brovary84 | Тунелі

Мені здавалося, що ці тунелі не скінчаться ніколи. Наша жовто-блакитна машина на ймення "Танто" мчала, під моїм керівництвом, на швидкості десь від 100 до 120, і ми то поринали в подекуди підсвічену ліхтарями темряву, прямуючи кудись угору, то виринали з неї, аби знову зануритися в наступну. Ми - це я, дитина, дружина і собака, а також купа найнеобхідніших речей, бо ж їздили в місто Такаяма ("висока гора", і воно дійсно високе), транзитом через Канадзаву, яку ще називають "маленьке Кіото", за особливий шарм повсякденного життя, так би мовити.

І от ми їхали чи в Такаяму, чи вже з неї, то виринали то потопали у тунелях, які тривали інколи десятки кілометрів. Відбувалося це все на висоті від 500 до 1000 метрів, і ми ніяк не могли уявити собі, як японці примудрилися це все так добре сконструювати. Не могли - а потім побачили, на не-тунельному проміжку вони зайняли середину дороги і щось там розбудовували та планували, і ще цю ж дорогу розширювали з обох боків, і до неї вибудовувалися естакадні конструкції. Але для чого вони розширюють цю дорогу, адже машин зовсім мало, ми їдемо на самоті вже кілометрів 30, невже вони думають, що таке тунеле-знавство зацікавить багато людей?

Мабуть думають, бо на іншому проміжку не-тунельного простору була "са:бісу еріа", тобто станція (зона?) для перепочинку-туалету і так далі, і ми зупинилися там з якоїсь незначної причини, роздивилися довкола і зрозуміли, що Японія - це в першу чергу гори, бо вони наступали на цю еріа з усіх боків.

А де гори - там зазвичай, хоч і менше ніж в Україні, пасовиська, і це значить ще й смачнюще молоко, яке запаковують у невеличкі пляшечки по 180-200 мл і продають за кілька сотень ієн.

Це був серпень, але оскільки еріа теж була на значній висоті, я у своїх шортах і футболці почувався трохи холодно-ніяково. І, щоб абстрагуватися, думав про ведмедів, великих і маленьких, можливо навіть цілу родину, яких нібито бачили довкола готелю, де ми зупинилися минулої ночі. Бачили, на щастя, кілька тижнів тому, але навіть присутність мужнього Телі не була для нас запорукою абсолютної безпеки. Тому пройти 50 метрів, які відділяли будівлю із онсенами-гарячими ваннами від будівлі з кімнатами для відвідувачів, було завданням не з простих.

І я, напружуючи уяву і дослухаючись до неіснуючих звуків, просувався лісом в абсолютній темряві, орієнтуючись на тьмяне світло ліхтарів, і думав наступне: що я скажу цій тварині, або який сигнал надішлю подумки, якщо вона вирішить вийти нам назустріч і проявить раптом інтерес? І ще намагався пригадати, чи я точно вжив усіх необхідних заходів безпеки при парковці машини, яка стоїть просто над прірвою і річкою: залишитися без засобу пересування за тисячу кілометрів від дому - це, можливо, набагато серйозніше, ніж зустріти у лісі голодного ведмедя.