brovary84: (Maska)
 Вчера на станціі Осака у вагон поїзда, що планував собі їхати в напрямку Кіото, зайшов японський (або принаймні азійський)дядечко невизначеного віку, зате із однозначним написом на сніжно-білій футболці, від якої ще й пахло засобом для пом'якшення при пранні (чи як це притомно сказати?). Написано було, вочевидь російською мовою, наступне:
Мишка
Не пизди

І два середніх пальці на білих руках у стилі Міккі Мауса з двох боків, а завершувалася композиція земною кулею із невиразним (але всеохоплюючим?) оком посередині. Як тільки дядько побачив, що пришелепкуватий гайдзін (тобто я) на нього витріщився, намагаючись якось напис потрактувати, він почав футболку двома руками прикривати сором'язливо. (Тре було соромитися, коли купував такий непотріб!)

І я оце задумався, чи це меседж для Горбі-чана у зв'язку з Курилами, чи ще якийсь модній тренд, про який я як завжди не знаю?..

Принагідно пригадалося, як бачив теж у районі Осаки товаріща з кириличним написом "корейская капуста по бросовой цене", і як одна викладачка в універі розповідала нам байку про жіночку з колишнього Союзу, яка захотіла мати футболку із знаком зодіаку "корова", а натомість нанесла на футболку ієрогліф корови звичайної, не зодіакальної. І так і ходила в Японії, догоджаючи аборигенам.
brovary84: (Student ID)
Якщо ввечері в п’ятницю, як, наприклад, учора, вийти на станції Осака лінії JR, піти в напрямку Умедай Скай Біру, будівлі, яку ще називають “садом, що пливе в вишині”, і яка має чудовий оглядовий майданчик під відкритим небом, то зліва від іншої будівлі, торговельно-розважального комплексу Ґуранфуронто Осака (а тут над 9 поверхами магазинів і ресторанів - кільканадцять поверхів офісних приміщень, у мене друг-любитель бейсболу працує в одному з них), буде невеличка площа, яка обмежена з одного боку - італійським рестораном, з іншого - фонтаном, що спадає по сходах униз, до кав’ярні вже не італійської, і невеличким простором-штучним ставком із острівцями на ньому, так от, зліва від будівлі десь у цьому просторі і на острівцях можна побачити групу дивних людей, які лежать на килимках із наче геометрично вивіреними проміжками між ними, і лідерку-кураторку, яка лежить або стоїть на килимку на острові посередині ставка. Лідерка здійснює всілякі рухи, а дивні люди за нею повторюють. Збоку це все скидається на відкрите тренування для виконання якогось суперсекретного завдання. На вулиці вже темно, вода збігає вниз сходами, а люди на килимках заглиблені у рухи, зміст яких непосвяченим (як я) зрозумілий дуже мало. 
 
Ближче до площі розташувалася група людей-мисливців за покемонами, які так само мовчазні, як і йоґи, але єдині рухи, які вони виконують - це кидання м’ячиків на екранах смартфонів, і зрідка - переміщення у просторі, аби знайти потужнього покемона, коли він висвічується у меню “покемони поблизу”. Ця група набагато численніша, ніж йоґи, але вочевидь і набагато розбалансованіша, бо для досягнення мети членам цієї групи потрібно менше зусиль. 
Я належу до другої групи, з йоґою поки що не склалося, але, трохи пополювавши, присвятив решту часу спогляданню за “протистоянням”. Видовище вельми захопливе, але не дуже інтенсивне, бо відбувається це все в темряві і в майже абсолютній тиші, тільки інколи мисливці вигукують переможно, коли побороли рідкісного покемона, або інструкторка зі свого острівця дає настанови учасникам занять. 
Так і продовжують вони своє мовчазне і, скоріш за все, зовсім не усвідомлюване протиборство в самому центрі вечірньої Осаки: люди на килимках, що виконують тільки їм одним відомі рухи, і люди зі смартфонами, що полюють за кишеньковими монстрами у світі, що існує тільки в межах гри.
brovary84: (Student ID)
 Прокинутися о 5-й. Вийти з дому о 5-50. З двома пересадками дістатися станції Осака. Вийти назовні з центрального виходу, і піти направо. А виявляється, що треба - наліво. Стати свідком двох світів, замкнених у самих собі, і майже протилежних. 
Перший -  двоє школярів, хлопчик і дівчинка, невизначеного віку (але скоріш за все - середня школа). Хлопчик тримає айпод, причому не свій, а дівчинки. Тримає так ідеально-врівноважено, щоб їй було видно, що саме він на ньому дивитья, але вона не могла його у хлопчика забрати. І от хлопчик дивиться в екран, посміхаєьться і у півока кидає погляд на дівчинку. Так, щоби їй було помітно - але водночас і не дуже. Але їй - помітно, бо вона намагається зазирнути ув айпод, і навіть забрати його. А тоді протягує за ним руки, торкається ненароком (так, зовсім ненароком!) його руки, знічюється, і все повертається в ориґінальну позицію. Тобто хлопчик дивиться-посміхається-кидає, а дівчинка намагається, і навіть. І так - по колу, з певними варіаціями. 
Оскільки прокинувся я о 5 ранку, спатки трошки хотілося, тому я то виринав, то потопав, борючись зі сном, і під час кожного виринання бачив якийсь один епізод із цього безкінечного кола, тож після 5-6 виринань вони поєдналися у стрункий ланцюжок кола замкненого, про яке я вже згадав вище. 
А світ другий спочатку видався мені меншим за перший рівно наполовину, бо складався він із жіночки невизначеного віку (якщо окреслити віковий діапазон трохи точніше, то десь між 18 і 78), яка сиділа собі на зазвичай складному, а зараз - розкладеному стільчику коло перехрестя з автобусного виїзду зі станції Осака. Сиділа, а перед собою мала ще два таких самих стільчики, де була розкладена купа якихось яскравих паперів, а також невеличкі пристрої, не знаю як на них казати ні українською, ні японською, ні якоюсь іншою мовою - натискаєш на кнопочку, і від кожного натиску змінюється цифра на аналоговому дисплеї. Пристрої такі я бачив до того кілька разів на перехрестях або у місцях перетину чи просто проходу великої кількості людей: призначені вони для рахування перехожих, покупців якогось магазину або, наприклад, людей певної категорії. 
Ще жіночка мала довкола своїх стільців дві чи три торби із барвистими афро-американськими узорами, і, без надії сподіваючись, позирала кудись у далину, чекаючи на прихід месії, або, можливо, рахуючи секунди до зміни червоного світла на світлофорі на зелене. Аж тоді сталося майже неможливе - і месія прийшов, і світло змінилося на зелене, причому навіть кілька разів. 
Якщо бути точнішим, то був то не месія, а дядечко віку доволі визначеного, десь років під 40, в костюмі, із чорною краваткою та трьома сумками бізнесовими. Жіночка, побачивши його, теж набула певної визначеності у своєму віці, який не дуже далеко пішов від партнерського, і вони почали про щось перемовлятися, жваво жестикулюючи. Мабуть, обговорювали стратегії і практики підрахунку перехожих, а також способи покращення роботи світлофорів світу. 
Я і досі не можу з упевненістю сказати, чи все це мені наснилося, а чи було насправді. 
 
brovary84: (Setonaikai)
 Пишуть у газеті, що десь в Осаці проходить фотовиставка, що знайомить із поглядом на світ з “котячої точки зору”. Наприклад, цикади в парку були одного виду, а за останні кілька років їх замінив вид інший - і пакет із 6800 частин тіл і т. д. - того, що залишилося від цикад у парку, як вони своє відспівали. Ну або запахи на відстані 10-15 см від землі радикально змінилися у повоєнні роки, бо японці стали вживати більше мняса. (Останню фразу я придумав сам, на виставці, може, про таке і не розповідають). 

Але найбільше мені припав до душі заклик якоїсь юної і перспективної ученої до всіх небайдужих мешканців і мешканок міста та префектури Осака. Просять пильнувати вуличних котів, ловити їх і записувати колір шкури, довжину хвоста і те, прямий він чи погнутий. Така інформація потрібна для перевірки гіпотези про те, що осакські коти та кішки мають хвости “поламані” на відміну, наприклад, від прямохвостих мешканців Кіото. Взагалі така “погнутість” хвостів притаманна японським та східноазійським вуличним котам, але в Осака тенденція чомусь проявляється особливо разюче. І  от дослідниця хоче перевірити гіпотезу про особливу “вгнутість” тутешніх хвостів, а також дослідити, чим саме це спричинено. Можливо, якимись генетичними особливостями. 

У нас прямо під будинком підгодовують білого і рудого кота (а може кішок, хто їх розбере), треба і собі буде придивлятися. 

brovary84: (Setonaikai)
Написав більше року тому, а оце додивився, що в блозі ще не викладав. Історія про американців і лосось. 

і про літаки теж трохи )
brovary84: (Kiyomidzudera)
 Ходили гуляти в парк коло Осакського замку. Замок сам такий собі, всередині мармур і ліфт, і взагалі він якийсь аляпуватий, як на мене, самурайські зазвичай були трохи спокійніші, як ото в Хімедзі, наприклад. Але парк - хароший, і ще кращий він був сегодні від величезної кількості сакурних дерев, які подекуди цвітуть, а подекуди - ні. Оскільки під тими, що "подекуди цвітуть", уже сакурній квітці немає де впасти від японських шанувальників ханамі, ми під тими, що "ні", "перехватили", як каже мій дядько, свіжо-Ерікою-змайстровані кремові пундики, запили старбаксівською кавою із ґоккайдоської кружки, і подумки поспівчували псевдо-атлетичному дядькові на модньому велосипеді із пакетом з відомого і відносно дорогого супермаркета, який все ніяк не міг сфотографувати свій велосипед із Осакським замком на задньому плані так, щоб усі в Пейсбуці чи Твіттері чи куди він там його поставить казали "ох, яка краса!". Переробляв фото разів зо три, мабуть, і так, незадоволений, і поїхав собі кудись.
 А ще по дорозі зі станції Кьобасі (околиці її - всі в плакатах "Зцілення на будь-який смак, 30 хвилин - 4500 ієн" і цілющими дівчатами у ненав"язливих купальниках), пройшли через море поп-культури - в концертному холі на території парку з 17-00 сегодні запланований концерт групи "Секс Зоун", і палкі шанувальниці у костюмах усіх кольорів веселки і не тільки вже з пообіддя на концерт чекали. Кого там тільки не було! Уявіте собі найнеможливіші наряди у найбожевільніших комбінаціях - і ви все одно не отримаєте повної картини масштабів катастрофи. Ну, тобто сконцентрованого на такій маленькій площі дівчачого щастя. 
 А ще були двоє гітаристів - змагалися із птахами та між собою, але дівчинка була з пивом і виглядала впевненіше, зате дядько співав, і песик із хвостом у стані "як я люблю свого господаря", тобто безперервного мотиляння вліво-вправо. 
Слава поп-культурі! Але ще раз навідуватися у парк Осакського замку в концертні дні мені якось не дуже хочеться. 
WebRep
 
currentVote
 
 
noRating
noWeight
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
brovary84: (Maska)

Тут довелося прочитати на одному розумному порталі есе потужнього, перспективного і, найголовніше, молодого поета, який пише, що двірники повинні прибирати, а есеїсти - есеїти, як у процвітаючій Европі, оскільки суботників там немає і взагалі ніколи не було, а заклики поприбирати на вулицях недоречні у революційний час. Мовляв, завершиться революція - тоді й прибиратимемо.

Мені дуже подобаються, що молоді українці активно висловлюють свою громадянську позицію. Трохи прикро, що вона саме така, неприбиральна, але принаймні краща, ніж моя, тобто ніяка.

Я просто хотів для широкого загалу (чи для загального розвитку, непотрібне викреслити) навести кілька сміттє-пов’язаних японських факторів. Широкий огляд японського сміття і способів його прибирання можна знайти отуто.

Так от, буддистські ченці прокидаються о 2-3 ранку залежно від храму, і підмітають вулиці перед своїм будинком десь о 5-6 приблизно. На них дивляться мешканці сусідніх помешкань і теж прибирають, і теж щодня.

Будівельна фірма, шо побудувала будинки в районі, де ми живемо в Осакській префектурі і ще в кількох, хоч і схожа більше на підозрілу релігійну організацію, а не на Київміськбуд, має для своїх працівників прекрасний звичай: ходити перед вранішньою зарядкою вулицями славного міста Кадома і підмітати опале листя, недопалки і що там ще накидали за минулий день.

Десь у північній префектурі мешканці зібралися добровільно на розчистку снігу, бо цього року його якось дуже багато випало за дуже короткий проміжок часу. Сніговиків не ліпили. Ну і ще купа прикладів може бути, ліньки зараз шукати чи придумувати.

16 вагонів шінкансена, що прибув на свою кінцеву зупинку - станцію Токіо, команда бабусь у рожевому вбранні прибирає за 7 хвилин. Здається, по три бабусі на один вагон - 100 місць. І це не тільки у шінкансені відбувається, кейханівські суперекспреси теж дідусі обов’язково прибирають на кінцевих станціях.

До чого я веду? Та ні до чого. Просто бажання й уміння прибирати не обов’язково суперечать і протирічать євроінтеграційним чи будь-яким іншим устремлінням. Більше того, поки кожен із нас не почне прибирати регулярно, в революції і еволюції, в дощ і сніг, за будь-якого графіку зайнятості - японцями ми точно не станемо, і навряд чи до них наблизимося.

А от європейцями - можливо.

brovary84: (Tenryuji)

Нікуман - це пундик, а не якийсь там “ман”, тобто “людина” - як у “сарарі:ман”, людина-зарплата, або працівники фірм.

“Ніку” японською - м’ясо, тому нікуман - це м’ясний пундик, ще туди напхано цибулі, трошки перцю і якогось солодкого соусу. (“Ман” - може, від мантів?)

Згадав я про нікуман тому, що я його з’їв. А з’їв - тому, що згадав. Як їв колись. Уже майже 10 років тому, у свій перший приїзд в Осаку із однією особою протилежної статі. Зрештою, тодішній нікуман - це, можливо, найкраще, але точно не єдине, що дала мені Осака.

Зима - пора, коли в комбіні (конвінієнс стор) з’являються гарячі напої, нікумани і всякі різні мани (підза-ман, супер-нікуман, супер-супер-нікуман, каре:-ман, тобто з каррі, і ще кілька солодких манів). А ще взимку у комбіні поселяється ОДЕН (всілякі овочі та ніку в супчику), вартий окремого допису, але про нього якось іншим разом.

Так от, уявіть собі: осакська похмура і сувора зима, температура трохи більше нуля, якийсь незрозумілий перехід із незрозумілими людьми, що розмовляють незрозумілою мовою, аж раптом ви вирішуєте купити нікуман, бо ваша супутниця дуже чітко уявила собі, який у нього смак. По запаху.

І два нікумани рятують вас, ваші шлунки та усіх незрозумілих людей у переході, бо голод втамовано, і тому оточення видається хоч і малозрозумілим, але принаймні не ворожим, м’ясо - кращим, ніж у пиріжках на Лісовій, а японські комбіні - осередками спокою та злагоди.

Нікуман 10 років потому має майже той самий смак, але набагато сильніше смислове навантаження. “Прайслес!”, сказали би в рекламі Мастеркард.

brovary84: (Tenryuji)
Я щодня користуюся японською приватною залізницею Кейхан, яка з"єднує Кіото з Осакою (Кей - перший ієрогліф від слова "Кіото", Хан - другий ієрогліф від слова "Осака"). Кілька днів тому вчергове милувався злагодженістю дій співробітників залізниці, коли до вагону заходить-виходить (точніше, заїжджає-виїжджає) хтось на інвалідному візку.
На станції, де ця людина сідає у поїзд, із нею на платформу прямує дядечко із спеціальними розкладними дошками, аби було легше заїжджати до вагона. І тоді, коли приїхав поїзд, дошки слугують містком між платформою і вагоном. А коли пасажир у візку доїжджає до своєї станції, при виході його теж чекає співробітник станції із розкладною конструкцією, причому йому зарані повідомляють вагон і двері, коло яких треба чекати. Отаак. Ну і само собою, що на кожній станції є ліфт для "людей із невільним тілом", осіб похилого віку і так далі. Пригадую, як я здивувася ліфту на одній із нових станцій Київського метрополітену - ото дивина!
Але оцей Кейхан інколи буває по-японськи послідовним у бюрократичному позбавленні тебе дорогоцінного часу. Треба було мені поновити проїзний, я підійшов до пенсійного віку екііна (співробітника станції) і пояснив йому ситуацію, він мені видав тимчасову картку, на яку ввів у кампутері моє ім"я, і сказав що через тиждень треба буде ту картку об"єднати із моїм теперішнім проїзним у спеціальному пристрої. Пішов я об"єднувати - а воно пише що картки належать двом різним людям.
Як виявилося, транскрипція мого прізвища виявилася для дядечка трохи заскладною, і він увів його якось по-своєму. А розумний японський пристрій різницю у прізвищах зрозумів дуже швидко. Довелося знову йти до того самого віконечка, неадекватного дідугана там не було, а молоді колєґи його послали мене на іншу станцію. Приїхав туди - а вони до семої вечора тільки працують, довелося знову йти наступного дня. Зрештою на просту в теорії процедуру поновлення проїзного я витратив чотири сеанси спілкування з паном Кейханом в особі його працівників. Но что дєлать!
Зате його суперекспреси розвивають швидкість до 110 км-год на кількох участках лінії ближче до Осаки, і це - аналог нашої приміської електрички. А ще - молодий рис під естакадами мостів і магістралей коло річки Кідзуґава має дивовижну здатність заспокоювати розум і серце. Добре, що нарешті пішов дощ - рису без нього зовсім погано, і навіть кіотоська річка Камоґава знемагає від спеки. 
brovary84: (Default)
Станція Секіме залізниці Кейхан, певно, ще ніколи не бачила пари, яка б не підходила (принаймні ззовні) один одному більше, ніж ці двоє. 
Вона - типова сараріу:ман (salarywoman, один із  прикладів так званої англійської, зробленої в Японії). Біла сорочка, костюм, косметика у діловому стилі, охайна зачіска - у години пік “пан Кейхан” перевозить таких пасажирок сотні тисяч. Наприклад, між 7 і 8 ранку зі станції Кьо:баші в напрямку Кіото відправляються 30 поїздів, по 7-8 вагонів кожен. Не київське метро, звичайно, але все одно вражає. 
Він - линяла футболка незрозумілого кольоруі і розміру, такі самі шорти, сандалі на босу ногу, синці під очима і зачіска “божевільний учений”. За спиною - рюкзак із оберегом “Танака дзіндзя”. До всього ще й іноземець. 
Як не дивно, ця парочка навіть тримається за руки, а іноземець іще й патякає щось японською. Звісно, вони - об”єкт посиленої уваги всіх майбутніх пасажирів поїзда. 
Заходять до вагона, дівчина співає пошепки пісеньку, хлопець сердито на неї шикає. 
Виходять разом через дві зупинки. Вона пересідає на експрес далі до Осаки. Він - на суперекспрес до Кіото, це зворотній напрямок. Прощаючись, дратують сарарімана, який на них натикається і незадоволено кхекає. 
Кожен поїхав своєю дорогою, а поїзди - своїми.

brovary84: (alkanavty)
 Якось один українець, що мешкає в Кіото, мав щастя виконувати функції гіда для групи співвітчизників, які відвідали Японію і зокрема регіон Кансай. Оскільки група була доволі велика, 11 чоловік, він трохи переживав, звісно, як воно буде, але загалом все пройшло більш-менш нормально, як-то кажуть, і самураї ситі, і гейші цілі.
 Є в японських ресторанах одна дууже гарна послуга, називається “пий скільки можеш”. Платиш пару тисяч (тобто до 200 гривень) і маєш півтори-дві години алкогольного або безалкогольного блаженства. Єдине правило — треба замовляти наступний напій після того, як допив те, що у тебе у склянці зараз. Останнє замовлення — за півгодини до кінця послуги. Якщо замовив багато, не розрахував свої сили і не допив — мусіш платити за кожну краплю.
 далі далі далі )

Profile

brovary84: (Default)
brovary84

December 2016

S M T W T F S
    123
45678910
111213 14 151617
18192021222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 05:44 am
Powered by Dreamwidth Studios