brovary84: (Shinchan)
 Якось я писав, що для кращого знайомства з японською культурою може бути корисним спробувати поочищати рис, бажано пристроєм виробленим в епоху Шьо:ва, в який рис треба класти максимум по 200-300 грам, а не майже по кілограму, як це вміють приймати сучасніші дівайси. Так само в мене була думка (і зараз, їдучи на шінкансені в Токіо, я все більше переконуюся в її адекватності), що для ще кращого знайомства з японською культурою може бути корисним проїхатися на шінкансені між станціями “Нова Осака” (або “Кіото”) і “Токіо”, хоч можна і будь-які інші відтинки шляху. 
Колись це був шлях між місцем перебування Імператора, тобто Кіото, і місцем де розташовувався фактичний центр влади, тобто Едо, теперішнім Токіо. І на те, щоби подолати  відстань у 500 з гаком кілометрів, люди витрачали по кілька тижнів. А тепер шінкансен долає відстань до Кіото за 2 год 18 хв, здається, до Осаки потім іще 15 хв. То що ж можна побачити з вікна (або в вагоні) шінкансена?
- косметичні таблички. Напис англійською “727 косметікс”, розставлені уздовж шляху пересування шінкансена, робітники цієї фірми (головний офіс у Кансаї) регулярно ним їздять і перевіряють, чи добре таблички видно. Інтервали встановлення - через кожні 20 км чи щось таке
- вишикувані в ряд хлопчики у спортивній формі на майданчику школи і тренер, який вочевидь щось їм активно пояснює. 14 травня, субота, ранок, сонце тільки починає припікати, а вони стоять там, у синіх шортах і білих футболках, і чекають вказівок, слухаючи пісню вітра
- пасажирки поїзда в рожевих сукнях і білих колготках, нафарбовані за останнім словом “каваіі”. Одна із них скидається мені на дууже добре замаскованого хлопчика, але спишемо це на неконтрольований політ фантазії
- поля рисові, де рис тільки-но висадили або ще продовжують висаджувати, і оранжеві трактори на вузеньких смужках асфальту між ними, а також інколи машини, обов’язково білі “тойоти”, що привезли фермерів та їх родини до полів. І чайні плантації, а це ж нещодавно була 88 ніч починаючи від якоїсь там дати, коли зима зустрічається з весною чишо, і в день цієї 88 ночі збирають перший молодий зелений чай цього року, колись і мені довелося це робити, листочки такі м’якенькі нібито хтось їх спеціально пом’якшує особливим японським спреєм, їх треба зривати зверху, де вони тільки пробилися і мають яскраво-салатовий колір порівняно з іншими листками-ветеранами
- сонячні батареї на дахах будинків - чи їх дійсно побільшало після Фукушіми, чи просто раніше не звертав уваги? Енівей, тенденція радує, аби тільки вона десь не захлинулася на півшляху
- можливість їхати у вагонах іх резервованими місцями навіть із квитками на місця нерезервовані у години пік в будні дні (загалом 11 рейсів “Нодзомі”, тобто найшвидшого шінкансена). Але тільки від станції Шінаґава до станції Токіо, про інші відстані мені нічого невідомо. Різниця в ціні - 1000 ієн залежно від відстані, мабуть же багато спраглих дістатися Токіо вранці 
- Фудзі-сан можна побачити, як пощастить, але за статистикою щастить тільки у 20% випадків. Тобто 100 разів проїдеш повз Фудзі - і 80 разів вона буде повністю або частково вкрита хмарами. Хоча бувають інколи туристи, яким щастить із першого разу, навіть незважаючи на те що вони раніше про Фудзі-сан нічого не чули. 
brovary84: (ikemen)
 У попередньому дописі якось написалося багато вступних абзаців ніпрошо, але насправді мені йдеться про Такамацу - місто на півночі острова Шікоку, одне із (не)багатьох у Японії, в якому я ще не був. А їхав я туди, тобто сюди, бо набираю ці рядки в аудиторії Каґавського університету, аби взяти участь у конференції з історії довкілля Східної Азії, розказавши про історію довкілля японського такою, як вона відображена у радянській літературі про цю країну. 
Так от, я в аудиторії на другому поверсі 4 корпусу педагогічного факультету, бородатий дідуган, перебиваючи пташиний спів і під акомпанеменет прекрасного осіннього вітру, узагальнює виступи про культурні ландшафти Японії, Китаю і ще незрозуміло якої азійської країни. Мій же виступ уже закінчився, тому можна спокійно цмулити пшеничний чай і писати, поки пишеться. 
Зрештою у Такамацу я прибув позавчорашнього ранку десь після 10-ї, і мусів одразу бігти в готель, залишити там валізку, шнурувати нашвидкуруч краватку і бігти на церемонію відкриття конференції. Проходила вона у парку, де колись був замок Такамацу, а зараз залишилися тільки зовнішні стіни, і ще Ші-Ун-Каку - дерев’яна структура у традиційному японському стилі, тобто з татамі, шьо:дзі, численними внутрішніми садами і капцями перед туалетом. (Хоча останній елемент, можливо, і не зовсім традиційно японський). І от я прибуваю, весь у піні, в Ші-Ун-Каку, і спостерігаю за церемонією відкриття у великій кімнаті навіть не знаю, на скільки татамі - можливо, 50 або і 60. Дідуган, але інший, ніж зараз, балакає про те, як він радий, як це все важливо і так далі - ну, не мені вам розповідати. Тоді учасників було по-(точніше, під-)годовано, і всі пішки прямуємо до високих, за тутешніми масштабами, веж коло порту. Там на 6 поверсі, із персональним видом на море, величезну галявину перед ним і якусь незбагненну металеву конструкцію для розважання дітей, проходять лекції першого дня у виконанні провідних істориків довкілля. Пізніше з’ясується, що один із них - дискусант і голова нашої панелі, тобто сесії, тобто як воно там українською. А балакав він про асбест і те, як японці його люблять, скільки використовували зовсім донедавна (закон про заборону використання в будівництві було прийнято тільки 2006 року чишо) і які величезні викиди асбесту утворилися разом із мільйонами тон сміття після 3-11, тобто землетрусу, цунамі і катастрофи на Фукушімі. І що незрозуміло, скільки часу піде на розгрібання цих тон, як і точні розміри шкоди, що вони її завдадуть людям і довкіллю. 
А тоді був прийом у ресторані коло води, бо ж Такамацу - це відомий порт у Внутрішньому морі Сето, і човни звідси вирушають у всіх напрямках, якими їм (тобто човнам) заманеться слідувати, інколи навіть непідконтрольно людям, що ними керують і на них їздять. 
Так от, море було чорним, гори - теж, і навіть мотоцикли, на яких приїхали в порт юні байкери-старшокласники, були чорніші від найчорніших. Але в ресторані було зовсім не чорно, тільки подавали чомусь кухню італійську, а не японську. Ну, але то вже дрібниці. 
А наступного дня після цих дрібниць була подорож до Яшіми, “дахового острова”, бо “я” - це дах, а “шіма” - острів. Але тепер Яшіма вже зовсім ніякий не острів, а півострів, бо суші в Японії і так мало, і її треба відвойовувати в природи сантиметр за сантиметром. Тож відвоювали і простір між територією міста та власне ще-островом Яшіма. 
Колись там були поля солі, соляні поля чи соляники чи як вони там будуть українською, а тоді чи то споживання солі в Японії зменшилося, чи то перейшли на дешевшу сіль закордонну, але тепер на місці колись-соляників - купа житлових будинків, якесь поле-простір для чиєїсь фантазії і, певно, місце тренувань спортсменів невідомих світові видів спорту.  
Я можу про все це написати не тому, що власноніж походив там або поїздив на автобусі, а тому, що з (не-)острова Яшіма ми все це бачили зверху, з висоти майже 300 метрів. А ще звідтам було видно острови, що нібито висять на поверхні води (навіть той, за яким під час відомої вузьким колам битви ховала свої човни одна з ворогуючих сторін), і, десь лівіше на горизонті, майже під самим небом - острів Шьо:до:, на якому ми були минулого року і тому цього року не поїхали. Він - найбільший серед усіх островів, що їх накидано у Внутрішньому морі Сето, і відомий своїм парком оливкових дерев, соєвим соусом (а який реґіон у Японії не славиться соєвим соусом, скажите мені?..), довжелезною ущелиною у скелі і музеєм каменів, які колись використовували для будівництва Осакського замку. 
Але це я знову поїхав думкою не туди, насправді мені йдеться про подорож на Яшіму, яка була по обіді. Але інколи слід дотримуватися хронології подій, тому спочатку напишу трохи про те, що було того ж дня вранці. А були камені, самі камені. Місцевість Адзі (15 хвилин на автобусі від Яшіми). Музей каменів із численними мистецькими витворами-скульптурами, біля 100 камінняробних майстерень (а колись же було до 400!), музей відомого (кому?) мистця - скульптора, дизайнера і взагалі розумного дядечка Ноґучі Ісаму із купою незавершених творів. На жаль, фотографувати на території самого музею було заборонено, але на його територією віяло якоюсь такою над-абсолютною гармонієї простору і речей у ньому, що я навіть почав жалкувати, що не було мені про пана Ісаму нічого не відомо.  А камені і ґраніт із району Адзі вважаються за якістю чи не найкращими у світі, хоч останнім часом і програють китайським та корейським аналогам. Я до них торкнувся рукою і навіть трохи поспілкувався українською, і мушу сказати, що такої гладенької поверхні у каменя я ще ніколи не бачив (хоча, чесно кажучи, я взагалі мало бачив кам’яних поверхонь у своєму житті).
А тоді, надивившись на камені, ми поїхали їсти удон, бо це ще одна народна забава мешканців префектури Каґава (адміністративним центром якої і є Такамацу). Удон - це борошно, сіль і вода, які перемішують і роблять трошки товсту локшину, а тоді її споживають із гарячим (влітку - не дуже) супчиком, додаючи за бажання всякі смаколики. Нам додали темпуру і інарідзуші - рис в обгортці із шкурочки з то:фу. 
Тоді в програмі було шікоківське Пирогово - “село Шікоку”, де були представлені найрізноманітніші будинки з найрізноманітніших епох, всього їх було, здається, трохи більше 30. Я насолоджувався прогулянкою поміж будинками, споглядаючи попереджувальні таблички “Будьте уважні, нещодавно на цьому місці бачили дикого кабана!” - коло забору проти кабанів, “Будьте обережні, тут водяться отруйні гадюки! Особливо небезпечною є оця травичка прямо перед вами.” - перед невеличкими, у півтимурового зросту, чагарниками. Ну і ще підвисний (?) міст був таким собі небезпечним атракціоном, бо прогинався під вагою спраглих його перейти настільки, що до води залишалося якихось 20 сантиметрів. Добре, що він не обвалився, слава японським технологіям.
І тільки після цього квазі-пирогова ми нарешті дісталися гори Яшіма. Пішли гуляти по колу, бо вершина гори - пласка, витягнута і майже немає великих перепадів висот. Намилувалися краєвидом, про який я вже згадав вище, пройшли повз рьокан, який колись був занесений у списки японського уряду, а тепер на даху його живуть ворони, рослини плетуться і обплітають усе від 1 до 4 поверху, скляні двері розбиті, а сама будівля, певно, не може зрозуміти, що з нею робиться. 
Ще нам було показано кілька стін, які японці поідентифікували як залишки-руїни замку Такамацу, збудованого незрозуміло коли і незрозуміло ким, а тепер реконструюють і наступного березня збираються відкрити його для доступу туристів і всіх спраглих історичних цікавинок. Кожному з учасників туру видали по касці, і ми, як ото курчата, один за одним почисленних тимчасово зведених переходах чимчикували до стіни, бо сходи потужніші ще не добудували.
brovary84: (Student ID)
 Прокинутися о 5-й. Вийти з дому о 5-50. З двома пересадками дістатися станції Осака. Вийти назовні з центрального виходу, і піти направо. А виявляється, що треба - наліво. Стати свідком двох світів, замкнених у самих собі, і майже протилежних. 
Перший -  двоє школярів, хлопчик і дівчинка, невизначеного віку (але скоріш за все - середня школа). Хлопчик тримає айпод, причому не свій, а дівчинки. Тримає так ідеально-врівноважено, щоб їй було видно, що саме він на ньому дивитья, але вона не могла його у хлопчика забрати. І от хлопчик дивиться в екран, посміхаєьться і у півока кидає погляд на дівчинку. Так, щоби їй було помітно - але водночас і не дуже. Але їй - помітно, бо вона намагається зазирнути ув айпод, і навіть забрати його. А тоді протягує за ним руки, торкається ненароком (так, зовсім ненароком!) його руки, знічюється, і все повертається в ориґінальну позицію. Тобто хлопчик дивиться-посміхається-кидає, а дівчинка намагається, і навіть. І так - по колу, з певними варіаціями. 
Оскільки прокинувся я о 5 ранку, спатки трошки хотілося, тому я то виринав, то потопав, борючись зі сном, і під час кожного виринання бачив якийсь один епізод із цього безкінечного кола, тож після 5-6 виринань вони поєдналися у стрункий ланцюжок кола замкненого, про яке я вже згадав вище. 
А світ другий спочатку видався мені меншим за перший рівно наполовину, бо складався він із жіночки невизначеного віку (якщо окреслити віковий діапазон трохи точніше, то десь між 18 і 78), яка сиділа собі на зазвичай складному, а зараз - розкладеному стільчику коло перехрестя з автобусного виїзду зі станції Осака. Сиділа, а перед собою мала ще два таких самих стільчики, де була розкладена купа якихось яскравих паперів, а також невеличкі пристрої, не знаю як на них казати ні українською, ні японською, ні якоюсь іншою мовою - натискаєш на кнопочку, і від кожного натиску змінюється цифра на аналоговому дисплеї. Пристрої такі я бачив до того кілька разів на перехрестях або у місцях перетину чи просто проходу великої кількості людей: призначені вони для рахування перехожих, покупців якогось магазину або, наприклад, людей певної категорії. 
Ще жіночка мала довкола своїх стільців дві чи три торби із барвистими афро-американськими узорами, і, без надії сподіваючись, позирала кудись у далину, чекаючи на прихід месії, або, можливо, рахуючи секунди до зміни червоного світла на світлофорі на зелене. Аж тоді сталося майже неможливе - і месія прийшов, і світло змінилося на зелене, причому навіть кілька разів. 
Якщо бути точнішим, то був то не месія, а дядечко віку доволі визначеного, десь років під 40, в костюмі, із чорною краваткою та трьома сумками бізнесовими. Жіночка, побачивши його, теж набула певної визначеності у своєму віці, який не дуже далеко пішов від партнерського, і вони почали про щось перемовлятися, жваво жестикулюючи. Мабуть, обговорювали стратегії і практики підрахунку перехожих, а також способи покращення роботи світлофорів світу. 
Я і досі не можу з упевненістю сказати, чи все це мені наснилося, а чи було насправді. 
 
brovary84: (Maska)
Его не проведешь на мякине 

Он знает ходы под землей


Була (і є) така пісня в Ґрєбєнщікова, про людину з Кємєрово. Я слухав собі і думав завжди, що то десь неподалік від Москви, типу “Золотоє кольцо” і так далі, а оце випадково побачив на карті, що воно десь аж за Новосибірськом. Тоді - точно на мякінє нє правєдьош. 


А пригадалася мені ця пісня ще позаминулого місяця, коли мав по роботі відрядження в Куара-Румпу:ру, в Маре:шію. Зустрівся там із вельми цікавою жіночкою із Фіджі. Цікава вона своїм іменем: Ратунабуабуа Меретуй-і-ще-два-імені, всі звали її Мере-сан. Трохи вища за мене, має пишнє волосся, як у благородної левиці, і набір різнобарвних сукень на кожен день конференції, або просто перебування за кордоном: блакитна, червона, зелена, фіолетова і так далі. І виступ свій теж у сукні робила, а я, як справжній японець - у піджаку з краваткою її слухав. (Утім, зрештою, не тільки я). Але йдеться мені скоріше не про її сукні, а про якусь безмежну відкритість і невміння (нехотіння?) дивитися на життя песимістично. Ну і надзвичайну непосидючість. 


Попросила в мене адаптер, аби зарядити телефон і подивитися Фейсбук, бо ж “там купа новин щодня, хтось кудись поїхав, хтось щось купив, одружився, розлучився, написав наукову статтю - і треба все лайк-лайк-лайк-лайк, ха-ха-ха”. Як приїхали в Ісламський музей, всі вже зайшли до середини, і тільки Мере-сан робила селфі на його фоні - бо ж треба показати, де вона перебуває, аби отримати лайк-лайк. 


І оця от Мере-сан, якось дуже узгоджено зі своїм характером, спізнилася на літак (точніше, не знайшла вчасно ґейт, бо вона чекала повідомлення на екрані, а в Куара-Румпу:ру якась інша система, і вона так нічого і не дочекалася), і їй довелося ночувати в аеропорту, а тоді доночовувати у якихось знайомих у малайзійській столиці.


Єйо нє правєдьош на мякінє, одним словом. І ще, як на мене, лайк-лайк-лайк-лайк - це найкраща характеристика Фейсбуку у межах 4 слів.
 

brovary84: (Hen)
 З"їздив харашо, місто (Бішкек) сподобалося, тільки перший день в центрі місця причепився якийсь п"яний чи обколотий британець - чогось знав українську мову, спочатку сказав, що він 27-річний Девід із Манчестера, а тоді - що його звати Микола, йому 22 роки і він із Вінниці. Мені чогось пригадався Микола із Миколиної погоди, але в цього Миколи був якийсь мерзенний акцент, наче в животі жиють кілька шальоних гризунів. Ото таке.
Просив у мене всякого: газу й нафти, прянощів і солодощів, відповіді на питання про сенс життя і причини неймовірної легкості буття. А ще - гроші на громадський транспорт, а як немає - то хоча б 1 сом (курс зараз - 60 сом за долар), коли відмовився - то якось почав неадекватно видавати горлові звуки. Заледве втік, оце зараз думаю, що тре було йому хоч ліпьошку дати - я саме купив цілу, але вона коштувала цілих 32 соми, тому я чемно відмовив. 
А
 взагалі - гарне місто, тільки дір у асфальті багатенько, майже немає світлофорів для пішоходів, й автомобілі, відповідно, шаленіють і бібікають з причиною і без. 
brovary84: (Maska)
 У місті Сендай, зруйнованому майже повністю, живе мій найкращий друг Міцуї, і я збирався до нього їхати у понеділок нічним автобусом, навіть забронював рейс. Місто відоме одним із 3 найкрасивіших пейзажів Японії  - Мацушіма, соснами на купі маленьких островів у бухті. Де зараз ті сосни...

Таке я писав три з половиною роки тому, в одному з перших постів під теґом "землетрус", кому цікаво - можете подивитися. Все думав, що треба до Сендая доїхати, і нарешті зібрався - завтра вранці вилітаю з Осаки, назад - у середу ввечері. Найкращий друг Міцуї працює інструктором з виїздки і має завтра вихідний, обіцяв приїхати в аеропорт зустріти. 
Звіт - можливо, буде. Як вийде, хотів би ще й у сусідню префектуру Івате зазирнути, ну але побачимо.
Мені й досі цікаво, де зараз ті сосни.
brovary84: (Kiyomidzudera)
 Пишуть у газеті, що все популярнішими серед бізнесменів і просто спраглих пересувань усередині країни стають автобусні подорожі. Років із десять тому поїздки автобусом були більше схожі на пересування у видовженій консервній банці із 4 рядами сидінь, які неможливо було ні нахилити, ні якось відрегулювати. Я і сам таким нічним автобусом їздив у префектуру Наґано в містечко Хакуба Хаппо:, де проводилися Олімпійські ігри 1998 року, на скейтбордіння. Ледве доїхав, бо поруч сидів великий японський мальчік і сумно та сонно дихав на мене у своєму неспокійному забутті. Коштувало це задоволення від 3-4 тисяч за одну поїздку. 

Тоді два роки тому була велика придибенція із аварією автобуса на швидкісній магістралі, бо водій був один, мусів вести автобус 10 чи скільки поспіль годин, і тривало це все кілька днів поспіль. Зрештою він заснув просто за кермом, автобус врізався в огорожу (добре, що вниз не злетів, бо японські автомагістралі зазвичай будують на високі кількох десятків метрів від землі), загинуло 7 чоловік і ще скількись було травмовано. 

Після цієї аварії правила зробили жорсткішими, від Осаки до Токіо (близько 500 км, здається) тепер повинні їхати два водії, і кілометраж кожного з них не повинен перевищувати 400 км. Відповідно, кількість фірм, що займаються автобусними перевезеннями, скоротилася з 300 на 70%. А остання фішка - це автобуси усього з 2 рядами крісел, по 6 або 7 у кожному. Їх можна відкидати назад на 155 градусів, шторки застібаються, інколи у переднє сидіння буває вбудовано тєлєвізор, і коштує це задоволення 12 тисяч ієн (від Хірошіми до Токіо, час у дорозі - 12 годин). Шінкансен цей самий шлях долає за 3,5 години, коштує 17,700 ієн, але перевага автобусів - прибуття на станцію призначення вранці, о 8-9 годині. Тобто бізнесменам - самає ано. 

Ще одна компанія заманює пасажирів кахве із однією чашкою кави безкоштовно, розетками для лептопів і ранковими продуктовими наборами сетами. А що, це може бути вельми-вельми, думаю я собі.

brovary84: (Tenryuji)
Пан JR, тобто Japan Railway, про якого я якось писав уже раніше, інколи (нпрклд, там де тільки одна колія, а поїздів - два) має коло дверей всередині і ззовні вагону зелену та червону кнопочки для економії електроенергії, кондиціонованого повітря і нервів пасажирів. Зелена - двері відкривати, червона - закривати, і коли на станції не дуже багато пасажирів або просто коли тривалий час очікування, кожен сам собі провідник - зеленою кнопкою двері відкрив, червоною - закрив, і сидиш собі, грієшся.
Їхав сегодні в напрямку міста Іга Уено - батьківщини ніндзя, і на станції пересадки у вагоні відкрилися усі двері окрім тих, перед якими стояли я і якась дівчина. Вона здивувалася і кинулася була до інших дверей, аж тут я мужньо натиснув зелену кнопку - і...першим вийшов на холодний перон.
Як пояснював колись на лекціях професор Бондаренко, справжні самураї ніколи не пускали жінок першими у темну печеру - всю небезпеку чоловіки мусять брати на себе.
brovary84: (Hen)
У поїзді приватної залізниці Кінтецу, що прямує кудись у префектуру Міе, більша частина людей вийшла десь за 30 хвилин після Осаки, і у вагоні залишилося максимум чоловік 10. Двоє з них – сивочолий іноземець у футболці із конячкою і японка у вишуканому діловому костюмі поруч із ним. Вона за день находилася: ноги їдуть окремо від взуття. Японка витирає піт із чола свого супутника, а той зосереджено думає про своє.
Навпроти них сидить дядько років під 60, черевце підперезане чорним шкіряним ременем, біла теніска Джордано. Роздивляється дивну пару з неприхованим інтересом. Тоді не стримується і питає дівчину:
- А звідки він?
- З України.
- Україна? А, ага, ага. Угу...
- Це біля Росії.
- Так, я знаю, трохи нижче і лівіше, еге ж?
Іноземець радісно киває, зачарований ерудованістю випадкового одновагонника.
- О, то ти розумієш японську?
- Так, зовсім трошки. Мені треба ще дуже багато вчитися.
- О, як добре. А ну скажи, що ти думаєш узагалі про Японію? Як тобі тут живеться?
- Подобається дуже, я зараз у Кіото живу...
- Та ні, я зовсім не це маю на увазі. Що ти думаєш про теперішню політичну ситуацію?
- Ну, звичайно, у японській політиці багато проблем, але, як на мене, в українській їх ще більше. І взагалі безпроблемних країн не існує.
- О, який мудрагель. Може, й не існує, але ж в Україні ситуація набагато краща, ніж у Японії, хіба ні? Ви – отут (показує на стелю), а ми – отут (на підлогу).
- Мушу зазначити, що українську політику не можна схарактеризувати як зовсім уже безпроблемну, тому ми радше десь посередині, як на мене.
- Та ну, розказуй. Може, і так, але японці точно задніх пасуть.
- Так, Ви маєте рацію.
Тоді дядько почав щось жваво набирати на телефоні, супутниця іноземця коментує:
- Певно, пише у Твіттер – “Українець нау”.
Дивна пара виходить на своїй станції хвилин за 10. По черзі чемно вклоняються дядькові, тоді черевцю, ті приязно махають рукою у відповідь.
brovary84: (Setonaikai)

 У вагоні із нерезервованими місцями суперекспресу із романтичною назвою «Птах Грому» (у перекладі назва втрачає романтичність і стає такою, як у заголовку), що прямує з Кіото до Канадзави, їде сивочолий пасажир-європеєць, років десь так під 30.

 Він сидить коло вікна, п’є пиво «Асахі Голд» (відновлена версія першого японського пива в жерстяних банках, випущеного 1958-го року), і дивиться на краєвиди префектури Фукуі. Зелені рисові поля, що простягаються на десятки кілометрів, мініатюрні будинки, поодинокі велосипедисти, які прямують собі неквапно у напрямку Сонця, що Заходить і робить увесь краєвид оранжево-осяєним.
 Поїзд має запах, як влучно пише Муракамі, епохи мирних часів, коли люди не вміли користуватися комп’ютером, не дзвонили з мобільного телефону, і чи не єдиною забавою під час двогодинної подорожі було обговорення зовсім незначних епізодів із повсякденного життя.

Можна було б написати, як Вадім Смолєнскій у «Записках гайдзина», що наввипередки із експресом-птахом над полями летів інший птах (лелека?), і був навіть момент, коли він випереджав поїзд - але це було би неправдою. Натомість хлопець мав пречудову можливість спостерігати, як трактори та інша сільгосптехніка збираються під мостами й естакадами швидкісних доріг і мостяться, аби було зручніше спати – на завтра передають дощі.

Пасажир допив пиво, подивився за вікно, де на рисові поля почала опускатися ніч, і сфокусувався вчергове на думці, яка не виходила у нього з голови під час подорожі:

Як добре їхати туди, де на тебе чекають.


Profile

brovary84: (Default)
brovary84

December 2016

S M T W T F S
    123
45678910
111213 14 151617
18192021222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 25th, 2017 06:38 am
Powered by Dreamwidth Studios