![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Диваки
Вони скрізь ― люди, що дивляться на тебе і водночас крізь тебе, щось без упину бурмочуть собі під ніс, розігруючи внутрішні діа- і полілоги, і живуть ніби у своєму внутрішньому світі, відмежованому якось невидимо від світу реального, звичного для нас.
Чомусь Університет Кіото із прилеглою територією особливо приваблює таких людей. Медом їм тут помазано, чи що...Познайомлю вас із трьома.
Перший (назвемо його “спортивний костюм”) - трохи гладкий дядько в окулярах і спортивному костюмі “зімой і лєтам аднім цвєтам”. Найбільше часу він проводить у бібліотеці. Любить читати газети і потім обговорювати сам із собою найгучніші події, переважно політичні. При цьому весь час киває, нібито підбадьорюючи одного з двох “себе” - учасників дискусії. Якось був період, коли я зустрічав його в різних місцях університету, куди б не пішов ― у магазині, коло автомату з продажу напоїв, коло вежі з годинником...Ледве стримувався, щоб і собі не вступити в дискусію з приводу нового політичного режиму.
Другий (“червона шапочка”) - дідусь-ласун у червоній кепці. Його я бачив лише в їдальнях, від політики він, вочевидь, далекий. Ходить, трохи підстрибуючи на одній нозі. Завжди радісно потирає руки перед тим, як розплатитися на касі, нібито уявляючи, які смаколики він оце зараз їстиме. Випиває 4-5 чашок чаю і обов'язково з'їдає кілька мандаринок. Скінчивши трапезу, годинами сидить у їдальні, чекаючи на наступний прийом їжі і перетравлюючи з'їдене.
Третього (“репортера”) уперше побачив учора в Макдональдсі. Доволі невихований чувак ― ходив між столиками і нахабно заглядав через спину відвідувачам ― хто що робить. В одного прочитає кілька рядків із книжки, в іншого послухає музику, що долинає з навушників, у третього проаналізує смакові уподобання...І все це ― бурмочучи щось собі під ніс і активно жестикулюючи. Тоді повернувся на своє місце і почав розповідати своїй каві про побачене і почуте. Думаю, він ― репортер, який мусить здавати в номер статтю про способи вбивання часу в закладах швидкого харчування.
Боюся навіть пробувати уявити, що коїться в головах у таких людей. Бо, зрештою, вони ― це ми. Тільки трохи інакші.
Чомусь Університет Кіото із прилеглою територією особливо приваблює таких людей. Медом їм тут помазано, чи що...Познайомлю вас із трьома.
Перший (назвемо його “спортивний костюм”) - трохи гладкий дядько в окулярах і спортивному костюмі “зімой і лєтам аднім цвєтам”. Найбільше часу він проводить у бібліотеці. Любить читати газети і потім обговорювати сам із собою найгучніші події, переважно політичні. При цьому весь час киває, нібито підбадьорюючи одного з двох “себе” - учасників дискусії. Якось був період, коли я зустрічав його в різних місцях університету, куди б не пішов ― у магазині, коло автомату з продажу напоїв, коло вежі з годинником...Ледве стримувався, щоб і собі не вступити в дискусію з приводу нового політичного режиму.
Другий (“червона шапочка”) - дідусь-ласун у червоній кепці. Його я бачив лише в їдальнях, від політики він, вочевидь, далекий. Ходить, трохи підстрибуючи на одній нозі. Завжди радісно потирає руки перед тим, як розплатитися на касі, нібито уявляючи, які смаколики він оце зараз їстиме. Випиває 4-5 чашок чаю і обов'язково з'їдає кілька мандаринок. Скінчивши трапезу, годинами сидить у їдальні, чекаючи на наступний прийом їжі і перетравлюючи з'їдене.
Третього (“репортера”) уперше побачив учора в Макдональдсі. Доволі невихований чувак ― ходив між столиками і нахабно заглядав через спину відвідувачам ― хто що робить. В одного прочитає кілька рядків із книжки, в іншого послухає музику, що долинає з навушників, у третього проаналізує смакові уподобання...І все це ― бурмочучи щось собі під ніс і активно жестикулюючи. Тоді повернувся на своє місце і почав розповідати своїй каві про побачене і почуте. Думаю, він ― репортер, який мусить здавати в номер статтю про способи вбивання часу в закладах швидкого харчування.
Боюся навіть пробувати уявити, що коїться в головах у таких людей. Бо, зрештою, вони ― це ми. Тільки трохи інакші.
no subject
а мені чогось згадалося, коли читала про заглядання з-за спини, - як ішли ми з подругою ранньої осені київською набережною, а на східцях над самою водою сидів японець і читав книжку. ми автоматично заглянули, що він читає - а там самі єрогліфи. і так якось стало гірко - що заглядай-не заглядай - а ніколи не дізнаєшся пор шо там)))
no subject
no subject
(Anonymous) 2010-02-04 06:11 am (UTC)(link)no subject
Julca
(Anonymous) 2010-02-04 10:19 am (UTC)(link)Re: Julca