Після дощу

[brovary84]

 Мені чомусь надзвичайно (страшенно? дуже? вельми?) подобається споглядати момент одразу після дощу, коли він тільки-но завершився, і хмари приходять у гості до гір. Гір у Японії - 75 відсотків території, хмар теж після дощу буває багатенько, тож моменті таких я за майже 7 років (уже цілих 7 років!..) перебування у цій країні бачив предостатньо. Але найбільше запам’яталися три. 

В напівпорожньому онсені (гарячому джерелі) в Кумано, префектура Міе, коли ми цілий день їздили мікроавтобусом під дощем по невеличких довколишніх селах, брали інтерв’ю у місцевих діячів культури та мистецтв фермерів, розпитуючи їх кожен по своїй темі. Я розпитував про ставлення до релігії і роль релігії в їхньому житті, і зрештою зрозумів, що нічого я ні про життя, ні про релігію не знаю.
Так от, в онсені була гаряча ванна надворі (вона називається ротенбуро), і, якщо в ній стати ближче до краю, можна було побачити дорогу із машинами, які проїжджали по ній невеличкими групами з періодичністю в кілька хвилин (інтервали роботи світлофора, він ще не почав блимати жовтим), далі трошки поля, а за ним - ріка, точніше, її майже інтимний вигин, трохи лісу з цього боку і трохи каміння коло берега з того, а за камінням - дерева, що переходять у гори. От саме коло тих гір і влаштувалися на сон кілька хмар, можливо, вони були навіть більше туманом, аніж хмарами. І я стояв голий у гарячій воді, що б’є з джерела уже кілька сотень років, і думав про вигини ріки, замість про японців і релігію. А потім і думки кудись щезли, і люди поруч зі мною - теж. Залишилася тільки ріка, вода в ній і вода у хмарах, що товаришували з горами.

Під час підйому на Фудзі 2009 року хмари теж були білі-білісінькі, теж післядощові, але я був з ними на одному рівні - бо навіть хмарам важко буває вибратися вище за Фудзі-сан, субординація і так далі. Ми йшли вгору, а хмари нікуди не йшли, а просто дивилися на натовпи людей погожого серпневого передобіддя і позіхали, якщо тільки хмари можуть позіхати. Зрештою залишили їх внизу і дісталися вершини, але якось одразу захотілося назад - до хмар, на законне місце людини під ними. 

І втретє це було буквально кілька місяців тому, коли я чекав на експрес на станції Кудзуха. Я про її околиці вже кілька разів тут згадував, хоч японці, що зі мною їздять тими самими поїздами, навряд чи про таке колись задумувалися-замислювалися. Так от, тут хмара була якась інтегрована, тобто було незрозуміло, де її початок і де кінець, може, краще навіть сказати, що то була хмара-буддист, яка не мала ні початку, ні кінця, а просто була - отам, за кілька кілометрів від станції, разом із горою і синтоїстськими ворітьми на ній. 

Чому мені написалося аж стільки про японські хмари близько 12 години ночі? 

Можливо, через те, що я і сам колись був такою післядощовою хмарою.