні, справа тут в іншому. У якійсь напруженості чи театральності, яку не можна пояснити раціонально.
- Водій кожні дві хвилини вибачається дуже через те, що автобус відстає від графіка на 10 хвилин, бо по дорозі були пробки. Уперше за час мого перебування в Японії автобус спізнюється.
- Жіночка із дочкою ведуть дивний діалог про телефонний дзвінок кілька годин тому від когось там, із телефона-автомата, дочка питає, чи мама не пам’ятає номер – а та їй на пам’ять 8 чи 9 цифр диктує, нікуди не підглядаючи. Але робить це трохи заголосно, мабуть, для того, щоб усі почули, яка в неї гарна пам’ять. Тоді починають обговорювати новини про шлюб якоїсь зірки ТБ, виявляється, що мама колись знала друга її колишнього чоловіка.
- Дідусь навпроти має дуже мало волосся на голові, але дуже багато на щоках і підборідді, одягнений легко (на вулиці сніг!), на ногах сандалі. Окуляри перев’язані ізолентою, одне скельце потріскалося. Зрідка кидає на мене суворі погляди через нього. Ще рідше щось бубонить собі під ніс.
- На задньому сидінні подружня пара пошепки розмовляє з онуком, весь час роззираючись довкола. Він одягнений, як помічник клоуна у цирку.
- Дядько неподалік від характерного дідуся має дуже багато багажу – дві сумки поставив на сидіння, величезний рюкзак за плечима і ще якісь пакети паперові в обох руках. Постійно дивиться на годинник.
- На одній із зупинок заходить дідусь-знайомий іншого, вони вітаються, переморгуються, ми поступаємося новому дідусеві місцем, він чемно дякує і виходить на наступній зупинці.
З великим полегшенням виходимо з автобуса і ми. Мене не полишає враження, що це все один із актів програми «Прихована камера» або театральної вистави. Але ніхто нічого не оголошує, єдині глядачі – я і моя дівчина.
Як раптом будете колись у Канадзаві і захочеться вам гострих вражень – дуже рекомендую автобус за 100 ієн, який курсує центром міста.
Я вже якось писав отут, що дуже часто не можна розібрати, що є первинним – літературний твір чи реальність і що цікаво, звідки письменники беруть натхнення для своєї творчості. З приводу вищезгаданого есею маю наступне пояснення: пан Муракамі, можливо, користувався колись 100-ієновим автобусом, що курсує центром міста Канадзава, бо його пасажирський склад надзвичайно оригінальний. Мав можливість переконатися у цьому кілька місяців тому.
Треба було під’їхати 5 чи 6 зупинок, сіли, заплатили по 100 ієн – і вперед. Автобус маленький, як наші маршрутки (до речі, «винахід» у сфері громадського транспорту, про який важко пояснювати японцям), тому всіх пасажирів видно і чути добре. Нам пощастило сісти, між жінкою років під 40 із дочкою і пенсіонером із ціпком. Проїхали одну зупинку, розумію, що якась атмосфера неприродня. Нібито звичайний собі автобус і звичайні пасажири, але таке враження, нібито вони всі об’єднані спільною метою.
На мене навіть не дуже дивилися впритул як на іноземця, ні, справа тут в іншому. У якійсь напруженості чи театральності, яку не можна пояснити раціонально.
- Водій кожні дві хвилини вибачається дуже через те, що автобус відстає від графіка на 10 хвилин, бо по дорозі були пробки. Уперше за час мого перебування в Японії автобус спізнюється.
- Жіночка із дочкою ведуть дивний діалог про телефонний дзвінок кілька годин тому від когось там, із телефона-автомата, дочка питає, чи мама не пам’ятає номер – а та їй на пам’ять 8 чи 9 цифр диктує, нікуди не підглядаючи. Але робить це трохи заголосно, мабуть, для того, щоб усі почули, яка в неї гарна пам’ять. Тоді починають обговорювати новини про шлюб якоїсь зірки ТБ, виявляється, що мама колись знала друга її колишнього чоловіка.
- Дідусь навпроти має дуже мало волосся на голові, але дуже багато на щоках і підборідді, одягнений легко (на вулиці сніг!), на ногах сандалі. Окуляри перев’язані ізолентою, одне скельце потріскалося. Зрідка кидає на мене суворі погляди через нього. Ще рідше щось бубонить собі під ніс.
- На задньому сидінні подружня пара пошепки розмовляє з онуком, весь час роззираючись довкола. Він одягнений, як помічник клоуна у цирку.
- Дядько неподалік від характерного дідуся має дуже багато багажу – дві сумки поставив на сидіння, величезний рюкзак за плечима і ще якісь пакети паперові в обох руках. Постійно дивиться на годинник.
- На одній із зупинок заходить дідусь-знайомий іншого, вони вітаються, переморгуються, ми поступаємося новому дідусеві місцем, він чемно дякує і виходить на наступній зупинці.
З великим полегшенням виходимо з автобуса і ми. Мене не полишає враження, що це все один із актів програми «Прихована камера» або театральної вистави. Але ніхто нічого не оголошує, єдині глядачі – я і моя дівчина.
Як раптом будете колись у Канадзаві і захочеться вам гострих вражень – дуже рекомендую автобус за 100 ієн, який курсує центром міста.
no subject
no subject