Пріус, мій Пріус

Щосереди в місті Сакаі, біля станції метро «Шін-Канаока», я сідаю в таксі, яке везе мене в школу (технікум?коледж?) для медсестр та медбратів, де я розповідаю їм протягом 3 годин про всякі речі соціологічні (та інколи не дуже). Теоретично щотижня може траплятися одне й те саме таксі, практично вони майже завжди різні. Але оце вже втретє поспіль мене везе дідусь невизначеного  віку на Пріусі. Як сідав до нього вперше, то почув фразу про побоювання, якою мовою з цим іноземцем, тобто зі мною, розмовляти. Як їхав удруге - лекцію про політичну ситуацію в місті, і те як її можна виправити. І оце як цього тижня їхав із ним утретє, він чогось вирішив, що я розумію всі відтінки кансайського діалекту, похвалив мене за це, і за 12 хвилин поїздки теревенив цим діалектом не перестаючи про все підряд. 

- Як складно, коли ти на тракторі, і треба їхати великим містом, маневруючи між маленькими машинами; 

- Як мало залишилося людей, які саджають рис вручну, останнім часом це роблять спеціальні трактори, он попереду такий поїхав, дивись якого прекрасно-зеленого кольору рис, о іноземцю!

- Як йому складно мати справу з численними цифровими пристроями, ледве навчився нещодавно смартфон правильно вмикати та вимикати, а оце як на пасоконі, тобто компутері, включив Ворд і хотів щось надрукувати, то кожні кілька хвилин дзвонив дочці, аби вона підказала правильний алгоритм дій; 

- Як складно не тільки іноземцям, а й самим японцям останнім часом стало читати, а тим паче писати, ієрогліфи - всі набирають все на пристроях, тому він, власне, і почав засвоювати нові знання у своєму поважному віці;

- Який спекотний початок червня цьогоріч, і це ж іще не почався «цую» - сумнозвісний сезон дощів! А тоді цикади починають співати, раз - і літа вже немає...

Доїхали ми швидко і без пригод, подякував дідусеві і висловив сподівання, що ми можливо ще зустрінемося у цьому червні.