brovary84: (Maska)

Зустріти в країні із дивною назвою “Маре:шіа” і не менш дивною столицею “Куара-Румпу:ру” професоршу з Індії, яка говорить російською без акценту, має вимову набагато кращу й чіткішу, ніж у Тимура (хоч із мене російський мовник такий самий, як і правник), і закінчила МҐУ 1989 року - хіба варто дивуватися таким незначним деталям?..

А ще мотоциклісти у цьому місті не знають спокою, маневрують поміж машинами так, що водії звичайні мусять повсякчас переживати, аби когось не переїхати, а коли під вечір починаються тропічні зливи (кажуть, вони майже щодня йдуть в однаковий час, за 4 дні нашого перебування - о 18:00:00), ті самі мотоциклісти переховуються від небесної води під естакадами автобанів, залізниць і які там ще у Румпу:ру є естакади. Взагалі за дуже приблизними підрахунками голови Тимура, мотоциклістів і мотоциклів у цьому місті із дивною назвою десь утричі більше, ніж автомобілів та їхніх власників, і вп’ятеро більше ніж пішоходів. Тому коли Тимур, разом із головою, ходив прогулятися неподалік від будинку-готелю, то мусів боязко озиратися направо, наліво, вгору і вниз, навіть коли переходив вулицю на зелене світло (добре що хоч світло світлофорів тут теж зелене, а не якесь фіолетове чишо). 

 Прогулянка вийшла недовгою: місцеві дівчата весело підморгували і щось щебетали на своєму наріччі, картярі, забачивши моє наївне обличчя, здалеку потирали руки в передчутті великого виграшу, водії вироблених у Японії авто із забризканими брудом номерами хтиво пропонували підвезти куди треба, і навіть хлопець на касі в комбіні щось сердито буркнув собі під ніс, коли я купував зелений чай у пластиковій пляшці. 

Тому єдино можливий логічний висновок був таким: повертатися в тисячебалконний будинок-готель якомога швидше, і обов’язково тим самим шляхом, аби не заблукати в лабіринтах гостинності аборигенів. 

brovary84: (Default)
Інколи мені сниться (точніше, ввижається, бо сни я бачу лиш кілька разів на рік), що я знову опинився сам-один у кімнаті на 37 поверсі велетенського будинку в центрі Куала-Лумпуру, точніше в номері на 4 кімнати і вітальню метрів на 30 (в Японії це площа стандартного помешкання на двох), бо ж будинок одночасно слугує і готелем; здається - бо я там насправді був, уже майже два роки тому. 
І бачив людей на незчисленних балконах, які курили, пліткували, сварилися, щось плямкаючи споживали, співали малайзійських народних пісень, пили пиво, обмазувалися ґонконґськими бальзамами, кохалися, тікали від комарів (у січні! від комарів!), і споглядали уважно за мною та іншими балконними людьми крізь шпарини в шторах. А також людей внизу у басейні, он поплив великий дядько, певно що американець, а осьо азіатські дівчата зграйкою, як золоті рибки. Нічна пора, як і дощ, не були для плавців значною перешкодою.
Будинок мав форму колодязя, балкони були розташовані на його внутрішніх сторонах, басейн - внизу поруч з однією із них, а простір посередині квадрата з висоти мого поверха видавався безмежним і всеохоплюючим, точніше всезатягуючим, як це часто буває в романах Муракамі, не Рю. 
Так от, я точно там був, але вже не пам’ятаю точно, для чого саме: чи взяти участь в організації нікому крім організаторів не потрібного семінару, чи наїстися шалено гострих місцевих смаколиків, чи доторкнутися до ісламської культури у місті, де голландський дух відчувається майже на кожному кроці. 
Зате я точно пам’ятаю, що з мого балкона не було видно оті дві великі вежі, блискучі і яскраві, символ економічного розвитку і зростання, їх там іще хтось проспонсорував, і може саме тому їх видно майже з будь-якої точки міста. З’єднані містком, вони мали б щось уособлювати - але що саме? 
Думалося мені і про таке, і про японця, який приїхав разом із нами, але мусів їхати наступного дня назад в Осаку, бо в нього повно роботи. Поселили його в кімнаті з видом на вежі і на нічне місто, і я не міг заснути всі три ночі, уявляючи як вежі можуть непереборно спокушати споглядальників своїм перфектним світлом. 
До речі, поверх був скоріш за все не 37, а 39.
brovary84: (Kiyomidzudera)
 Відвідав сегодні (насправді на початку червня) місто Кадома, де ми жили цілих три роки, до минулого грудня, аж поки не переїхали туди, де ми є зараз, тобто в місто Суйту. 
Відвідав, бо треба було поновлювати водійські права, а в поліцейських управліннях Суйти та інших довколишніх міст процедура займає забагато часу. В Кадома ж - близько 11 години прийшов, а десь о 14-30 уже вийшов із новими правами. Залишилося тільки купити машину, як то кажуть. 
Але права правами, а мені пишеться про те, що місто Кадома, точніше район довкола станції Фурукавабаші (“Міст старої річки”, якщо пробувати перекласти) зовсім не змінилися, тільки великий супермаркет Дайей, мережа яка заснована була в Кансаї і власне дала початок теперішній формі великих роздрібних супермаркетів в Японії, поміняла свою оранжево-білу вивіску на “Іон” (найбільша роздрібна мережа на островах, головним акціонером є голова опозиційної партії Міншінто:). Працівники компанії що займається нерухомістю так само підмітають вулиці в будь-яку спеку і, вочевидь, у холод теж, з двох салонів пачінко так само долітають звуки таких децибелів, що голова йде обертом скоріше у тих, хто поза салонами, ніж у тих, хто в ті пачінко власне грає. Велика будівля “Руміеру хо:ру” так само виблискує на сонці своїми скляними стінами, а ми ж за 3 роки так і не сходили на тамтешні безкоштовні концерти чи вистави, хоч мали для цього необмежену кількість можливостей. Чим ближче живеш - тим рідше ходиш, саме так, здається, кажуть японці, а може і якась інша нація. А якби я пішов до станції з іншого боку, то так само побачив би вуличку і площу в псевдо-європейському стилі, де місцеві дідусі і бабусі згадують тих, кого давно вже немає з ними і з нами, а дітлахи обговорюють останні моделі велосипедів. Там ще десь була по дорозі червона поштова скринька старого дизайну, така що було трохи страшно довірити їй якогось чергового листа: а раптом проковтне і не віддасть листоноші, точніше листовиймачеві? А раптом вона вирішить вийти на пенсію і піде писати заяву у найближче поштове відділення? 
Цікаво відвідувати міста, де жив колись, але набагато цікавіше жити там, де ти живеш зараз. А взагалі сегодні на островах День моря, і мені дуже дивно, чому у таке світле свято дописується цей текст про Кадому. Мабуть, я забагато переймаюся долею червоних поштових скриньок.
brovary84: (Maska)
 Отой М-сенсей з кафедри соціології Кіотського університету, який колись пояснив одній магістерці, чому він та інші сенсеї займаються тим, чим вони займаються ("робимо дослідження, бо мені і колєґам це подобається"), написав 6 рядків привітання для жіночки-вільної слухачки кафедри, якій вчера виповнилося 60 років. 

Щирі вітання! 
(три рядки покручених літер, потім пояснили, що це суахілі)
Ще тільки половина (мається на увазі "пройденого шляху")
Прізвище сенсея (ієроґліфи так само покручені як і літери суахілі..)

Тепер я знаю, що треба писати знайомим і не тільки у привітаннях з 60-річчям. 

Ще тільки половина


brovary84: (Maska)
Майстри дзенських історій пишуть, що в стародавньому Китаї за династії Танґ (?) був буддистський монах Дзьо:Шю: Дзю:Шін, який користувався надзвичайною популярністю і до якого щодня приходило дуже багато учнів. І щодня хтось із них питав учителя, що треба зробити для того, щоби досягти (дослівно “відкрити”) саторі. 
На таке питання у сенсея була  наступна відповідь: “Випий зеленого чаю”. 
І от коли черговий учень учергове випиває чай, учитель питає його, чи було смачно. Той відповідає: “Так, надзвичайно”. А сам уже підстрибує від радості, що нарешті дізнається таємницю досягнення саторі, аж тут учитель каже йому: “Йди вже собі”. Тобто про саторі - ні слова, напився чаю і вйо додому. 
Це одна із відомих загадок “мондо:” у буддизмі, то що ж хотів сказати учитель?..Що коли п’єш зелений чай, треба концентруватися тільки на тому, як пити зелений чай. Або, іншими словами, не думати про всяке-різне, а вкладати серце у те, що робиш зараз, в цей конкретний момент часу. І це стане частиною шляху до саторі.
Начитався всякого такого, і виклав цілих 160 ієн за пляшку зеленого чаю - суміш сортів різних префектур: 70% з префектури Шідзуока, 20 - з району Ісе, і 10 - сорту мачча “Нішіо”.
brovary84: (Maska)
Бандо: сан - відомий актор кабукі “жіночих ролей”. 
- Як прожити завтрашній день? 
- Не дуже переймаючись усякими проблемами. 
- А буває так що дивишся на літак, і цокаєш язиком: мовляв, летять кудись собі у подорожі чи що, а ти (через свій теперешній депресивний і незадовільний стан) не можеш бути пасажиром цього літака..
- Та це ще прийнятний варіант. Я, бува, дивився так на літаки і думав: скільки тобі ще залишилося літати, років 30 чи що? Колись і ти обов’язково впадеш на землю. І так, майже автоматично, думав практично про всі речі, що мене оточували. 
Ще актор цей розказав, що йому часто здається, ніби на нього “дивиться небо”, тому намагається викладатися по повній. І навіть коли хочеться десь трохи недопрацювати чи недоробити, згадує про цю “небесну” присутність - і береться серйозно до справ. 
 
Яблучний фермер, що багато сміється: 
- Дивіться, яке прекрасне вродило яблуко, поставлю його може в шафу на поличку, ха-ха-ха. 
Або: ой, а оце яблуко таке смачнюще на вигляд, що навіть шкода його їсти!..
Сміється фермер беззубим ротом, бо він, тобто рот, у нього - на згадку про скрутні часи, коли не було грошей сходити до стоматолога полікувати зуби, і він їх собі сам виривав по одному.  Так і залишив рот беззубим, щоб пам’ятати, як воно було колись. 
Ще каже, що “стіни”, які люди мають перед собою, у більшості випадків люди самі ж і створюють, тому подолання стіни - завдання не таке вже і складне, бо ж вона тобою народжена і добре тобі відома. Ну і жити треба для того, вважає яблучник, аби приносити щастя комусь. 
А ще він радить “стати=ставати дурнем”,  тобто надзвичайно захоплюватись якоюсь однією справою. Розказав, посміхаючись беззубим ротом, як йому стало цікаво, скільки жуків однієї категорії з’їдають жуки категорії іншої, і він понаклеював їм на спини номери, глевким рисом зафіксував крила, аби далеко не літали, і 5 днів спостерігав за ними, прийнявши горизонтальне положення на землі. Знайомі хвермери показували пальцем, мовляв, замість вирощувати яблука і утримувати родину, займається якимись дурницями. 
 
Був іще муляр (?), англійською пластерер, який на запитання, скільки він хоче працювати, сказав, що до того моменту, коли зрозуміє, що починає пародіювати себе колишнього. Тобто коли він не продукуватиме нові стіни, а покладатиметься на попередні успішні версії.   
brovary84: (Setonaikai)
Хрещеного батька поклали в лікарню, пише мама.
Крапельниці, дієта, тиждень без шкідливих звичок. 
Тиск стає все нижчим і нижчим,
Шкідливих звичок - все більше. 
 
За п’ять днів - твій день народження, сину,
Каштани буяють, Київ спішить у літо,
Парк Пушкіна приміряє зелений одяг,
Завтра за прогнозом - дощ, одяг буде мокрим. 
 
Як я була твого віку, хотілося мені моря і квітів,
Вина червоного, креветок і апельсинів.
Тепер же, як пише поет, хочу тишини І чашечку чорної кави.
Журавликів із вишини віддаю тобі, разом із каштанами.
brovary84: (alkanavty)
 У вечірньому випуску газети “Асахі” по середах є пречудова рубрика “Спадщина Кансаю” (Кансай - регіон на заході Японії, що включає Осаку, Кобе, Кіото, Нару та ще кілька сусідніх префектур). 
Представляють у цій рубриці всякі речі-предмети-атрибути, характерні саме для кансайців. І от цієї середи писалося журналістці про вираз “вкуси око і помри”. Це так діти кансайські розважаються-дражняться, проявляючи ніжні почуття до своїх друзів. 
Фішка в тому, що вкусити око фізично неможливо, але водночас сказати таке можна тільки дуже гарному другу, відповідно, демонструється надзвичайний рівень довіри до партнера, якому спрямований цей вислів. Також мама може ніжно сказати це своїм дітям. 
А письменниця, що виросла в Осаці, вживає ще й прегарний вираз “Люблю удон настільки, що готова повіситися на удоновій локшині”. 
Навздогін очам можна сказати ще й таке: “Зараз розіб”ю тобі макітру і висмокчу мізки через трубочку”. Таке присвячують тільки найкращому другові. 
Дослідниця сучасної японської мови вказує на ще один гарний вислів: “Вдарся головою об куток то:фу і помри”. (То:фу - м’якенький соєвий сир). Вона наголошує, що це критична межа, фактично балансування на грані, бо вкусити очі фізично неможливо, а вдаритися об то:фу - теоретично можливо. А такі вирази зазвичай зображають дії, які здійснити на практиці неможливо або принаймні дуже складно. 
Ну і ще в Осаці трохи протяжно вимовляють голосні звуки, що теж викликає у співрозмовника почуття причетності до чогось значущого. Але це вже тема для наступного нарису. 
brovary84: (Default)
 Просто кілька грошових фактів. 
 Курс ієни останнім часом - 120-125 ієн за 1 американський доляр. 
 Середня зарплата по Японії - приблизно 330 тисяч ієн. 
 "Хотеру Окура Токіо" пропонує зупинитися в ніч на католицьке Різдво, тобто 24 грудня цього року, у спеціальній, особливій і так далі кімнаті, де зупинялися/зупиняються всякі високо- і не дуже поважні особи. Вартість на двох із вечерею у ресторані хранцузької кухні - 800 тисяч ієн, або 80 манів по-японському. Площа кімнати 231 кв. метр, окрім спальні там є кухня і вітальня.
Цей номер відкривають для простих людей вдруге, вперше це зробили на 50-ту річницю відкриття готелю, у 2011 році. За додаткову плату можуть поселити у цю святкову і священну ніч до 6 людей. 
А виробник спортивного одягу, компанія "Мідзуно" у грудні почне продавати спеціальну куртку, створену в кооперації з кіотоською хвірмою "Хосоо", яка виробляє кімоно і тканини в районі Нішідзін на заході Кіото. Партія складатиме 50 штук, продаватиметься в магазинах "Мідзуно" по всій країні, тканину прикрашатимуть традиційні квіткові та інші узори. Ціна - 120 тисяч ієн плюс ПДВ, який у Японії становить 8%. 
brovary84: (Student ID)
 Прокинутися о 5-й. Вийти з дому о 5-50. З двома пересадками дістатися станції Осака. Вийти назовні з центрального виходу, і піти направо. А виявляється, що треба - наліво. Стати свідком двох світів, замкнених у самих собі, і майже протилежних. 
Перший -  двоє школярів, хлопчик і дівчинка, невизначеного віку (але скоріш за все - середня школа). Хлопчик тримає айпод, причому не свій, а дівчинки. Тримає так ідеально-врівноважено, щоб їй було видно, що саме він на ньому дивитья, але вона не могла його у хлопчика забрати. І от хлопчик дивиться в екран, посміхаєьться і у півока кидає погляд на дівчинку. Так, щоби їй було помітно - але водночас і не дуже. Але їй - помітно, бо вона намагається зазирнути ув айпод, і навіть забрати його. А тоді протягує за ним руки, торкається ненароком (так, зовсім ненароком!) його руки, знічюється, і все повертається в ориґінальну позицію. Тобто хлопчик дивиться-посміхається-кидає, а дівчинка намагається, і навіть. І так - по колу, з певними варіаціями. 
Оскільки прокинувся я о 5 ранку, спатки трошки хотілося, тому я то виринав, то потопав, борючись зі сном, і під час кожного виринання бачив якийсь один епізод із цього безкінечного кола, тож після 5-6 виринань вони поєдналися у стрункий ланцюжок кола замкненого, про яке я вже згадав вище. 
А світ другий спочатку видався мені меншим за перший рівно наполовину, бо складався він із жіночки невизначеного віку (якщо окреслити віковий діапазон трохи точніше, то десь між 18 і 78), яка сиділа собі на зазвичай складному, а зараз - розкладеному стільчику коло перехрестя з автобусного виїзду зі станції Осака. Сиділа, а перед собою мала ще два таких самих стільчики, де була розкладена купа якихось яскравих паперів, а також невеличкі пристрої, не знаю як на них казати ні українською, ні японською, ні якоюсь іншою мовою - натискаєш на кнопочку, і від кожного натиску змінюється цифра на аналоговому дисплеї. Пристрої такі я бачив до того кілька разів на перехрестях або у місцях перетину чи просто проходу великої кількості людей: призначені вони для рахування перехожих, покупців якогось магазину або, наприклад, людей певної категорії. 
Ще жіночка мала довкола своїх стільців дві чи три торби із барвистими афро-американськими узорами, і, без надії сподіваючись, позирала кудись у далину, чекаючи на прихід месії, або, можливо, рахуючи секунди до зміни червоного світла на світлофорі на зелене. Аж тоді сталося майже неможливе - і месія прийшов, і світло змінилося на зелене, причому навіть кілька разів. 
Якщо бути точнішим, то був то не месія, а дядечко віку доволі визначеного, десь років під 40, в костюмі, із чорною краваткою та трьома сумками бізнесовими. Жіночка, побачивши його, теж набула певної визначеності у своєму віці, який не дуже далеко пішов від партнерського, і вони почали про щось перемовлятися, жваво жестикулюючи. Мабуть, обговорювали стратегії і практики підрахунку перехожих, а також способи покращення роботи світлофорів світу. 
Я і досі не можу з упевненістю сказати, чи все це мені наснилося, а чи було насправді. 
 
brovary84: (Default)
 Цікаво оце було в недільному спецвипуску газети “Асахі” про туалети - як в Гамериках із води тамтої роблять воду питну, в школах японських переробляють туалєти з “японських” (системи дірка в підлозі) на “европейські” (системи унітазної), як в Африках будують подоби туалетів із якогось свіжоназбираного сіна, і так далі. 

Але найбільше мені запам’яталася класифікація відходів життєдіяльності жителів Едо (теперішній Токіо) в епоху Едо, тобто в 17-19 століттях. Учений-дослідник тодішнього способу життя зазначає, що збиране від 1 людини за 1 рік допомагало виростити цілих 14 кілограм рису (!). А в “Словнику туалетології” прямо класифікують відходи за місцем проживання, зазначаючи, що “мешканці району Кьобаші мають першокласну якість, тоді слідують жителі Ніхонбаші, Канда і Асакуса. А найгірша якість у районах Фукаґава та Хондзьо:. 

Цікаво, що ті мешканці Кьобаші споживали, що було у них все преміум-класу..

brovary84: (Default)
 Останнім часом в інтернеті я часто читаю про духовні скрєпи сусідньої держави, а оце днями мав чудову нагоду переконатися, що в Японії скрєпи матеріальні теж непогані. 

Різав бурячки на борщ (куплені на центральній вулиці Осаки на овочево-продуктовому базарі за вельми помірну як для Японії ціну - 100 грам за 100 ієн, то вийшло десь вісім штук на 1000 ієн. Покручені і трохи інколи порізані лопатою, а в Японії ж зовнішній вигляд овочів та фруктів часто важить навіть більше, ніж внутрішній - тому цього разу було так дешево), різав-різав, а тоді впустив ножа на підлогу, і він трохи зачепив палець на правій нозі. Виступило щось червоне, думав що то буряк - а виявилася кров. Дружина серветкою і мотузкою трохи кров зупинила, поїхали на велосипедах у лікарню неподалік - тамтешні хірурги мене знають, бо якось був порізав палець на руці. 

Дезінфікували, і медичним степлером зшили, залишивши в шкурі 4 скрєпки. А тоді я щодня ходив на дезинфікацію - годину чекати своєї черги, 30 секунд на дезінфекцію, і ще півгодини чекати в черзі до каси - 230 ієн. Вчора мене нарешті цих матеріальних скрєп позбавили, від завтра вже можна і у ванну ногою залазити. 

Розказав про такі відвідини лікарні знайомому - а він каже, що саме за це японські лікарні і не любить. Якість медицини може і висока, але чекати змушують добряче. 

Ото таке, але найголовніше що ходити можна буде як і раніше - багато і швидко. Навіть без скрєп. 

brovary84: (Default)
 В Японії є кілька проектів із його розробки, вдосконалення і програмування, і деколи вони навіть досягають певних успіхів. Особливо там, де зарані визначені правила, як, наприклад, складання хайку чи танка, або гра у сьо:ґі і так далі. До 2021 року планують навчити цих штучних розумників успішно складати іспити в То:дай, тобто Токійський університет. (Це як наш імені Шевченка, тільки входить у 50 найкращих у світі.)

А от навчити писати романи (або хоча б оповідання) поки що не дуже виходить, скільки б інформації у цю штучну голову не засунули. Тому людині треба або скласти приблизний план написання, і вже туди інтелект вставляє персонажів, діалоги між ними, розвиток подій, кульмінацію і такдалєє. Тобто коли немає правил і треба щось придумувати самому/самій - поки що ми штучно спотикаємося. Такі справи. Але один роман, “спланований” людиною і написаний штучним розумом, планують подати на конкурс наукової хвантастики. Далі буде. 

brovary84: (Kusakari)
 Пише письменниця (а читачі читають, еге) про те, як вона звикає до нового календарного місяця і що буває, якщо процес звикання затягується. Есей цей мені вельми сподобався, тому подаю його недосконалий переклад нижче. 


Звикнути до цього місяця (Кікуко Цумура)


 Вибачте за моє несподіване питання, але чи можете Ви з упевненістю сказати, що правильно відчуваєте нюанс наступного мовного звороту: “Я знаю багато про серпень”. Або можна сказати і “трохи звик”. Мається на увазі такий стан, коли настрій минулого місяця повністю зник, а теперішній настрій можна схарактеризувати як такий, коли від самого дна серця усвідомлюєш, що живеш у ~місяці. Перефразовуючи, відчуваєш себе стовідсотково як мешканець цього місяця, а не хтось інший. 

 У моєму випадку, я не можу сказати що я “трохи звикла” десь до 14 числа цього місяця. До 13 числа я проживаю дні у відлунні і сум’ятті попереднього місяця. “Уже серпень, але ще нібито як липень” - промовляю я навіть після 10 числа. За відчуттями це схоже на те, зник чи ще не зник “новорічний настрій”, але у випадку із “Новим роком” значимість події ні в кого не викликає сумнівів, а мені йдеться про щось подібне до наступного: “Нібито тільки минулого місяця розпочався новий рік, а вже квітень!..”. Тобто це скоріше проблема недоумкуватості або непристосовансті до плину часу. 

 І навіть якщо десь числа 14 нарешті подумаєш, що ти “трохи звик”, цей місяць незабаром закінчується. Бо всього за два тижні він добігає свого кінця. І, думаючи, як же швидко пробіг і цей місяць, вступаєш у місяць новий. А в новому місяці тягнеш за собою настрій із місяця минулого, не можеш перелаштуватися, різні справи затримуються, спохопишся - а вже знову 14 число. 

 Таким як я, можливо, краще ділити рік не на місяці, а на 365 днів, і думати, що, наприклад, сьогодні 90-й день, а наступний дедлайн буде у 110-й день, тому треба потроху ворушитися. На щастя, в моєму записнику кожного дня пишеться, скільки днів уже минуло в цьому році і скільки днів залишилося до його кінця. Цього року минуло вже цілих 229 днів. Саме час трохи звикнути до 2015-го року, але я все ще живу із настроєм року 2014-го. 

brovary84: (Maska)
 Станція Мікуніґаока лініі Ханва в префектурі Осака. Поізд зупиняється, і з вагону виходять троє - стильнострижкова дівчинка вся в білому, похмурий хлопець весь у чорному, і дівчинка весела, але кольору невловимого.
Перша йде собі, як і йшла, простує прямо до виходу, нібито він може іі кудись привести. Другий і третя прощаються - він вимушено-байдуже, а вона - підстрибуючи на одній нозі, обертаючись довкола своєі осі, так, нібито проведений втрьох (а точніше, поруч із Ним) час - це найпрекрасніше, що було, є і буде в іі житті. Поправляє волосся, дивиться на табло, перевіряючи час прибуття наступного поізда, а тоді замріяно рахує травневі хмари у сіро-блакитному небі. 
Чорний хлопець наздоганяє білу дівчинку, і вони мовчки йдуть до виходу, видовженого із півночі на південь, як і острови, на яких це все відбувається
brovary84: (Kusakari)
 Даю хлопцю із довгим кучерявим волоссям (але японцю) 2 тисячі ієн, він мені віддає здачу - три мідних монети по 10 і одну алюмінієву, по одній ієні. Два рази перепитує, чи можна покласти в один пакет їдло і ліки, я двічі запевняю, що я абсолютно не проти, а він двічі вибачається за те, що забрав мій дорогоцінний час. 

Відходить від каси паралельним курсом зі мною, поставивши табличку “каса не працює” - бо ж треба щось там перебирати, чи розбирати, чи ще щось робити. Аж тут алюмінієва монета дивовижним чином від мене тікає і робить по підлозі напівколо радіусом (не впевнений, чи у напівкола бувають радіуси, але менше з тим) десь у метр, я біжу за нею, а кучерявий хлопчик, примовляючи здивовано-зосереджено “ооооо!” - за мною. Коли я нарешті монету наздоганяю і кладу в гаманець, він зауважує, що “втратив ввічливість”. (Тобто вибачається, якщо перекласти цей вислів адекватніше). 

А мені думається, що я вже давно втратив голову, не кажучи вже про ввічливість, із цим загадковим острівним народом, де політики йдуть у відставку після грошових скандалів, а кучеряві хлопчики вибачаються з найменшої причини, або навіть і там, де ніяких причин немає.

brovary84: (Student ID)
 - Ти що робив?
 - І свого не цурався.
 - Читав книги українською? Чи кеті їв наші?
 - Та ні, все набагато абстрактніше.

А що для вас значить: і свого не цуратися? 

brovary84: (Shinchan)
 Як я уже тут, і навіть маю півсекунди щось написати, нехай це буде ще один пост не про Японію. 

Показували вчера по ТВ програму про подорожі, там 29-літня “дівчинка”, вдягнута у шкільну форму і з намальованими бровами, як у Брєжнєва, подорожує по всяких країнах і задає учасникам програми в студії незручні (або не дуже зручні) питання. Вчора їздила вона в М’янму, і на вулиці побачила бабусь-дідусів із клітками, в яких повно маленьких пташок. 

Питання було: що з цими пташками треба робити? Відповідь: купити по 50 ієн за штуку (інколи дають “бонус” - ще одну пташечку), і випустити в небо, не дуже блакитне від смогу. Це принесе покупцеві щастя, радість і якісь бали в рейтингу для щасливого і повноцінного існування в наступному житті. Звільнив пташку - будеш щасливим десь і колись, все дуже просто. 

А я все думав, чого б це в одному із моїх найулюбленіших віршів (і пісень) були наступні слова: 


Ходжу-броджу білим світом

Щастя не шукаю

Де побачу птаха в клітці

Куплю - випускаю


Коло замкнулося, треба і собі у М’янму якось вибратися
 

brovary84: (Hen)
 Наприклад, пишуть отаке, англійською (?) мовою: 


HOW TO USE


  1. Taking that often wipes dirt around the outlet and the water is dried. 
  2. The cover paper is peeled off, and it puts it on the outlet. 
  3. When the hair etc. Collect, the seat is peeled off, it wraps, and it throw it away. 


Я розумію, що не варто чекати від товарів із стоієнки (зараз по 108 ієн, це як ото на Шулявці коло нас колись був кіоск "все за 8 грн.") якихось високих стандартів грамотності, але все одно, хоча б поузгоджували підмети з присудками..


О, до речі, пригадав по темі підметів і присудків міні-вірш Олександра Матійка: 


Навіщо ті підмети,

Навіщо ті присудки?

Берімось попідруки 

І вшквармо навприсядки.
(цитую по пам'яті, звиняйте)


Може, про цей вірш знають і “дописувачі” на упаковці цього товару:)

brovary84: (Shinchan)
 Чогось мені запам'яталася найбільше ця фраза із зимових українських прогнозів погоди. Що вона за дама, ця ожеледиця, чому вона завжди з'являється саме на дорогах - достеменно мені невідомо. Мабуть, краще над таким і не замислюватися.
А пригадав я про неї, бо на Японію насунулися зимові повітряні маси, і сьогодні, як і завтра, у багатьох регіонах країни (але скоріш за все не коло нас) будуть сильні снігопади, десь навіть до метрових сугробів сніг виросте. 
От, і снігопади ті настільки сильні, що можуть прийти навіть на узбережжя тихоокеанське, де снігу зазвичай дууже мало. А узбережжя япономорське завжди снігом "насолоджується". І от думається мені, як же пощастило цій острівній країні у тому, що вона острівна, що її не оточують з усіх боків щирі і лагідні ласі відтяти шмат сусіди, а лише риби, планктон, море і що там ще є в морі. Бо поділ за критерієм "випав-не випав сніг" - набагато приємніший, доцільніший і адекватніший, ніж "хто якою мовою балакає" чи "який наш майбутній вектор розвитку". І бо коли довкола землі, на якій ти живеш, через дві години їзди на машині чи поїзді майже на 100 відсотків з'являється море - то це значить, що не треба думати про мови, бо найголовніше - якось порозумітися зі своїм сусідом, і так само не до пошуків векторів розвитку, бо він один - жити в повазі до моря, гір і рисових полів. 
Отаке чомусь думається мені, коли каваіі дівчата в прогнозах погоди розповідають про суворі повітряні маси з Сибіру. 

Profile

brovary84: (Default)
brovary84

December 2016

S M T W T F S
    123
45678910
111213 14 151617
18192021222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 25th, 2017 06:30 am
Powered by Dreamwidth Studios