![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Your Gateway to Real Freedom
Саме така фраза написана на першій сторінці буклета безкоштовного кафе, розташованого поруч із одними із західних воріт колишнього Імператорського палацу. Уперше я побував тут восени минулого року завдяки Тьонґові, і відтоді відвідую цей милий серцю і дивний розуму заклад більш-менш регулярно.
Кафе це дійсно безкоштовне і навіть, я би сказав, вільне — часовий ліміт у 30 хвилин ввели тільки нещодавно, користування дрінк-баром (чай, кава і смачнющий апельсиновий сік з м'якоттю) не обмежене, плюс кладеш собі на тарілочку кілька видів сембей — традиційних японських пундиків із рисового борошна.
Написано, що сембей можна брати не більше одного шматочка одного виду “в зуби”, і чемний дівочий голос каже, що “якщо ви побачили, що хтось порушує правила і завалив пундиками не тільки тарілочку, але і тацю, легенько торкніться плеча цієї людини і делікатно зробіть зауваження”. Але більшість відвідувачів (особливо бабці й дідусі) набирають собі сембеїв з гіркою і роблять вигляд, що так і треба. Причому зауважень ніяких не роблять і продавці. Єдиний недолік — набирати таку гірку можна лише один раз.
Відкрила це диво-кафе в Кіото (і ще у шести містах Японії) фірма-виробник сембеїв — Харімая. Почитав буклет — директор розповідає, що цільова аудиторія відвідувачів — молодь, яку він хоче а) долучити до традиційних японських смакових цінностей і б) змусити задуматися про проблеми довкілля. Ще у кафе висять три великі “червоні картки” - сучасній соціальній змагальницькій системі (“хто багатий — того і люблять дєвачкі”), ставленню японських медіа до проблем довкілля, і способу ведення політики японськими посадовцями (“спитайте-но краще поради в Імператора — совісті нації!”). А ще директор пише, що, на його думку, єдиний спосіб розв'язати проблеми довкілля — це переосмислити визначення понять “людське життя” і “щастя”.
Пундики, які особливо припали до вподоби, можна одразу і купити, разом із соєвим соусом, кавою та іншими товарами. Дається взнаки психологія японців, які почуваються трохи незручно, щось отримавши безкоштовно чи під'ївши, і мають “моральний обов'язок” витратити гроші — сьогодні перед касою навіть черги вишиковувалися.
На 2010 рік заплановано відкриття безкоштовних кафе ще у чотирьох містах Японії, на 2012 — у Парижі та Нью-Йорку. Не знаю, чи французи та американці поводитимуться у таких закладах пристойно, але в Україні світлого майбутнього для вільних кафе я не бачу. І причина навіть не у засиллі усяких Даблкофі та КофєХаусів.
Кафе це дійсно безкоштовне і навіть, я би сказав, вільне — часовий ліміт у 30 хвилин ввели тільки нещодавно, користування дрінк-баром (чай, кава і смачнющий апельсиновий сік з м'якоттю) не обмежене, плюс кладеш собі на тарілочку кілька видів сембей — традиційних японських пундиків із рисового борошна.
Написано, що сембей можна брати не більше одного шматочка одного виду “в зуби”, і чемний дівочий голос каже, що “якщо ви побачили, що хтось порушує правила і завалив пундиками не тільки тарілочку, але і тацю, легенько торкніться плеча цієї людини і делікатно зробіть зауваження”. Але більшість відвідувачів (особливо бабці й дідусі) набирають собі сембеїв з гіркою і роблять вигляд, що так і треба. Причому зауважень ніяких не роблять і продавці. Єдиний недолік — набирати таку гірку можна лише один раз.
Відкрила це диво-кафе в Кіото (і ще у шести містах Японії) фірма-виробник сембеїв — Харімая. Почитав буклет — директор розповідає, що цільова аудиторія відвідувачів — молодь, яку він хоче а) долучити до традиційних японських смакових цінностей і б) змусити задуматися про проблеми довкілля. Ще у кафе висять три великі “червоні картки” - сучасній соціальній змагальницькій системі (“хто багатий — того і люблять дєвачкі”), ставленню японських медіа до проблем довкілля, і способу ведення політики японськими посадовцями (“спитайте-но краще поради в Імператора — совісті нації!”). А ще директор пише, що, на його думку, єдиний спосіб розв'язати проблеми довкілля — це переосмислити визначення понять “людське життя” і “щастя”.
Пундики, які особливо припали до вподоби, можна одразу і купити, разом із соєвим соусом, кавою та іншими товарами. Дається взнаки психологія японців, які почуваються трохи незручно, щось отримавши безкоштовно чи під'ївши, і мають “моральний обов'язок” витратити гроші — сьогодні перед касою навіть черги вишиковувалися.
На 2010 рік заплановано відкриття безкоштовних кафе ще у чотирьох містах Японії, на 2012 — у Парижі та Нью-Йорку. Не знаю, чи французи та американці поводитимуться у таких закладах пристойно, але в Україні світлого майбутнього для вільних кафе я не бачу. І причина навіть не у засиллі усяких Даблкофі та КофєХаусів.
no subject
(Anonymous) 2010-03-14 05:25 am (UTC)(link)no subject