Обідній рис

 В епоху Едо (приблизно 1603-1868 роки) кіотоські торговці (це ті, що мають тепера традиції по кілька сотень років, я згадував про них і у цьому блозі теж), аби зекономити грошиків, варили рис лише один раз на день - в обід. І їли його гарячим теж, відповідно, тільки в обід, а вранці та ввечері готували із холодних залишків рису очядзуке або очяґаю. Перше - це коли рис заливають зільоним чаєм і додають туди спеціальні спеції, друге - коли варять рисову кашу, але не на воді, а на тому ж чайові. В будинку торговців є також спеціяльна невеличка кімната спеціально для заквашування овочів (та фруктів) - це традиційне джерело молочнокислих бактерій для японців, які не їли ні молока, ні йогурту, ні всяких заквасок просто тому, що до “відкриття” країни і корів практично не було. Три рази на місяць до таких “розкішних” страв додавалася якась риба - і для членів родини, і для найманих робітників. 

 Але для гостей, які приїжджали в Кіото, наприклад, на свято Ґіон, готували суші із риби аю (форель східна), а в супчик додавали рибу хамо (російською - “муренощука”, “щукорылый угорь”) - вишукані делікатеси, які і коштують відповідно. Так і плекалися кількасотрічні традиції - однією гарячою порцією рису на день.