![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
19-річне цуценя
Цуценята зазвичай дуже дружньо і привітно ставляться до усього, що їх оточує — така вже їхня природа. Шалено махають хвостиком, демонструють свої накращі акробатичні здібності, кличуть із собою гулятися і розважатися — і од тієї щирості дуже складно відкараскатися, навіть якщо не маєш багато часу — бо ж не хочеш бачити те миле собачаче личко засмученим.
Учора я півдня гулявся із 19-літнім цуценятом-японцем, якого звати Цунода Дзюнічі, він студент першого курсу Університету Ріцумейкан. Познайомилися ми на збиранні чаю на півдні префектури Кіото, а вчора випадково перестрілися коло дельти річки Камо. Я сидів собі, читав книжечку, аж раптом бачу — знайома постать...Тоді і він мене побачив і підбіг, радісно махаючи хвостиком:
- Це Ви із України, так? А що Ви тут робите?
- Книгу читаю і насолоджуюся життям.
- А не хочете з нами погулятися разом? Ми будемо запускати повітряного змія, пускати мильні бульбашки і жонглювати. (Ми — бо цуценя приїхало гулятися разом із якимось обкуреним янкі на ймення Кобі.)
- Я взагалі не налаштований активно рухатися, але, можливо, приєднаюся до вас трохи пізніше.
- Ой, як добре!
І побіг собі ставити фотоапарат на штатив.
Оскільки запускання змія виявилося зрештою заняттям вельми цікавим, то я, на радість Дзюнічі, теж приєднався до їхньої дивної компанії і подумки молився богові вітру, аби той не дуже лютував. Змій зрештою поламався, і ми почали запускати мильні кульки, що летіли прямо на хлопчика з дівчинкою, які сиділи неподалік і весь час трохи нервово озиралися. Тоді 19-річний самурай трохи пожонглював, а коли втомився — ми сіли на сиру і трохи холодну під вечір землю, Кобі-обкурений профі почав грати на гітарі якісь гавайські мотиви, а я був засипаний купою питань — наївних і простодушних.
Чи правда, що українські дівчата — найвродливіші у світі? (Звісно!) А тобі які більше подобаються? (Японські.) А чому? (А отак.) Ой, це ти фісташки їв? Які цікаві горіхи, ніколи не пробував...(Ну вибач, вибач.) А у мене от завтра побачення із дівчинкою з Кореї, уже третє (а це ж пора поцілунків, якщо вірити жіночим журналам!), і я думаю, чи казати їй “Я тебе кохаю!”, чи ні. (Слухай, ну зроби це якось не так прямолінійно, придумай якогось гарного комплімента, наприклад, твої очі — як тисяча зірок на небі, не дають мені спати.) Щось від цього компліменту тхне Середньовіччям. (Ну добре, добре. А як тобі таке: “Ти набагато миліша за найостаннішу модель робота від Соні!”?)
Обкурений Кобі перестав грати свої зулуські мотиви, подивився на нас прискіпливо і засміявся повільно-пронизливо: “Ха-ха-ха!”. А тоді задумався - і ще два рази, трохи повільніше.
А цуценя, тобто Дзюнічі, задумалося і аж на мить перестало махати хвостиком. Але тільки на мить. Монолог тривав і складався із наступних реплік (я переважно кивав і казав “Так, так”):
- Мобільного телефона я не маю, бо вважаю, що це річ занадто зручна, і взагалі — він тільки забирає твій вільний час. З телефонів-автоматів прекрасно можна дзвонити, скільки і куди ти хочеш — так що мобільні це вчорашній день. У фотоапараті у мене меню іспанською мовою — бо зараз учу іспанську в універі, думаю, це стане в пригоді, хоча я мало що розумію. Кобі, який твій бюджет на вечерю?
Кобі знову припинив грати:
- Бюджет? Тобто?
- Ну, тобто скільки грошей ти можеш витратити на вечерю сьогодні?
- А, чуваки, ви за мої гроші не переживайте, у мене батьки лікарі обоє, так що грошей я маю вдосталь. (І трави в кишенях, і вітру в голові теж — подумав я.)
Корейська подружка Дзюнічі любить джаз, тож я радісно розказав йому про джазовий фестиваль, що відбудеться в Кіото наступної неділі. А він мене ледь не розцілував.
По дорозі на вечерю Дзюнічі увесь час радісно посміхався — ніби уявляв собі, якою смачною буде сьогоднішня вечірня кісточка.
Мене зрештою запросили ще й на хендмейд фейєрверк, але навіть із найпривітнішим цуценям колись приходить пора прощатися...По дорозі додому я думав, що було б непогано мати і фісташки у формі кісточок — мій новий японський друг неодмінно зрадів би такому делікатесові.
Учора я півдня гулявся із 19-літнім цуценятом-японцем, якого звати Цунода Дзюнічі, він студент першого курсу Університету Ріцумейкан. Познайомилися ми на збиранні чаю на півдні префектури Кіото, а вчора випадково перестрілися коло дельти річки Камо. Я сидів собі, читав книжечку, аж раптом бачу — знайома постать...Тоді і він мене побачив і підбіг, радісно махаючи хвостиком:
- Це Ви із України, так? А що Ви тут робите?
- Книгу читаю і насолоджуюся життям.
- А не хочете з нами погулятися разом? Ми будемо запускати повітряного змія, пускати мильні бульбашки і жонглювати. (Ми — бо цуценя приїхало гулятися разом із якимось обкуреним янкі на ймення Кобі.)
- Я взагалі не налаштований активно рухатися, але, можливо, приєднаюся до вас трохи пізніше.
- Ой, як добре!
І побіг собі ставити фотоапарат на штатив.
Оскільки запускання змія виявилося зрештою заняттям вельми цікавим, то я, на радість Дзюнічі, теж приєднався до їхньої дивної компанії і подумки молився богові вітру, аби той не дуже лютував. Змій зрештою поламався, і ми почали запускати мильні кульки, що летіли прямо на хлопчика з дівчинкою, які сиділи неподалік і весь час трохи нервово озиралися. Тоді 19-річний самурай трохи пожонглював, а коли втомився — ми сіли на сиру і трохи холодну під вечір землю, Кобі-обкурений профі почав грати на гітарі якісь гавайські мотиви, а я був засипаний купою питань — наївних і простодушних.
Чи правда, що українські дівчата — найвродливіші у світі? (Звісно!) А тобі які більше подобаються? (Японські.) А чому? (А отак.) Ой, це ти фісташки їв? Які цікаві горіхи, ніколи не пробував...(Ну вибач, вибач.) А у мене от завтра побачення із дівчинкою з Кореї, уже третє (а це ж пора поцілунків, якщо вірити жіночим журналам!), і я думаю, чи казати їй “Я тебе кохаю!”, чи ні. (Слухай, ну зроби це якось не так прямолінійно, придумай якогось гарного комплімента, наприклад, твої очі — як тисяча зірок на небі, не дають мені спати.) Щось від цього компліменту тхне Середньовіччям. (Ну добре, добре. А як тобі таке: “Ти набагато миліша за найостаннішу модель робота від Соні!”?)
Обкурений Кобі перестав грати свої зулуські мотиви, подивився на нас прискіпливо і засміявся повільно-пронизливо: “Ха-ха-ха!”. А тоді задумався - і ще два рази, трохи повільніше.
А цуценя, тобто Дзюнічі, задумалося і аж на мить перестало махати хвостиком. Але тільки на мить. Монолог тривав і складався із наступних реплік (я переважно кивав і казав “Так, так”):
- Мобільного телефона я не маю, бо вважаю, що це річ занадто зручна, і взагалі — він тільки забирає твій вільний час. З телефонів-автоматів прекрасно можна дзвонити, скільки і куди ти хочеш — так що мобільні це вчорашній день. У фотоапараті у мене меню іспанською мовою — бо зараз учу іспанську в універі, думаю, це стане в пригоді, хоча я мало що розумію. Кобі, який твій бюджет на вечерю?
Кобі знову припинив грати:
- Бюджет? Тобто?
- Ну, тобто скільки грошей ти можеш витратити на вечерю сьогодні?
- А, чуваки, ви за мої гроші не переживайте, у мене батьки лікарі обоє, так що грошей я маю вдосталь. (І трави в кишенях, і вітру в голові теж — подумав я.)
Корейська подружка Дзюнічі любить джаз, тож я радісно розказав йому про джазовий фестиваль, що відбудеться в Кіото наступної неділі. А він мене ледь не розцілував.
По дорозі на вечерю Дзюнічі увесь час радісно посміхався — ніби уявляв собі, якою смачною буде сьогоднішня вечірня кісточка.
Мене зрештою запросили ще й на хендмейд фейєрверк, але навіть із найпривітнішим цуценям колись приходить пора прощатися...По дорозі додому я думав, що було б непогано мати і фісташки у формі кісточок — мій новий японський друг неодмінно зрадів би такому делікатесові.
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
(Anonymous) 2010-05-31 07:51 am (UTC)(link)no subject
no subject
(Anonymous) 2010-06-01 07:21 am (UTC)(link)no subject