Тенрі

[brovary84]

 У вівторок побував у Тенрі — місті, в якому я провів один із найнасиченіших і найцікавіших років свого життя, перебуваючи на мовному стажуванні в тамтешньому університеті.
 Виходжу з поїзда. Трохи дивне відчуття, бо 5 років тому я їздив із Тенрі до Кіото, у велике місто — порозважатися, зробити покупки, відвідати храми — а тепер сам у цьому “великому місті” живу. Один і той самий шлях, пройдений у незвичному чи зворотньому напрямку, видається раптом зовсім інакшим.
 Тіло саме пам'ятає, куди йому іти, бо карта міста надовго закарбувалася в пам'яті. Від вокзалу — прямо, купити дешеві квитки на зворотній поїзд. Пройти повз ресторан смаженого м'яса, привітатися із тамтешнім коником, народженим на Хоккайдо — Рінку. Критою галереєю, повз численні торгові ряди, вийти до головного храму релігії Тенрі. Чемно вклонитися не своїм богам — і повернути праворуч, де трохи вище уже видно старшу школу, а лівіше — й Університет. Пройти через арку, помилуватися квітами, які чомусь цвітуть ледь не круглий рік. Вийти до кургану Нішіяма у формі замкової шпарини. Прямо перед ним — конюшня університетського кінно-спортивного клубу.
 Із 4 коней я тепер знаю лише двох. Біла конячка Стандард облизує руку. Торкаюся її носа — це таке задоволення! Цікаво, що вона при цьому відчуває, і ще цікаво, у кого носи м'якіші і приємніші на дотик — у телят чи в коней.
 Говорю до собаки — дівчинки Акі. Вона спочатку гавкає — чужий! - а потім забивається глибоко в будку і звідти сором'язливо махає хвостиком. “Нібито і чужий, ще й сивий, ще й іноземець, але звідкись знає моє ім'я, і, схоже, без злих намірів” - плутаються думки в собачачій голові. Тоді Акі теж починає облизувати мені руки.
 Час іти на зустріч із сенсеями в Університеті. Прощаюся із Акі та конячками, кажу “бувай!” курганові та дошці, на якій колись крейдою писали і моє ім'я.
 Проходжу повз їдальню і спортивний зал, прямуючи до Дослідницького корпусу — Мікіта-сенсей і Хіно-сенсей на мене вже чекають. Заходжу в кабінет до Мікіти-сенсея, вибачаюся за запізнення (“ходив привітатися із конячками, Ви ж розумієте...”). Сенсей мовчки дивиться на мене, певно, думаючи: “Тімуру-сан, я ніколи і не сумнівався, що саме для тебе головніше”.
Мікіта-сенсей виходить на пенсію в березні. Ідемо втрьох у гендель неподалік від вокзалу, п'ємо пиво, вино і саке. Сенсеї поступово втрачають здатність зв'язно формулювати думки.
 Повертаюся в Кіото, роблячи три чи чотири пересадки. Чомусь довго не можу заснути. 

Comments

[lana-svitankova.livejournal.com]

Ти знаєш, Тимуре, я от все читаю тебе, читаю і розумію, що фото-камеру тобі в руки, записника і річний абонемент на японську залізницю - і можна видавати нотатки, впевнена, незгірші ніж у Гірна.

[omurphenko.livejournal.com]

підтримую

[singularia.livejournal.com]

і я підтримую)

[brovary84.livejournal.com]

Та хто такий узагалі той Гірн?:))
А якщо серйозно, то у мене і камера, і записник є, і навіть ручок багато. От тільки на абонемент поки що не назбирав. І в добі малувато часу.

[brovary84.livejournal.com]

дякую

[brovary84.livejournal.com]

О, можна вже збирати підписи на свою підтримку:)

[7eon.livejournal.com]

о!
клас

[brovary84.livejournal.com]

дякую.

[(Anonymous)]

Я скучаю за Тенрі також. Мила одноповерхова Японія, де маленький цвинтар обабіч гірської дороги сусідить з крихітними городами :два качани капусти і три -салату, де тротуари такі вузесенькі, що двом не розминутися, проте на самісінький крайчик мешканці майже лялькових будиночків виставлять вазони з тюльпанами і нарцисами, де є дивовижні крамнички з дешевими сервізами майже прозорої японської порцеляни і де така бучна сакура над річкою, якої, напевне, немає більше ніде...
Я скучаю за Тенрі. Але кажуть, що не слід повертатися туди, де колись тобі було дуже добре. Чари зникають... Інший час, інші люди, а головне - ти також інший...