ЯіП

 Дивно так влаштована пам’ять: тримаються в ній найдивніші епізоди з прожитого, які вже давно варто було б забути, але чомусь ніяк не виходить це зробити. Сподіваюся, що записуванням їх тут процес забування хоча б трохи стимулюватиметься.

 

Отже, епізод про неадекватних аспірантів з національного університету в Японії. Хлопець Я., який витирав свої шмарклі туалетним папером з університетського туалету (вочевидь – для того, щоб зекономити на серветках), і дівчина П., так звана «дзайнічі коріан», тобто з родини корейців, предки яких колись давно чи не дуже давно прибули до Японії з материка. Дівчина інколи голосно хвалилася, які в неї гарні сідниці.

Я. любив відвідувати вечірки, на яких давали поїсти і попити, і завжди приходив з величенькими судочками. А тоді наїдався досхочу, і, якщо їжі залишалося багато, починав її складати в ці свої судочки, ігноруючи всіх довкола. П. демонструвала відсутність поваги до старших на кафедрі і спілкувалася гостро і затято.

І це б усе нічого, якби ці їхні «особливості характеру» безпосередньо нікого не займали. Але вони одружилися, народилося, здається, двоє дітей, і спілкування «по сімейних справах» чомусь відбувалося підвищеними тонами в приміщенні кафедри, де стояли комп’ютери для аспірантів і були розміщені наші книжкові полиці.

Наприклад, заходить Я. – і відразу починає гукати-кричати П., що «сьогодні він поїде в ~~ супермаркет і купить там щось дешеве на вечерю!». А вона йому кричить у відповідь: «Добре, тоді дитину з садочка я заберу!». І тривати це може і півгодини, і годину, поки вони між собою не накричаться.

Як дитина підросла, вони її почали приводити на всякі збіговиська аспірантів, на якомусь вона (здається, це була дівчинка) сиділа поруч зі мною, і мама запихала в неї виключно свинину – «аби дитина наїлася». Але трохи не розрахувала, і дівчинка почала ригати, тривало це все хвилин 5, всі переполошилися і «ловили» виригане, Я. флегматично продовжував їсти. Тоді дитина завередувала – мовляв, хочу їсти! – і її почали годувати знову.

Я делікатно спитав у аспіранта С., який робив дослідження по польському кіно, чому ніхто не робить Я. та П. зауваження, ну вони ж абсолютно неадекватні?..Відповідь була приголомшлива: японські аспіранти всі думають, що оце їхнє «спілкування» на підвищених тонах – це дуже каваіі (миле!), і тому всі присутні просто слухають їх діалоги і думають в душі: яка гарна пара!

Соціологами Я. і П., до речі, були дуже непоганими, але виховували їх, схоже, десь у лісі темному і далеко від людей.