![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Dear my friend
Є багато способів заробити гроші ― було би тільки бажання це зробити. 5 років тому у містечку Тенрі в префектурі Нара я, наприклад, підробляв у величезній пральні, у Кіото я воджу за ніс по місту школярів, виступаючи для них гідом, який знає англійську, даю уроки розмовної російської знайомому японцю і зрідка перекладаю щось письмово (бо ж треба ще й учитися!..). Японія надає дуже багато шансів заробити трохи грошенят. Із грудня я регулярно користаюся зі ще одного з таких шансів. Бразилієць Алекс дуже хотів сходити на концерт улюбленої рок-групи і тому попросив замінити його у барі, де він виконував роль іноземця-"говорящей головы". Обов'язки: голосно казати “Ласкаво просимо!” і “Дуже дякую!”, подавати відвідувачам гарячого рушничка, міняти попільничку, мити і витирати посуд. І найголовніший ― активно спілкуватися із клієнтами (гарна практика для відшліфовування способів представлення України, бо ж робиш це незліченну кількість разів). У перший робочий день за 5 годин (із 20-ї до 1-ї) я мав трьох відвідувачів ― посварена пара і самотній неговіркий дідуган. “Непоганий початок!” - подумалося мені. У другий робочий день відвідувачів було дуже багато ― і я, не знаходячи собі місця, перевів хвилювання у 2 розтрощених склянки (у барі у них дуже тонкі стінки, і, відповідно, трощити їх ― дуже просто і приємно. Раз ― і все...). Далі все було спокійніше. Я, мабуть, навіть почав швидше мити посуд удома. Хоча до витирання його рушником, як у барі, ще не опустився. З переваг окупаційного режиму такої роботи ― можливість піднятися на 2 поверх і подрімати чи почитати книжку, коли зовсім немає відвідувачів, і можливість попити саке (на роботі!), коли щедрі клієнти тебе пригощають. Власник бару ― пан Накамура ― скидається мені на боса якудзи: кремезною комплекцією, голосом, загальною атмосферою...Але зовнішність оманлива ― він займається архітектурним дизайном і проектуванням і до японської мафії ніяк не причетний. Хоча і підозріло багато знає про світ гейко- і майко-сан (у Кіото на гейш традиційно кажуть гейко-сан). Також у барі працюють два бармени ― старший Сакаі і молодший Накаі. Накаі-сан позаминулого року здобув бронзову медаль на всеяпонському конкурсі у своїй ваговій віковій категорії, а минулого року ― золото на змаганнях у Кансаї. Відповідно, із “бронзового хлопчика” зробився “золотим”. Але “золотий хлопчик”, як і багато японців, дуже сором'язливий, тому нагадування про свої заслуги не любить. Ще більше соромитися він починає, коли ми - “говорящие головы”- нагадуємо йому назву коктейлю-переможця (“Dear my friend”). Бідаха, мабуть, був упевнений, що добре знає англійську... Діалог між брутальним ґайдзіном Тимуром і “золотим хлопчиком” Накаі наприкінці вечірки в барі: - Накаі-сан, я би дуже хотів якось спробувати Ваш коктейль-переможець “Dear my friend”. - Тімуру-сан, я би дуже хотів, аби Ви забули цю назву і ніколи більше про неї не згадували (ледь не сльози на очах і вираз “голубой воришка Альхен” на обличчі). - Ви ж знаєте, що це неможливо. - ...
no subject
no subject