![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Неділя, 14 березня
Писати у суботу про неділю, причому не ту, що завтра, а ту, що була шість днів тому, трохи дивно, але я все-таки спробую.
Отже, неділя, 14 березня виявився днем із насиченою культурною програмою. Зранку поїхав дивитися на виставку кіотоських помешкань — рьоканів (готелів у японському стилі) та мачія (традиційних дерев'яних будинків). Набрав купу буклетів про “гарні місця Кіото”, “найкращі місця для споглядання сакури”, нову кольорову карту міста...А тоді ноги самі завели мене на 6 поверх Будинку культури, де я послухав кілька цікавих історій від лектора — директора одного з кіотоських видавництв.
Він захоплено розповідав про те, як у давнину мандрували між Кіото та Токіо. Увесь шлях займав приблизно 12-13 днів, і даймьо (регіональні правителі-феодали) вирушали у подорож із кортежем у 2000 чоловік приблизно. Оскільки тільки на нічліг такої кількості людей треба було витратити купу грошей, даймьо намагалися в будь-який спосіб пришвидшити подорож. Тому у місцях велелюдних пересувалися неквапно й урочисто, аби усі присутні зрозуміли “велич” правителя. А десь у горах чи сільській місцевості — бігцем, аби уникнути зайвих витрат, швидше прибути до місця призначення і трохи зекономити.
Також під час в'їзду феодала до столиці популярним був підробіток “масовка у колоні” - платили гроші, аби створити враження великої популярності даймьо серед народу. Так що 50 грн. за участь в українському політичному мітингу мали аналог за 8 тисяч км. від України ще кілька століть тому.
Ще з'ясувалося (хоч я давно підозрював!), що зелений чай для японців — більше, ніж просто напій. Бо даймьо оці дуже суворо дотримувалися ієрархії, і “старші” проходили по дорозі першими, поки “молодші” і менші чекали обабіч не дуже широких тогочасних шляхів. Але коли з міста Удзі на півдні Кіото до столиці на спецзамовлення шьогуна вирушала делегація із свіжозібраним зеленим чаєм (приблизно сто чоловік плюс кілька коробок із чаєм посередині колони), навіть найбільші даймьо поступалися дорогою — бо це ж їде чай (!) для самого шьогуна(!). Пропустиш чай уперед — і тобі трохи перепаде, як доберешся до Токіо. Шанобливе ставлення японців до чаю перевищує межі розумного.
Наслухався усякого такого — і поїхав уздовж річечки в Кіотоський концертний зал на французьких композиторів 20 століття. Перформанс почався ще по дорозі — малявки-учні молодшої школи гуляли в футбол, а на протилежному березі річки хлопець у балахоні гуляв на барабані якусь енергійну мелодію, що зливалася з шумом річки. Вона настільки сподобалася сонцю, що воно змусило мене зняти светрика і їхати далі у футболці.
Прибув до зали, відчув себе “білою вороною”, тобто пришелепкуватим іноземцем, до того ж самотнім, бо решта публіки (90 відсотків пенсіонерів і 10 — піонерів) — самі японці.
Під час третього музичного твору диригент раптом сам сів за рояль, грав свої партії і у вільну хвильку диригував рештою камерного оркестру — оце так дивина! Ще сподобалося “Створення світу” Мійо — пекуча суміш джазу, блюзу й африканських мотивів. А який же там саксофон!
День завершився саке — куди ж без нього. Увечері заміняв Алекса в барі, розважав п'яних клієнтів. Але відклався він у пам'яті не через саке, а завдяки зеленому чаю, нахабному сонечку і саксу — королю класичної музики.
А ще ж я бачив майбутню зірку світового футболу — вузькооку і спритну, як сам Усаїн Болт. От тільки забув спитати її ім'я.
Отже, неділя, 14 березня виявився днем із насиченою культурною програмою. Зранку поїхав дивитися на виставку кіотоських помешкань — рьоканів (готелів у японському стилі) та мачія (традиційних дерев'яних будинків). Набрав купу буклетів про “гарні місця Кіото”, “найкращі місця для споглядання сакури”, нову кольорову карту міста...А тоді ноги самі завели мене на 6 поверх Будинку культури, де я послухав кілька цікавих історій від лектора — директора одного з кіотоських видавництв.
Він захоплено розповідав про те, як у давнину мандрували між Кіото та Токіо. Увесь шлях займав приблизно 12-13 днів, і даймьо (регіональні правителі-феодали) вирушали у подорож із кортежем у 2000 чоловік приблизно. Оскільки тільки на нічліг такої кількості людей треба було витратити купу грошей, даймьо намагалися в будь-який спосіб пришвидшити подорож. Тому у місцях велелюдних пересувалися неквапно й урочисто, аби усі присутні зрозуміли “велич” правителя. А десь у горах чи сільській місцевості — бігцем, аби уникнути зайвих витрат, швидше прибути до місця призначення і трохи зекономити.
Також під час в'їзду феодала до столиці популярним був підробіток “масовка у колоні” - платили гроші, аби створити враження великої популярності даймьо серед народу. Так що 50 грн. за участь в українському політичному мітингу мали аналог за 8 тисяч км. від України ще кілька століть тому.
Ще з'ясувалося (хоч я давно підозрював!), що зелений чай для японців — більше, ніж просто напій. Бо даймьо оці дуже суворо дотримувалися ієрархії, і “старші” проходили по дорозі першими, поки “молодші” і менші чекали обабіч не дуже широких тогочасних шляхів. Але коли з міста Удзі на півдні Кіото до столиці на спецзамовлення шьогуна вирушала делегація із свіжозібраним зеленим чаєм (приблизно сто чоловік плюс кілька коробок із чаєм посередині колони), навіть найбільші даймьо поступалися дорогою — бо це ж їде чай (!) для самого шьогуна(!). Пропустиш чай уперед — і тобі трохи перепаде, як доберешся до Токіо. Шанобливе ставлення японців до чаю перевищує межі розумного.
Наслухався усякого такого — і поїхав уздовж річечки в Кіотоський концертний зал на французьких композиторів 20 століття. Перформанс почався ще по дорозі — малявки-учні молодшої школи гуляли в футбол, а на протилежному березі річки хлопець у балахоні гуляв на барабані якусь енергійну мелодію, що зливалася з шумом річки. Вона настільки сподобалася сонцю, що воно змусило мене зняти светрика і їхати далі у футболці.
Прибув до зали, відчув себе “білою вороною”, тобто пришелепкуватим іноземцем, до того ж самотнім, бо решта публіки (90 відсотків пенсіонерів і 10 — піонерів) — самі японці.
Під час третього музичного твору диригент раптом сам сів за рояль, грав свої партії і у вільну хвильку диригував рештою камерного оркестру — оце так дивина! Ще сподобалося “Створення світу” Мійо — пекуча суміш джазу, блюзу й африканських мотивів. А який же там саксофон!
День завершився саке — куди ж без нього. Увечері заміняв Алекса в барі, розважав п'яних клієнтів. Але відклався він у пам'яті не через саке, а завдяки зеленому чаю, нахабному сонечку і саксу — королю класичної музики.
А ще ж я бачив майбутню зірку світового футболу — вузькооку і спритну, як сам Усаїн Болт. От тільки забув спитати її ім'я.
no subject
no subject
А у нас +24 і купа туристів із шаленими очима - сакура починає цвісти потроху...І нічого не тане, бо снігу давно не було:)
no subject
А в Києві вже другий день +16 на сонці :-)
Ще кілька днів і весь сніг зійде, а поки що страшенно брудно :-(
no subject
У нас завтра - дощі...(((
no subject
(Anonymous) 2010-03-23 09:26 am (UTC)(link)no subject