![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Сниться мені дивний сон,
Сон дивний, В сні моєму грає саксофон, Саксофон срібний.
Це я до того, що сьогодні бачив чудернацький сон. А оскільки для мене це подія знаменна (реальність занадто барвиста, і сни я бачу максимум раз на кілька місяців), спішу ним із вами поділитися.
Отже, приїжджаю я на чомусь на вокзал київський, аби сісти на потяг до Львова (чому саме Львів? чому не Сідней чи Токіо? Перша загадка). Платформи не знаю, голови поїзда і тим паче його хвоста — теж. (Цікаво, хто взагалі придумав оці голови-хвости? Загадка друга. У шінкансені, наприклад, усі вагони пронумеровані на все його життя, і сидіння просто розвертаються на 180 градусів.) Іду на ліфт (аби їхати угору? Униз?), сідаю, не встигаю ніц натиснути — а двері автоматично закриваються, і він їде угору, тоді — убік і, як такий собі монорельс, набирає швидкість між електропроводів і будівель довкола вокзалу. В одному вікні — Київ, а в іншому — типовий японський пейзаж, зелені рисові поля на фоні гір.
За кілька хвилин — перша зупинка незрозуміло де, двері відкриваються, але поїзда на Львів не видно, тому я їду далі. Звертаю увагу, що на стіні написана вартість проїзду японською, а також застереження - “Якщо Вам не треба виходити на якійсь зупинці, Ви можете цього не робити”. Залізна логіка, як на більшості японських оголошень. Їдемо далі, обганяємо експрес до Хірошіми (якийсь повільний), я починаю переживати — поїзд відправляється о 18-30, а вже майже 19 година...Аж раптом пришвидшуємося і різко гальмуємо на кінцевій станції. Виходжу, не заплативши за проїзд.
І опиняюся на Південному вокзалі, перед якимось ескалатором угору. Піднімаюся ним і починаю шукати, на якій же колії львівський потяг. Питаю маму, а вона мені каже — “його затримали на добу через те, що ми із тобою довго збиралися”.
Отаке. Як каже мій хрещений батько, дурне спить — дурне й сниться. А ще, певно, не варто применшувати терапевтичний ефект від багатьох мілілітрів саке перед сном.
Це я до того, що сьогодні бачив чудернацький сон. А оскільки для мене це подія знаменна (реальність занадто барвиста, і сни я бачу максимум раз на кілька місяців), спішу ним із вами поділитися.
Отже, приїжджаю я на чомусь на вокзал київський, аби сісти на потяг до Львова (чому саме Львів? чому не Сідней чи Токіо? Перша загадка). Платформи не знаю, голови поїзда і тим паче його хвоста — теж. (Цікаво, хто взагалі придумав оці голови-хвости? Загадка друга. У шінкансені, наприклад, усі вагони пронумеровані на все його життя, і сидіння просто розвертаються на 180 градусів.) Іду на ліфт (аби їхати угору? Униз?), сідаю, не встигаю ніц натиснути — а двері автоматично закриваються, і він їде угору, тоді — убік і, як такий собі монорельс, набирає швидкість між електропроводів і будівель довкола вокзалу. В одному вікні — Київ, а в іншому — типовий японський пейзаж, зелені рисові поля на фоні гір.
За кілька хвилин — перша зупинка незрозуміло де, двері відкриваються, але поїзда на Львів не видно, тому я їду далі. Звертаю увагу, що на стіні написана вартість проїзду японською, а також застереження - “Якщо Вам не треба виходити на якійсь зупинці, Ви можете цього не робити”. Залізна логіка, як на більшості японських оголошень. Їдемо далі, обганяємо експрес до Хірошіми (якийсь повільний), я починаю переживати — поїзд відправляється о 18-30, а вже майже 19 година...Аж раптом пришвидшуємося і різко гальмуємо на кінцевій станції. Виходжу, не заплативши за проїзд.
І опиняюся на Південному вокзалі, перед якимось ескалатором угору. Піднімаюся ним і починаю шукати, на якій же колії львівський потяг. Питаю маму, а вона мені каже — “його затримали на добу через те, що ми із тобою довго збиралися”.
Отаке. Як каже мій хрещений батько, дурне спить — дурне й сниться. А ще, певно, не варто применшувати терапевтичний ефект від багатьох мілілітрів саке перед сном.