![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Ну це ж я, я!..
Попит народжує пропозицію, накопичення речей в одному місці призводить до збільшення кількості бажаючих їх порівну поділити, а Нідерланди нарешті повинні виграти в фіналі чемпіонату світу, бо скільки ж можна!..(хоч я зараз і не про футбол).
Японія, мабуть, країна із одним із найбільших у світі обсягів грошової маси, та й за кількістю і розміром заощаджень індивідуумів теж не пасе задніх. Якшо середня зарплата початківця в компанії становить 1800 доларів, а жити більш-менш спокійно можна на 300-400, зрозуміло, що у пересічного японця набагато більше шансів відкладати щомісяця кругленьку суму, аніж у пересічного українця. А де є багато грошиків — там є і багато кмітливих і допитливих людей, котрі ловкими способами навчилися їх виманювати.
Наприклад, спосіб такий: пересічному японському дідусю чи бабусі телефонують з невідомого номера, і голос, схожий (?) на голос улюбленого онука, у відповідь на логічне питання: “А хто це?” відповідає “Ну це ж я, я, хіба ти мене не впізнав(-ла)?” А далі розповідає жахливу історію про авто-вело-ще-якусь-там катастрофу, у якій цей онук завдав шкоди випадковим перехожим, і треба в якості компенсації і для того, аби залагодити конфлікт, переказати на такий-то рахунок, скажімо, 5 тисяч доларів. Куди діватися? Зрозуміло, що немає куди, і приблизно те саме думає поліція, коли починає розслідувати такі “я, я-шахрайства”, як їх називають у Японії.
Або он у вчорашній ранковій розважальній програмі (саме по собі цікаве словосполучення - “вчорашня ранкова”) розказали про шахрайства, орієнтовані на вихваляння талантів переважно населення похилого віку. Пише собі бабуся хайку або дідусь-каліграфічно ієрогліфи, і мріють про славу і всесвітнє визнання. Аж раптом — на домашню адресу приходить (супер-пупер) кубок із газети Сякої — Ваша каліграфія перемогла на нашому конкурсі, будемо раді розмістити її у наступних номерах газети. За помірну плату, навіть зі знижкою — розпишіться отут і перерахуйте нам 2,5 тисячі доларів, будьте такі ласкаві. Потім виявляєтья, що за умовами контракту треба щомісяця платити добрячу суму незрозуміло за що.
Але то все таке, історії, які трапилися із кимось. Маю я для вас і конкретний приклад одного трохи наївного друга, назвемо його М. Отже, цей М. шукав собі підробіток, аж раптом побачив у журналі для іноземців, що мешкають в регіоні Кансай, оголошення про набір учителів його рідної мови у Мовній Школі Такій. “Ооо, це мій шанс! І платять непогано — 35 доларів за півтори години, зроблюся багатим Буратіно!”. І не применшило його ентузіазму навіть те, що умовами роботи були купівля учневі підручників і оплата учителю після 5 занять. Зустрілися вони із учнем, який непогано володів мовою М., провели одне заняття — а той же хоче книги! Пішли в книжковий маркет, М. купив підручників на 100 баксів — по кредитній картці. Наступного разу учень каже: підручники — фігня, я їх повернув, ось тобі квитанція, хочу радіо, аби слухати новини і вдосконалювати вимову. Десь приблизно баксів за 200. Ну М. і дав учневі 150 — більше у нього не було із собою. Але і радіо теж не припало учневі до вподоби — наступного разу він захотів уже електронний словник за 400 доларів. М. хотів радісно віддати решту грошей — ашотакоє! - але поговорив із практичною знайомою японкою, яка натякнула, що це, мабуть, не найкраща ідея. А, і ще у Мовної Школи Такої немає ніяких координат, тільки і-мейл. А учень свій телефон М. не давав, як і 15 тисяч “задатку”.
Зрештою М. написав цим “Рогам і копитам”, аби вони спочатку розрахувалися з ним за проведені заняття, а вже потім він купить словник, але від компанії — ні слуху ні духу, учень теж раптом зробився суперзайнятим. (Він, до речі, займається бізнесом і хотів на адресу М. у Кіото зареєструвати свою фірму — так менше податків платити.) Результат оборудки для М. - мінус 150 доларів, мінус купа втраченого часу, нервів і головний біль протягом трьох тижнів. Автор посту же вкотре захоплюється розважливістю японських дівчат.
Коли я телефоную в Бровари до бабусі, між нами зазвичай відбувається наступний діалог:
- Привіт.
- Привіт. А хто це?
- Та я ж це, я, ну хіба не впізнала?
- Хто?
- Ну я, Тіма!
- Аааа...
Інколи я думаю, що, може, це не так уже і погано — мати не дуже велику пенсію. І жити в Україні.
Японія, мабуть, країна із одним із найбільших у світі обсягів грошової маси, та й за кількістю і розміром заощаджень індивідуумів теж не пасе задніх. Якшо середня зарплата початківця в компанії становить 1800 доларів, а жити більш-менш спокійно можна на 300-400, зрозуміло, що у пересічного японця набагато більше шансів відкладати щомісяця кругленьку суму, аніж у пересічного українця. А де є багато грошиків — там є і багато кмітливих і допитливих людей, котрі ловкими способами навчилися їх виманювати.
Наприклад, спосіб такий: пересічному японському дідусю чи бабусі телефонують з невідомого номера, і голос, схожий (?) на голос улюбленого онука, у відповідь на логічне питання: “А хто це?” відповідає “Ну це ж я, я, хіба ти мене не впізнав(-ла)?” А далі розповідає жахливу історію про авто-вело-ще-якусь-там катастрофу, у якій цей онук завдав шкоди випадковим перехожим, і треба в якості компенсації і для того, аби залагодити конфлікт, переказати на такий-то рахунок, скажімо, 5 тисяч доларів. Куди діватися? Зрозуміло, що немає куди, і приблизно те саме думає поліція, коли починає розслідувати такі “я, я-шахрайства”, як їх називають у Японії.
Або он у вчорашній ранковій розважальній програмі (саме по собі цікаве словосполучення - “вчорашня ранкова”) розказали про шахрайства, орієнтовані на вихваляння талантів переважно населення похилого віку. Пише собі бабуся хайку або дідусь-каліграфічно ієрогліфи, і мріють про славу і всесвітнє визнання. Аж раптом — на домашню адресу приходить (супер-пупер) кубок із газети Сякої — Ваша каліграфія перемогла на нашому конкурсі, будемо раді розмістити її у наступних номерах газети. За помірну плату, навіть зі знижкою — розпишіться отут і перерахуйте нам 2,5 тисячі доларів, будьте такі ласкаві. Потім виявляєтья, що за умовами контракту треба щомісяця платити добрячу суму незрозуміло за що.
Але то все таке, історії, які трапилися із кимось. Маю я для вас і конкретний приклад одного трохи наївного друга, назвемо його М. Отже, цей М. шукав собі підробіток, аж раптом побачив у журналі для іноземців, що мешкають в регіоні Кансай, оголошення про набір учителів його рідної мови у Мовній Школі Такій. “Ооо, це мій шанс! І платять непогано — 35 доларів за півтори години, зроблюся багатим Буратіно!”. І не применшило його ентузіазму навіть те, що умовами роботи були купівля учневі підручників і оплата учителю після 5 занять. Зустрілися вони із учнем, який непогано володів мовою М., провели одне заняття — а той же хоче книги! Пішли в книжковий маркет, М. купив підручників на 100 баксів — по кредитній картці. Наступного разу учень каже: підручники — фігня, я їх повернув, ось тобі квитанція, хочу радіо, аби слухати новини і вдосконалювати вимову. Десь приблизно баксів за 200. Ну М. і дав учневі 150 — більше у нього не було із собою. Але і радіо теж не припало учневі до вподоби — наступного разу він захотів уже електронний словник за 400 доларів. М. хотів радісно віддати решту грошей — ашотакоє! - але поговорив із практичною знайомою японкою, яка натякнула, що це, мабуть, не найкраща ідея. А, і ще у Мовної Школи Такої немає ніяких координат, тільки і-мейл. А учень свій телефон М. не давав, як і 15 тисяч “задатку”.
Зрештою М. написав цим “Рогам і копитам”, аби вони спочатку розрахувалися з ним за проведені заняття, а вже потім він купить словник, але від компанії — ні слуху ні духу, учень теж раптом зробився суперзайнятим. (Він, до речі, займається бізнесом і хотів на адресу М. у Кіото зареєструвати свою фірму — так менше податків платити.) Результат оборудки для М. - мінус 150 доларів, мінус купа втраченого часу, нервів і головний біль протягом трьох тижнів. Автор посту же вкотре захоплюється розважливістю японських дівчат.
Коли я телефоную в Бровари до бабусі, між нами зазвичай відбувається наступний діалог:
- Привіт.
- Привіт. А хто це?
- Та я ж це, я, ну хіба не впізнала?
- Хто?
- Ну я, Тіма!
- Аааа...
Інколи я думаю, що, може, це не так уже і погано — мати не дуже велику пенсію. І жити в Україні.