![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Сміття Я.
Після землетрусу та цунамі на японському ТБ зникла майже вся звичайна реклама, показують переважно таку, яка у нас би називалася, певно, «соціальною». Наприклад, слова «дякую», «будь ласка» та інші виспівують тваринки, назви яких починаються на останні літери цих слів (арігатоУсагі: арігато – дякую, Усагі – заяць, коннічіВані: добрий день - крокодил). І, промовляючи ці слова, ми всі станемо друзями і нам буде веселіше жити. Або Івіца Осім, колишній тренер збірної Японії з футболу, ділиться своїм досвідом: він переніс інсульт, і закликає японців бити на сполох, якщо вони самі або їхні родичі чи знайомі матимуть симптоми, характерні для початкових стадій хвороби.
Також маленька дівчинка разом із татом несе на смітник пластикові пляшки і бажає їм «гарної переробки», кажучи бай-бай. А потім розповідає, які саме речі вдома у неї зроблені повністю або частково із перероблених матеріалів. Подумав, що ця реклама українцям була би не дуже зрозумілою, бо ж у нас сміття не переробляють, а викидають. І вирішив поділитися своїм досвідом сортування та викидання сміття після 4 років перебування в країні.
Отже, вперше я приїхав до Японії 6 з половиною років тому, у сусідню з Кіото префектуру Нара, і наш гарант – японський сенсей – одразу видав нам папірці, де було написано, як і коли треба викидати сміття. На те, щоб повністю розібратися, у мене пішло кілка тижнів, протягом яких я позбавлявся відходів по-українськи, тобто все в один пакет, але потім перейнявся ідеєю і почав сортувати все майже на автоматі. Відповідно, коли вдруге приїхав до Японії, звикати довго не довелося. Коротко розкажу, як я сортую сміття зараз.
По-перше, маю два типи пакетів – жовті (для сміття, що горить), і зелені (підходять для двох груп: для пластикових пляшок, скляні пляшки, жерстянок, заліза і для усіх видів поліетиленових відходів, пакетів, целофану і так далі). Мій колишній т’ютор, угорець Жомбор каже, що в Кіото ці пакети для сміття – це просто відмивання грошей, мерія дає замовлення «своїм», і ті виготовляють їх у великій кількості. Коштують пакети від 100 ієн (10-літрові) до 300 ієн (45-літрові) за 10 штук. У більшості міст Японії спеціальних пакетів немає, і навіть у самому Кіото поблизу туристичних маршрутів сміття чомусь можна не сортувати.
Сміття, що горить, у моєму районі треба викидати по понеділках та четвергах до 8-ї години ранку, пластикові та поліетиленові відходи – по середах, пластикові пляшки, скло та жерстянки – по п’ятницях до 9-ї ранку. Оскільки будинок невеликий, квартир десь на 20, то сміттєвих баків немає, і класти пакети зі сміттям треба просто під дерево перед будинком, а те, що не горить – під іншим деревом за 20 метрів. Батарейки, розбите скло, ножі, леза і так далі підпадають під категорію «небезпечного сміття», їх треба викидати кожної другої середи місяця разом із пластиком. На пакети зі сміттям, що горить, зверху кладуть сіточку, аби у ньому не копирсалися ворони.
Оскільки останнім часом режим життя у мене нічний, я виношу сміття ввечері, ближче до 12-ї години, хоча насправді це треба робити вранці. Радію, якщо під деревом уже щось лежить – значить, я не один такий порушник. Забирають сміття машинки Міцубіші, які я подумки називаю мурахами – вони менші за україніські сміттєвози і набагато швидші, мабуть, ще через те, що окрім водія у них їздять ще двоє співробітників компанії з переробки сміття. На те, щоб забрати, наприклад, 20 пакетів зі сміттям різного розміру, зазвичай іде не більше 30 секунд. Впоралися, проїхали 5-10 метрів – і за наступну точку беруться.
Кілька років тому побачив у супермаркеті, в якому я регулярно роблю покупки, великі контейнери для молочних пакетів та пластикових тарілочок (прозорі і непрозорі окремо!), в яких продають продукти швидкого споживання, всякі котлети, суші і так далі. Відтоді пакети від молока і соку я розрізаю за схемою і сушу на мікрохвильовій печі, разом із оцими тарілочками, і раз на тиждень добросовісно здаю в магазині. Виявляється, із них потім роблять туалетний папір. Тож одна із можливих, хоч і дуже малоймовірних, причин дефіциту туалетного паперу в японських магазинах, з приводу якого так бідкався нещодавно ведучий ранкової програми – те, що японці стали менше пити молока і соку.
Крупногабаритне сміття викидати просто так не можна, треба викликати хлопців із контори, яка займається його утилізацією, і платити по кілька тисяч за один предмет. Як варіант – занести телевізор чи холодильник до магазину потриманих товарів, де його, як пощастить, куплять за ті ж пару тисяч. Можна також віддати цю велику річ дядькові на маленькій вантажівці, який їздить по місту із занудною пісенькою, що лунає з мегафона, і збирає «непотрібні речі». Запасний ультраваріант – поставити непотрібну вам річ перед будинком, раптом комусь буде потрібна. Знайомі українці в такий спосіб розбагатіли на одну розкладушку і дуже з того пишалися. Знайомі москалі якось уночі викинули свій поламаний велосипед у річку і дуже з того пишалися теж.
Мушу зізнатися, я теж неідеальний у плані крупногабаритного сміття. Коли мама була в Кіото півтора роки тому, вона залишила мені, повертаючись додому, річну дозу материнської любові та поламану червону валізку «Дербі». Першому я зрадів дуже, другому – не дуже і вирішив, що треба нелегально і негайно позбуватися. Пригадав, що до якогось іноземця поліція прийшла додому, бо він викинув разом зі своїм сміттям конверт із адресою, і як результат – отримав усе сміття назад разом із лекцією про охорону довкілля. Тому діяв наступним чином: усі елементи конструкції валізки, які могли вивести на мене, ліквідував, відбитки пальців витер і у рукавичках, незважаючи на 20 градусів надворі, попрямував із валізкою до річки. Залишив її між громадським туалетом і буддистським міні-вівтарем. За кілька тижнів, коли її забрали, муки совісті значно посилилися.
Тривають вони і досі. Сподіваюся, японські поліцейські цей мій пост не читатимуть.
Також маленька дівчинка разом із татом несе на смітник пластикові пляшки і бажає їм «гарної переробки», кажучи бай-бай. А потім розповідає, які саме речі вдома у неї зроблені повністю або частково із перероблених матеріалів. Подумав, що ця реклама українцям була би не дуже зрозумілою, бо ж у нас сміття не переробляють, а викидають. І вирішив поділитися своїм досвідом сортування та викидання сміття після 4 років перебування в країні.
Отже, вперше я приїхав до Японії 6 з половиною років тому, у сусідню з Кіото префектуру Нара, і наш гарант – японський сенсей – одразу видав нам папірці, де було написано, як і коли треба викидати сміття. На те, щоб повністю розібратися, у мене пішло кілка тижнів, протягом яких я позбавлявся відходів по-українськи, тобто все в один пакет, але потім перейнявся ідеєю і почав сортувати все майже на автоматі. Відповідно, коли вдруге приїхав до Японії, звикати довго не довелося. Коротко розкажу, як я сортую сміття зараз.
По-перше, маю два типи пакетів – жовті (для сміття, що горить), і зелені (підходять для двох груп: для пластикових пляшок, скляні пляшки, жерстянок, заліза і для усіх видів поліетиленових відходів, пакетів, целофану і так далі). Мій колишній т’ютор, угорець Жомбор каже, що в Кіото ці пакети для сміття – це просто відмивання грошей, мерія дає замовлення «своїм», і ті виготовляють їх у великій кількості. Коштують пакети від 100 ієн (10-літрові) до 300 ієн (45-літрові) за 10 штук. У більшості міст Японії спеціальних пакетів немає, і навіть у самому Кіото поблизу туристичних маршрутів сміття чомусь можна не сортувати.
Сміття, що горить, у моєму районі треба викидати по понеділках та четвергах до 8-ї години ранку, пластикові та поліетиленові відходи – по середах, пластикові пляшки, скло та жерстянки – по п’ятницях до 9-ї ранку. Оскільки будинок невеликий, квартир десь на 20, то сміттєвих баків немає, і класти пакети зі сміттям треба просто під дерево перед будинком, а те, що не горить – під іншим деревом за 20 метрів. Батарейки, розбите скло, ножі, леза і так далі підпадають під категорію «небезпечного сміття», їх треба викидати кожної другої середи місяця разом із пластиком. На пакети зі сміттям, що горить, зверху кладуть сіточку, аби у ньому не копирсалися ворони.
Оскільки останнім часом режим життя у мене нічний, я виношу сміття ввечері, ближче до 12-ї години, хоча насправді це треба робити вранці. Радію, якщо під деревом уже щось лежить – значить, я не один такий порушник. Забирають сміття машинки Міцубіші, які я подумки називаю мурахами – вони менші за україніські сміттєвози і набагато швидші, мабуть, ще через те, що окрім водія у них їздять ще двоє співробітників компанії з переробки сміття. На те, щоб забрати, наприклад, 20 пакетів зі сміттям різного розміру, зазвичай іде не більше 30 секунд. Впоралися, проїхали 5-10 метрів – і за наступну точку беруться.
Кілька років тому побачив у супермаркеті, в якому я регулярно роблю покупки, великі контейнери для молочних пакетів та пластикових тарілочок (прозорі і непрозорі окремо!), в яких продають продукти швидкого споживання, всякі котлети, суші і так далі. Відтоді пакети від молока і соку я розрізаю за схемою і сушу на мікрохвильовій печі, разом із оцими тарілочками, і раз на тиждень добросовісно здаю в магазині. Виявляється, із них потім роблять туалетний папір. Тож одна із можливих, хоч і дуже малоймовірних, причин дефіциту туалетного паперу в японських магазинах, з приводу якого так бідкався нещодавно ведучий ранкової програми – те, що японці стали менше пити молока і соку.
Крупногабаритне сміття викидати просто так не можна, треба викликати хлопців із контори, яка займається його утилізацією, і платити по кілька тисяч за один предмет. Як варіант – занести телевізор чи холодильник до магазину потриманих товарів, де його, як пощастить, куплять за ті ж пару тисяч. Можна також віддати цю велику річ дядькові на маленькій вантажівці, який їздить по місту із занудною пісенькою, що лунає з мегафона, і збирає «непотрібні речі». Запасний ультраваріант – поставити непотрібну вам річ перед будинком, раптом комусь буде потрібна. Знайомі українці в такий спосіб розбагатіли на одну розкладушку і дуже з того пишалися. Знайомі москалі якось уночі викинули свій поламаний велосипед у річку і дуже з того пишалися теж.
Мушу зізнатися, я теж неідеальний у плані крупногабаритного сміття. Коли мама була в Кіото півтора роки тому, вона залишила мені, повертаючись додому, річну дозу материнської любові та поламану червону валізку «Дербі». Першому я зрадів дуже, другому – не дуже і вирішив, що треба нелегально і негайно позбуватися. Пригадав, що до якогось іноземця поліція прийшла додому, бо він викинув разом зі своїм сміттям конверт із адресою, і як результат – отримав усе сміття назад разом із лекцією про охорону довкілля. Тому діяв наступним чином: усі елементи конструкції валізки, які могли вивести на мене, ліквідував, відбитки пальців витер і у рукавичках, незважаючи на 20 градусів надворі, попрямував із валізкою до річки. Залишив її між громадським туалетом і буддистським міні-вівтарем. За кілька тижнів, коли її забрали, муки совісті значно посилилися.
Тривають вони і досі. Сподіваюся, японські поліцейські цей мій пост не читатимуть.
no subject
(Anonymous) 2011-03-21 11:09 am (UTC)(link)П.С. А що за дивний заголовок? Я та ще й з крапкою?
no subject
Заголовок - зовсім не дивний, як на мене
no subject
no subject
(Anonymous) 2011-03-21 03:54 pm (UTC)(link)вибачте...
no subject
Склянки здаємо в пункт, бляшанки я упаковую в пакети, викладаю коло баку, вранці бабці чи бомжі забирають і відносять до металобрухту. Вони заробили копійку і роботу з утилізації за мене виконали - симбіоз. :) Пластикові пляшки скидаю в спеціальний сітчастий контейнер, у нас в дворі такого немає, то доводиться носити до сусіднього двору, де такий стоїть...
>"Знайомі москалі якось уночі викинули свій поламаний велосипед у річку і дуже з того пишалися теж."
То ось звідки той велосипед, що Чіхіро вийняла з пащі Бога Річок в лазні Юбаби... :))))))))))) Знатиму, знатиму... :D
no subject
Так, Бог Річок інколи дуже дивується з поведінки неяпонців у Японії:)