![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Тенрі
У вівторок побував у Тенрі — місті, в якому я провів один із найнасиченіших і найцікавіших років свого життя, перебуваючи на мовному стажуванні в тамтешньому університеті.
Виходжу з поїзда. Трохи дивне відчуття, бо 5 років тому я їздив із Тенрі до Кіото, у велике місто — порозважатися, зробити покупки, відвідати храми — а тепер сам у цьому “великому місті” живу. Один і той самий шлях, пройдений у незвичному чи зворотньому напрямку, видається раптом зовсім інакшим.
Тіло саме пам'ятає, куди йому іти, бо карта міста надовго закарбувалася в пам'яті. Від вокзалу — прямо, купити дешеві квитки на зворотній поїзд. Пройти повз ресторан смаженого м'яса, привітатися із тамтешнім коником, народженим на Хоккайдо — Рінку. Критою галереєю, повз численні торгові ряди, вийти до головного храму релігії Тенрі. Чемно вклонитися не своїм богам — і повернути праворуч, де трохи вище уже видно старшу школу, а лівіше — й Університет. Пройти через арку, помилуватися квітами, які чомусь цвітуть ледь не круглий рік. Вийти до кургану Нішіяма у формі замкової шпарини. Прямо перед ним — конюшня університетського кінно-спортивного клубу.
Із 4 коней я тепер знаю лише двох. Біла конячка Стандард облизує руку. Торкаюся її носа — це таке задоволення! Цікаво, що вона при цьому відчуває, і ще цікаво, у кого носи м'якіші і приємніші на дотик — у телят чи в коней.
Говорю до собаки — дівчинки Акі. Вона спочатку гавкає — чужий! - а потім забивається глибоко в будку і звідти сором'язливо махає хвостиком. “Нібито і чужий, ще й сивий, ще й іноземець, але звідкись знає моє ім'я, і, схоже, без злих намірів” - плутаються думки в собачачій голові. Тоді Акі теж починає облизувати мені руки.
Час іти на зустріч із сенсеями в Університеті. Прощаюся із Акі та конячками, кажу “бувай!” курганові та дошці, на якій колись крейдою писали і моє ім'я.
Проходжу повз їдальню і спортивний зал, прямуючи до Дослідницького корпусу — Мікіта-сенсей і Хіно-сенсей на мене вже чекають. Заходжу в кабінет до Мікіти-сенсея, вибачаюся за запізнення (“ходив привітатися із конячками, Ви ж розумієте...”). Сенсей мовчки дивиться на мене, певно, думаючи: “Тімуру-сан, я ніколи і не сумнівався, що саме для тебе головніше”.
Мікіта-сенсей виходить на пенсію в березні. Ідемо втрьох у гендель неподалік від вокзалу, п'ємо пиво, вино і саке. Сенсеї поступово втрачають здатність зв'язно формулювати думки.
Повертаюся в Кіото, роблячи три чи чотири пересадки. Чомусь довго не можу заснути.
Виходжу з поїзда. Трохи дивне відчуття, бо 5 років тому я їздив із Тенрі до Кіото, у велике місто — порозважатися, зробити покупки, відвідати храми — а тепер сам у цьому “великому місті” живу. Один і той самий шлях, пройдений у незвичному чи зворотньому напрямку, видається раптом зовсім інакшим.
Тіло саме пам'ятає, куди йому іти, бо карта міста надовго закарбувалася в пам'яті. Від вокзалу — прямо, купити дешеві квитки на зворотній поїзд. Пройти повз ресторан смаженого м'яса, привітатися із тамтешнім коником, народженим на Хоккайдо — Рінку. Критою галереєю, повз численні торгові ряди, вийти до головного храму релігії Тенрі. Чемно вклонитися не своїм богам — і повернути праворуч, де трохи вище уже видно старшу школу, а лівіше — й Університет. Пройти через арку, помилуватися квітами, які чомусь цвітуть ледь не круглий рік. Вийти до кургану Нішіяма у формі замкової шпарини. Прямо перед ним — конюшня університетського кінно-спортивного клубу.
Із 4 коней я тепер знаю лише двох. Біла конячка Стандард облизує руку. Торкаюся її носа — це таке задоволення! Цікаво, що вона при цьому відчуває, і ще цікаво, у кого носи м'якіші і приємніші на дотик — у телят чи в коней.
Говорю до собаки — дівчинки Акі. Вона спочатку гавкає — чужий! - а потім забивається глибоко в будку і звідти сором'язливо махає хвостиком. “Нібито і чужий, ще й сивий, ще й іноземець, але звідкись знає моє ім'я, і, схоже, без злих намірів” - плутаються думки в собачачій голові. Тоді Акі теж починає облизувати мені руки.
Час іти на зустріч із сенсеями в Університеті. Прощаюся із Акі та конячками, кажу “бувай!” курганові та дошці, на якій колись крейдою писали і моє ім'я.
Проходжу повз їдальню і спортивний зал, прямуючи до Дослідницького корпусу — Мікіта-сенсей і Хіно-сенсей на мене вже чекають. Заходжу в кабінет до Мікіти-сенсея, вибачаюся за запізнення (“ходив привітатися із конячками, Ви ж розумієте...”). Сенсей мовчки дивиться на мене, певно, думаючи: “Тімуру-сан, я ніколи і не сумнівався, що саме для тебе головніше”.
Мікіта-сенсей виходить на пенсію в березні. Ідемо втрьох у гендель неподалік від вокзалу, п'ємо пиво, вино і саке. Сенсеї поступово втрачають здатність зв'язно формулювати думки.
Повертаюся в Кіото, роблячи три чи чотири пересадки. Чомусь довго не можу заснути.