brovary84

У вагоні із нерезервованими місцями суперекспресу із романтичною назвою «Птах Грому» (у перекладі назва втрачає романтичність і стає такою, як у заголовку), що прямує з Кіото до Канадзави, їде сивочолий пасажир-європеєць, років десь так під 30.

Він сидить коло вікна, п’є пиво «Асахі Голд» (відновлена версія першого японського пива в жерстяних банках, випущеного 1958-го року), і дивиться на краєвиди префектури Фукуі. Зелені рисові поля, що простягаються на десятки кілометрів, мініатюрні будинки, поодинокі велосипедисти, які прямують собі неквапно у напрямку Сонця, що Заходить і робить увесь краєвид оранжево-осяєним.
Поїзд має запах, як влучно пише Муракамі, епохи мирних часів, коли люди не вміли користуватися комп’ютером, не дзвонили з мобільного телефону, і чи не єдиною забавою під час двогодинної подорожі було обговорення зовсім незначних епізодів із повсякденного життя.

Можна було б написати, як Вадім Смолєнскій у «Записках гайдзина», що наввипередки із експресом-птахом над полями летів інший птах (лелека?), і був навіть момент, коли він випереджав поїзд - але це було би неправдою. Натомість хлопець мав пречудову можливість спостерігати, як трактори та інша сільгосптехніка збираються під мостами й естакадами швидкісних доріг і мостяться, аби було зручніше спати – на завтра передають дощі.

Пасажир допив пиво, подивився за вікно, де на рисові поля почала опускатися ніч, і сфокусувався вчергове на думці, яка не виходила у нього з голови під час подорожі:

Як добре їхати туди, де на тебе чекають.