肉まん Нікуман

Нікуман - це пундик, а не якийсь там “ман”, тобто “людина” - як у “сарарі:ман”, людина-зарплата, або працівники фірм.

“Ніку” японською - м’ясо, тому нікуман - це м’ясний пундик, ще туди напхано цибулі, трошки перцю і якогось солодкого соусу. (“Ман” - може, від мантів?)

Згадав я про нікуман тому, що я його з’їв. А з’їв - тому, що згадав. Як їв колись. Уже майже 10 років тому, у свій перший приїзд в Осаку із однією особою протилежної статі. Зрештою, тодішній нікуман - це, можливо, найкраще, але точно не єдине, що дала мені Осака.

Зима - пора, коли в комбіні (конвінієнс стор) з’являються гарячі напої, нікумани і всякі різні мани (підза-ман, супер-нікуман, супер-супер-нікуман, каре:-ман, тобто з каррі, і ще кілька солодких манів). А ще взимку у комбіні поселяється ОДЕН (всілякі овочі та ніку в супчику), вартий окремого допису, але про нього якось іншим разом.

Так от, уявіть собі: осакська похмура і сувора зима, температура трохи більше нуля, якийсь незрозумілий перехід із незрозумілими людьми, що розмовляють незрозумілою мовою, аж раптом ви вирішуєте купити нікуман, бо ваша супутниця дуже чітко уявила собі, який у нього смак. По запаху.

І два нікумани рятують вас, ваші шлунки та усіх незрозумілих людей у переході, бо голод втамовано, і тому оточення видається хоч і малозрозумілим, але принаймні не ворожим, м’ясо - кращим, ніж у пиріжках на Лісовій, а японські комбіні - осередками спокою та злагоди.

Нікуман 10 років потому має майже той самий смак, але набагато сильніше смислове навантаження. “Прайслес!”, сказали би в рекламі Мастеркард.

0.3 мм

Показували в тілівізорі, як японці намагаються експортувати свої технології за кордон і як їх умивають китайці з корейцями у більшості випадків - бо просто роблять дешевші пропозиції і слухають замовників.
Але інколи і "наша берьот свайо" - он у В'єтнамі, наприклад, запускатимуть японські поїзди. Особливо аборигенів уразили японські стандарти бракування: при перевірці колес поїздів вони відсіюють усі, що мають подряпини чи інші ушкодження більше ніж 0.3 мм.
Тю, у нас без такої подряпини поїзд не поїде

成人式 Сейдзіншікі

Сегодні я бачив у вікні хурмові дерева, на які зліталися горобці чи якісь подібні їм пташечки, бо японці, схоже, хурму купують тільки магазинну, а те, що виросло в них на городі, призначене для милування і годування тих, хто це потребує більше.

А ще за кілька метрів від хурмових дерев я бачив двох дівчат у яскравих кімоно із хутровими комірами. І згадав, що сегодні, 13 січня, коли хурма наситила кілька представників роду пташиного, є своє свято і у роду людського - “сейдзіншікі”, тобто церемонія набуття дорослості особами, яким протягом минулого року виповнилося 20. Це - офіційний вік повноліття в Японії.

Його потужньо святкували у концертному холі (саме в таких місцях зазвичай проводяться подібні церемонії) поруч із нашим будинком. Дружина поверталася з Кіото і розказала, що перед холом зібралися десь із десяток “новодорослих” і радісно показували всім перехожим випиту спільно пляшку шьотю - жмурдячку 25-градусного, але пляшку дволітрову. І показували вони її дууже весело і завзято.

А я пригадав, що рівно 9 років тому теж брав участь у церемонії навернення до лав дорослих у місті Тенрі в префектурі Нара, і навіть слухав промову тодішнього золотого олімпійського медаліста пана Номури (про що радісно писав колись отут), надихався і думав, що майбутнє - світле, а Японія - ну просто ідеальна країна.

Але минулого року, наприклад, виявилося, що секція дзюдо в університеті Тенрі здавна мала неписану практику “ідзіме” - знущання, переважно над особами молодшого від тебе віку або нижчого статусу. І гордість країни, капітан і просто молодець Номура теж активно брав у цьому участь.

Що я хотів сказати, написавши так багато літер? Що дорослішати треба вчасно, життя жорстоке, найпривабливіша суспільна система може виявитися зі своєю специфікою, а дволітрова пляшка шьотю на десятьох - зрештою, не найгірший початок дорослого життя. Не таке вже це шьотю погане.