Як липа шелестить

 Пригадується спекотний кінець травня 2001 року, коли я стояв на балконі, дивився на неозорі піски перед собою, і втовкмачував у голову чергового вірша чергового українського класика. Їх чогось було особливо багато з 20 століття: Тичина, Симоненко, Сосюра, Стус і іже с німі. Сонце йшло до горизонту, автобуси неквапливо розвозили по домівках вечірніх пасажирів, під вікном буяло цвітом якесь величезне дерево. 

Тодішні іспити я зрештою склав на відмінно, як і слід було очікувати, бо ж, як то кажуть, “ішов на медаль”, але через 16 років потому в місті Суйта у префектурі Осака я трохи з жалем думаю, що треба було тоді вивчити віршів принаймні удвічі більше, ніж вимагали для іспита. Бо поезія стає у пригоді у найнесподіваніших ситуаціях. 

Годуєш, значить, дитину, вона сонна, їсти не хоче, пляшка з молоком у роті, але молоко з пляшки ніяк не зменшується. Ситуація майже критична, Тимур хоче спати, донька вже спить. 

І тут, як несподіваний, але такий очікуваний рятівник - він, Тичина, рядок за рядком виринає з пам’яті. 

- Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? 

(Відкривається праве око)

- Кохана спить, кохана спить..

(За ним - ліве)

- Піди збуди, цілуй їй очі..

(Нарешті спрацьовує смоктальний рефлекс)

- Кохана спить! 

(Інтенсивні рухи руками й ногами)

- Ви чули ж бо: так липа шелестить. 

(Молока потроху стає все менше)

- Ви знаєте, як сплять старі гаї?

(Киває: та знаю, тату, знаю..)

- Вони все бачать крізь тумани!

(Он як! - радісна посмішка. Молоко невпинно перетікає з пляшки у рот)

- Ось місяць, зорі, солов’ї, 

(А що таке “зорі”? Б’є рукою по пляшці)

- Я твій! - Десь чують дідугани..

(Зосереджений вираз на обличчі)

- А солов’ї!..Та ви вже знаєте

(Та знаємо, знаємо: допиває останні ковтки)

- Як сплять старі гаї. 

 

Висновок: краще кирпичину не їсти.