brovary84 | Львів без фото. 2.0

На другий день перебування у місті Лева дісталися Центру після 11-ї — трохи заспали. І пішли пити каву “На бамбетлі”. Оце так чудернацьке слово! Але кав”ярня зовсім не чудернацька, а дуже затишна, та й кава смачна (здивував вас усіх, еге ж?..). Отримали в подарунок листівки, бо ж уперше відвідали заклад. Хотів одразу й відіслати в Японію, але не мав адреси із собою:(

Набамбетлівшись, попхалися на Форум. По дорозі бачили пана Андруховича — поспішав собі кудись у червоній куртці. Якось він гармонійно у Львові виглядає. Офіційно це був перший форумний день, 16 вересня, але “не своїх” всередину не пускали, довелося бродити на вулиці весь час. На всі питання — чому не можна зайти, які причини цієї ганебної дискримінації — відповідь була одна: “Завтра!”. Тобто теоретично Форум відкритий і пані організатор уже гордо роздає інтерв”ю, а практично — хадітє під дощем, малята, нє фіг вам гулятися під дахом. Книжок ми, звісно, накупили і на вулиці, але, як пишуть акули пера, осад залишився. І ще — плата за вхід складає 3 гривні, не знаю, чи це постійна практика для Львова, але у Києві я такого не пригадую. І в Кіото теж, як не дивно.

Нафорумившись, поставили собі за завдання знайти “Трапезну”. Лана люб”язно розказала, що вона десь неподалік від Музею ідей, але проблема була в тому, що і сам Музей ми теж не могли знайти, і аборигени нам у цьому не зарадили. “Трапезну” не знайшли — давай шукати “Криївку”, - каже мама. Добре, нема питань. Блукаємо площею Ринок, аж поки якась люб”язна львівська пані не підказала, що то будинок номер 14.

Заходимо у темний під”їзд, зліва — масивні двері. Мама іде першою, напруга зростає. На порозі стоїть дядько в уніформі, з автоматом, черевцем і пичкою “хоч гарбузи виїдай”. Питає маму:

- Гасло?!

Вона:

- Здрастуйте!

- Е, шановна, здрастуйте — ета у расіян. Що треба казати?

- Слава Україні!

- Героям слава! - і наливає медовухи.

Мама п”є і каже, що це ж ми тут уперше і що я, наприклад, з Японії приїхав.

- Ага, справжній японець! - каже дядько і наливає ще й мені, додаючи:

- Слава Україні!

- Героям слава! - видихаю я у відповідь. Горілка обпікає стравохід.

Спускаємося вниз, оминаючи яму, яку “вирили москалі”, замовляємо купу всяких смаколиків — по кількості явно не для шлунків мами й сина. “Піккардійська терція” співає щось про чарочку вина, і я слухняно цмулю “Ізабеллу”. Розплатившись, проходимо повз туалет, у якому “кляті москалі, окрім газу, перекрили ще й воду”.

Перепочиваємо коло Ратуші, поруч на лавочці сідає мама Георгія Гонгадзе Леся, замислена і сумна. 16 вересня — невесела річниця, про яку нікому не треба нагадувати, і мама Журналіста, схоже, не знаходить собі місця. Посиділа хвилин 10 — і пішла далі, сива, під дощем і вітром...

Знову ловимо інет на “стометрівці”, цього разу успішніше, ніж учора, і навіть виходить влаштувати сеанс зв”язку із Японією у скайпі. Оперний театр викликає захоплення і вигуки радості у нащадків ніндзя.

Наінтернетившись, ідемо “Під синю фляжку” - а там усе зайнято. Думаємо, куди б податися, і проходимо повз пана Мазоха, теж оригінальний дядько. Пригадую, що це ж десь поруч Львівська Майстерня Шоколаду. Так воно і є, кава незмінно смачна, печиво із горіхами і ще чимось компенсує відсутність традиційного сирника. Піднімаємося на другий поверх, накуповуємо всяких шоколядних сувенірів, бо ж таких майстерень я в Японії не бачив. Думаю, що це ідеальне місце для роботи чи підробітку — стоїш собі, перемішуєш шоколяду, вдихаєш аромати і думаєш, що виліпити цього разу — рибку чи машинку.

Додому повертаємося на трамваї. Шлунок пригадує смак криївської кулеші, голова під ритм колес трамвайових виспівує мудро-тривіальну думку: “Львів — місто гастрономічне”.

Львів без фото. 2.0

no subject

no subject

ай-яй-яй!