Сивий вікінг

Під час перебування в Сеулі обідали ми переважно в університетській їдальні. 2500 або 3000 вонів (вон?) – і маєш прекрасний комплексний обід із головної страви (вибирав так, аби було не дуже гостре) і трьох менших тарілочок із наїдками. Плюс кімчі і рис – жери скільки хочеш. Це, до речі, одна із тих відмінностей порівняно з Японією, яка припала мені до душі. Бо просити добавки можна всякої і, кажуть, скільки завгодно разів.
Так от, одного дощового серпневого дня на обід в якості головної страви мали щось трохи гостре, тому я зосередився на маленьких тарілочках. Особливо на одній – вельми м'ясній: щось подібне до тушкованої картоплі з мнясом, але ще й із якоюсь локшиною грубою.
Аж дивлюся – а три мужніх вікінги-норвежці, косаясаженьвплєчах і під два метри зростом, підходять по добавку за картопляним м'ясом. І бабця на роздачі їм радісно насипає повні маленькі тарілочки, ніжно підморгуючи – їжте, малята!
Розумію, що це мій шанс, беру тарілочку для кімчі і для м'яса, набираю перших, тоді розпрямлюю плечі, надаю обличчю суворого виразу (тепер і я – вікінг!) і підходжу до бабці. Отримаю лагідну посмішку і шматочків десять добірного м'яса, майже без картоплі та локшини. Ось вона – сила скандинавська! І доброта південнокорейська.
Залишається тільки сподіватися, що зникнення напередодні цуцика, який щоранку вітав мене по дорозі до універу – просто випадковий збіг.