![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Побачити Жежерю
Мій Мак мав у схронах своєї пам"яті наступний текст. Нехай буде ще й тут.
29 жовтня 2012 року. Ти прокидаєшся чомусь в Осаці, і не о семій ранку, як мужньо запланував собі напередодні, а ледь не о 10-30. Спроквола відкриваєш інтернет, заходиш на Українську Правду – це ж там вибори-шмибори на світанковій неньці-Україні, мама он теж казала що голосувала, зараз усі голосують і всі йдуть у політику, впевнені, що це – єдиний спосіб змінити країну і почати жити як японці. Або хоча б як китайці. Але ж “разруха не в клозетах, а в головах”, згадуєш ти почуту невідомо де і невідомо коли сентенцію, і думаєш, наприклад, скільки українців у Японії проголосувало, минулого року після Фукусіми нас навіть порахували і знайшли аж півтори тисячі, а може навіть і більше, і якщо із них хоча б 100 чоловік виконали свій громадянський обов”язок – це велике досягнення, отак думаєш собі ти.
А тоді дивишся у вікно, а червоний суперекспрес залізниці Кейхан, що з”єднує Кіото та Осаку, саме проїжджає станцію Кудзуха, і там є таке велике поле для гольфу, що на ньому можуть грати у футбол Динамо-1, Динамо-2 і Динамо-3, і краще б вони грали на полі у Кудзуха, а не в чемпіонаті України і тим паче не в Лізі Чемпіонів, принаймні результати би точно були кращі. І поки ти переймаєшся долею Динамо, суперекспрес проїжджає станцію Йодо, де розташований Кіотський іподром і де, кажуть, проживає багато татуйованих людей, яких офіційно не пускають до громадських бань, а неофіційно всіх пускають всюди, правила для того й існують, щоб їх порушувати.
Так от, по дорозі з Осаки до Кіото є динамівське поле для гольфу, і коло нього річка, а тоді трохи простору так, щоб можна було поставити кілька десятиповерхових будинків, і вони там таки стоять, а тоді – будинки, етажність яких зменшується із наближенням до гір, і під самими горами вони вже двоповерхові, а подекуди й одно-, а подекуди вони переходять у гори і неможливо розрізнити, де будинки, а де - дерева, з яких вони, можливо, були колись зроблені.
І до чого ти все це пишеш, Тимуре, невже тобі більше немає чим зайнятися? На вибори у Токіо не поїхав, бо це дуже дороге задоволення, патріотичні партії не підтримуєш ні морально, ні матеріально – який же ти українець? І дійсно, який же, думаю я собі, і починаю пригадувати, що окрім маминої посмішки може теоретично зробити Київ для мене найпривабливішим містом на Землі. Таке вишукано-екзистенціальне питання, певно, потребує окремої культурологічної розвідки, на яку я не маю ні часу, ні бажання. Але дійсно, що?
І ти пригадуєш одну недо-зустріч в один зі своїх нечисленних візитів додому, коли бродив довкола “Преси України” осіннім вечором, і раптом побачив когось на 95 відсотків подібного до Віталія Жежері, есеї якого, як впевнена мама, зігрівають тебе холодними кіотськими вечорами. Він стояв перед входом до комбінату, осінній і суворий, і дивився на інший бік проспекта Перемоги (кого над ким?), туди, де раніше був завод “Більшовик”. Стояв і не помічав нікого навкруги, задуманий і урочистий.
І от, думаєш ти собі, якщо і варто ще хоч раз у житті приїхати до міста-героя Києва, то тільки для того, аби побачити когось, на 95 відсотків подібного до Жежері, і хоча б 5 секунд постояти поруч із ним, споглядаючи вечірню Шулявку.
29 жовтня 2012 року. Ти прокидаєшся чомусь в Осаці, і не о семій ранку, як мужньо запланував собі напередодні, а ледь не о 10-30. Спроквола відкриваєш інтернет, заходиш на Українську Правду – це ж там вибори-шмибори на світанковій неньці-Україні, мама он теж казала що голосувала, зараз усі голосують і всі йдуть у політику, впевнені, що це – єдиний спосіб змінити країну і почати жити як японці. Або хоча б як китайці. Але ж “разруха не в клозетах, а в головах”, згадуєш ти почуту невідомо де і невідомо коли сентенцію, і думаєш, наприклад, скільки українців у Японії проголосувало, минулого року після Фукусіми нас навіть порахували і знайшли аж півтори тисячі, а може навіть і більше, і якщо із них хоча б 100 чоловік виконали свій громадянський обов”язок – це велике досягнення, отак думаєш собі ти.
А тоді дивишся у вікно, а червоний суперекспрес залізниці Кейхан, що з”єднує Кіото та Осаку, саме проїжджає станцію Кудзуха, і там є таке велике поле для гольфу, що на ньому можуть грати у футбол Динамо-1, Динамо-2 і Динамо-3, і краще б вони грали на полі у Кудзуха, а не в чемпіонаті України і тим паче не в Лізі Чемпіонів, принаймні результати би точно були кращі. І поки ти переймаєшся долею Динамо, суперекспрес проїжджає станцію Йодо, де розташований Кіотський іподром і де, кажуть, проживає багато татуйованих людей, яких офіційно не пускають до громадських бань, а неофіційно всіх пускають всюди, правила для того й існують, щоб їх порушувати.
Так от, по дорозі з Осаки до Кіото є динамівське поле для гольфу, і коло нього річка, а тоді трохи простору так, щоб можна було поставити кілька десятиповерхових будинків, і вони там таки стоять, а тоді – будинки, етажність яких зменшується із наближенням до гір, і під самими горами вони вже двоповерхові, а подекуди й одно-, а подекуди вони переходять у гори і неможливо розрізнити, де будинки, а де - дерева, з яких вони, можливо, були колись зроблені.
І до чого ти все це пишеш, Тимуре, невже тобі більше немає чим зайнятися? На вибори у Токіо не поїхав, бо це дуже дороге задоволення, патріотичні партії не підтримуєш ні морально, ні матеріально – який же ти українець? І дійсно, який же, думаю я собі, і починаю пригадувати, що окрім маминої посмішки може теоретично зробити Київ для мене найпривабливішим містом на Землі. Таке вишукано-екзистенціальне питання, певно, потребує окремої культурологічної розвідки, на яку я не маю ні часу, ні бажання. Але дійсно, що?
І ти пригадуєш одну недо-зустріч в один зі своїх нечисленних візитів додому, коли бродив довкола “Преси України” осіннім вечором, і раптом побачив когось на 95 відсотків подібного до Віталія Жежері, есеї якого, як впевнена мама, зігрівають тебе холодними кіотськими вечорами. Він стояв перед входом до комбінату, осінній і суворий, і дивився на інший бік проспекта Перемоги (кого над ким?), туди, де раніше був завод “Більшовик”. Стояв і не помічав нікого навкруги, задуманий і урочистий.
І от, думаєш ти собі, якщо і варто ще хоч раз у житті приїхати до міста-героя Києва, то тільки для того, аби побачити когось, на 95 відсотків подібного до Жежері, і хоча б 5 секунд постояти поруч із ним, споглядаючи вечірню Шулявку.