![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Летел навстречу мокрый снег,
И по равнине Исикари
Наш поезд мчался сквозь метель.
Я в этом северном просторе
Роман Тургенева читал.
Исикава Такубоку
И по равнине Исикари
Наш поезд мчался сквозь метель.
Я в этом северном просторе
Роман Тургенева читал.
Исикава Такубоку
Або буває й так: сидиш у самому центрі Саппоро, п’ятого за величиною японського міста, п’єш пиво імені міста, чи може місто імені пива, дивишся на телевізійну вежу, яка засоромилася свого червоного кольору і стала фіолетово-синьою, показуючи саме зараз 8:41, на колесо оглядове, ілюмінація якого з метелика перетворюється на коло, а тоді – на хвилі і дельфінів, бо ж море – зовсім близько: перетнув безсніжну зараз долину Ісікарі, читаючи Турґєнєва – і все, ти вже там; слухаючи чергову мелодію, що особливо звучить на такій висоті і за цих обставин, розумієш, що вона знайома тобі до кожного “мі”, а пригадати назву – ніяк не можеш, і тому думаєш: а якби ж то…Та ні, насправді нічого ти не думаєш, бо голова твоя – повна легендами Хоккайдо (або краще писатимемо Ґоккайдо, як це робила одна з відвідувачок курсів японської мови в УЯ Центрі) і водночас порожня, наче ти розгадав уже давно всі можливі і неможливі коани.
Порожня оцим Саппоро, Ґоккайдоським університетом з тополиними та березовими алеями, і самим Ґоккайдо з його історією відкриттів, освоєння та розвитку.
Порожню твою, ґайдзіна, голову зв’язує із цим світом тільки один доконаний факт: усвідомлення перебування тут і зараз, у цьому великому двомільйонному місті на острові в 1/4 площі Японії, коли ти пишеш ці рядки і слухаєш телефонну розмову хлопчика в ловких адідасах, який застерігає від поїздки в Хакодате і Отару в один і той самий день, “бо то глина, - каже він, - 700 кілометрів на машині і повна глина”. (Насправді ні про яку глину йому не йдеться, він каже дослівно “я наполегливо не рекомендував би це робити”, глина – це університетська освіта японіста дається взнаки).
Глина – глиною, але як же все-таки добре, що у хлопчикової супутниці-круглий живіт, і що вона його легенько торкається, аплодуючи скрипальці після мелодії, яка і досі не дає тобі спокою.
( поро )
