brovary84: (Default)
 Книга з такою назвою останнім часом займає перші рядки продажів в японському Амазоні та книгарнях, і перевидавалася вже кілька разів. Автор - Іноуе Шьо:ічі, професор Міжнародного Центру дослідження японської культури. Народився він в районі Саґано, там неподалік ще відома на все Кіото гора Арашіяма, куди збираються туристи закордонні і японські, наче медом помазано. А насправді на горі просто живуть мавпи, і дуже симпатичні краєвиди через наявність довкола великих просторів. 
Так от, саму книгу я ще не читав, чекаю доки вона подешевшає або поступить у бібліотеки, але побачив в газеті Асахі посилання на книгу, де автор розповідає, як він спілкувався з корінним кіотосцем, мешканцем центрального району міста. Який зовсім ненароком згадав у розмові той факт, що раніше селяни з району Саґано приїздили до нього додому, аби чистити туалети, тобто збирати відходи людської діяльності. Автор це проковтнув, перетравив, і тепер сам трохи зверхньо ставиться до мешканців міста Дзьо:йо: на південь від теперішнього місця його проживання - містечка Удзі. 
Ну і ще промовистий момент: мешканці Кіото досі називають відрядження до Токіо “спусканням на схід”. Зі сходом зрозуміло - Токіо саме там розташований відносно Кіото, а “спускання” (і “піднімання”) - це традиційна лексика диференціювання чужих відносно місця перебування Імператора або розташування столиці. Тобто просуватися в напрямку до Імператора або до столиці - це “підніматися”, а рухатися зворотнім шляхом - це “опускатися”. Оскільки імператори жили в Кіото більше 1000 років, поки місто було столицею, те що вони в Токіо провели якихось 140 років не заважає справжнім кіотосцям щиро вірити, що Імператора вони Токіо, колишноьому Едо, позичили тимчасово, і він іще колись обов’язково повернеться до другої столиці.
А ви кажете: Кіото, Кіото.. 
brovary84: (Default)
Я знову нєшалюінікавонєтрогаю, а просто собі несу три важезні книжки назад у бібліотеку Кіотського універсітету, аж раптом боковим зором бачу знайому коротку і стильну зачіску, а тоді і зустрічаюся поглядом із її власницею - помічницею головного редактора Осакського офісу газети “Асахі”, яка балакає з кимось по телефону. Вона теж бачить мене краєм ока, і починає активно махати незайнятою рукою, продовжуючи спілкуватися. 
Оскільки мене побачили, то караскатися вже немає куди, тому підходжу ближче і чекаю, поки вона закінчить. За кілька хвилин натискає в смартфоні кнопку, посміхається, радісно вклоняється, питає, як справи і каже, що знову бачила останнім часом новини про УкурАіну. 
“Про Чорнобиль?” “Та ні, це теж було,  але окрім Чорнобиля ще щось. Президентські вироби вибори?” (Ваші слова та українському ЦВК у вуха чи у мікрофони.) “Помінявся у нас прем’єр, з пустого місця зробилося порожнє, це мабуть у політиці найбільша новина”. “А, зрозуміло. А що там на сході?” “Без особливих змін. Ну добре, я пішов. А оце я, до речі, робив копію зі статті в журналі “Асахі” за 1983 рік, так що принагідно і Вам дякую”. “Та мені точно немає за що”. На тому і розійшлися. Пригадую, що під час нашої останньої зустрічі вона знайшла в інтернеті фото борща, звареного в Сибіру серед льоду чи в якійсь подібній атмосфері, і розпитувала, чи в Україні готують так само. 
А тоді, пропустивши 17-й, їхав на 3-му автобусі в центр міста, аби звідти на фіолетово-коричневому поїзді повертатися додому. І ми вже майже приїхали, стали на світлофорі, і я думаю, щось тут не так, а тоді зрозумів, що все так, просто місце - перетин вулиць Каварамачі і Шідзьо - те саме, де щороку в середині липня зупиняється процесія з колісниць і повозок, найбільша зветься Наґіната, у неї такий вигнутий меч стирчить зверху, точніше зупиняється не сама процесія, а кожна із колісниць, першою оця наґінатьска, і в неї такі великі колеса, в півтора Тимури, що їх просто так не розвернеш, треба підкладати спеціальні дощечки, тоді порскати на них водою, і міняти напрямок руху на 90 градусів, але максимум по 25-30 градусів за один раз. До колісниці з двох боків причеплені величезні канати, за які тягнуть по 10-15 чоловіків, кажуть там і студенти інколи підробляють. Кожен порух на 30 градусів супроводжується голосним видиханням публіки, щось на кшталт “ооооххХ!”, а коли виходить не 30 градусів, а менше, то і видихання робиться коротше. Розвертання цих величезних конструкцій вважається найпишнішою принадою Ґіон мацурі, тобто свята Ґіон, найбільшого із трьох найвідоміших свят у Кіото. Най-най-най. 
Все вищенаписане промайнуло в мене в голові буквально за секунду-дві, поки автобус номер 3 стояв на перехресті, тоді він без всяких дощечок і води повернув направо, виплюнув Тимура через передні двері і поїхав собі далі, до храма Мацуо Тайшя. Поїхав на захід, тобто в напрямку, протилежному руху середньолипневих колісниць у другій японській столиці.
brovary84: (Kiyomidzudera)
 В епоху Едо (приблизно 1603-1868 роки) кіотоські торговці (це ті, що мають тепера традиції по кілька сотень років, я згадував про них і у цьому блозі теж), аби зекономити грошиків, варили рис лише один раз на день - в обід. І їли його гарячим теж, відповідно, тільки в обід, а вранці та ввечері готували із холодних залишків рису очядзуке або очяґаю. Перше - це коли рис заливають зільоним чаєм і додають туди спеціальні спеції, друге - коли варять рисову кашу, але не на воді, а на тому ж чайові. В будинку торговців є також спеціяльна невеличка кімната спеціально для заквашування овочів (та фруктів) - це традиційне джерело молочнокислих бактерій для японців, які не їли ні молока, ні йогурту, ні всяких заквасок просто тому, що до “відкриття” країни і корів практично не було. Три рази на місяць до таких “розкішних” страв додавалася якась риба - і для членів родини, і для найманих робітників. 

 Але для гостей, які приїжджали в Кіото, наприклад, на свято Ґіон, готували суші із риби аю (форель східна), а в супчик додавали рибу хамо (російською - “муренощука”, “щукорылый угорь”) - вишукані делікатеси, які і коштують відповідно. Так і плекалися кількасотрічні традиції - однією гарячою порцією рису на день. 

brovary84: (Surama)
 Як лінгвісту, мені давно різала вухо назва "ресторану російської кухні", який знаходиться прямо в центрі Кіото. "Київ". Думав, що це таке вишукане знущання, чи, може, просто елементарне незнання географії..
Аж побачив у вчорашньому вечірньому випуску газети "Асахі" статтю, в якій теперішній власник на закиди про те, що така назва принаймні трохи "дивна", радо заявляє, що міняти її він не збирається, і його найщиріше бажання - аби українці та росіяни дружили (народами?). Тобто як росіяни на Ґоккайдо раптом захочуть зайти, японці теж із ними дружитимуть, чи що? Сидів би краще листи писав Путіну, як хоче дружби. Не дивно, що і борщ, і козаки - для японців питомо російські речі, та й Московія, звісно, бере свій початок безпосередньо від Київської Русі..
Якось іще по телевізору відомий ведучий назвав території на північ від Туреччини "російськомовною зоною". А все, любі мої, від прагнення дружби.

brovary84: (Default)
 З якого в Японії не роблять паливо (наскільки мені відомо), а просто споглядають. Саме такі пейзажі спонукали одну відому художницю малювати і видумувати свої шедеври для дитячих книжок, а підтримував і підбадьорював її творець “Анпанмана” Такаші Янасе. Про Кіото він сказав так: 


Тече річка, клубочиться волога, межа між горами та небом ледь проступає крізь туман..Кіото - це місто, що ніби вкрите прозорою водяною завісою

brovary84: (Default)
 Пишуть про платформи, які вибудовують над маленькою річечкою коло річки великої - Камоґави - що тече з півночі на південь на сході міста. Вибудовують їх у квітні, стоять і манять клієнтів до середини-кінця вересня. Будують їх як зовнішній “додаток” до головної будівлі ресторанів - японських, європейських і які там ще побудовані були, рьоканів (готелів у японському стилі), кафе і так далі. 

Великою проблємою було те, що будували ці платформи хто як хотів, і вони, такі різношерстні, псували естетичний вигляд річечки, річки і взагалі міста. Вихід знайшли швидко - створити стандарт-критерій для побудови таких платформ, якого повинні дотримуватися всі причетні. Основні параметри - наступні: 

  • однакова висота сусідніх платформ
  • робити стовпи-підпори дерев’яними
  • якщо ж вони залізні - фарбувати їх у колір “під дерево”

Прийняли цей стандарт 6 років тому, і ось цього року всі 97 ресторанів-кафе і так далі почали будувати платформи, які повністю відповідають усім його критеріям.

brovary84: (Default)
 У контрактах про купівлю нерухомості в другій японській столиці пишуть окремим рядком: “Нічого не робити з дзідзо:” (невеличкі статуї боддхісатв, особливо багато їх у регіоні Кансай - тобто Кіото, Осака і так далі). Так само і свято дзідзо:бон, і ундо:кай - спортивні змагання: оскільки ти “успадкував” участь у них від попередніх поколінь, маєш у такій самій формі, в якій вони прийшли до тебе, передати ці свято або змагання поколінням наступним. Відповідно, якісь зміни не дуже (дуже не) вітаються, і люди в природній спосіб стають ортодоксальними традиціоналістами. 

Так само і з будинками, і з багатьма іншими речами. Піклуватися про збереження форми, і передати прийдешнім поколінням - от про що повинні думати справжні кіотосці.

brovary84: (Maska)
 Насправді дууже багато за що, особливо добре це розумієш, живучи (сподіваюся, тимчасово!) не в Кіото. І перелік міг би бути довжелезним або навіть нескінченним, але тут мені хотілося б зупинитися тільки на одному факторі - неперервності традицій. 

Якщо коротко - то у цьому місті можуть мінятися люди, будинки, машини, кількість зелених насаджень чи універмагів на Четвертій вулиці, обмеження на поверховість будинків або кількість відреставрованих “мачія”, тобто традиційних дерев’них будинків. Але незмінними дуже часто залишаються традиції, хоча вони, можливо, ближчі до звичаїв. 

Так, у храмі Кітано Тенманґу:, який відомий почитанням Суґавара но Мітідзане (вважається покровителем усіх учнів, студентів етц.), неперевершеним сливовим садом (в якому я жодного разу не був, бо це цілих 600 ієн, а на сливи можна подивитися і в Імператорському палаці) і має прекрасну бронзову корову з протертим до блиску носом (автор теж доклав до цього руку), 25 числа кожного місяця (день храмового свята, бо саме цього дня у червні народився його покровитель) проводиться ярмарок “усього для всіх”. На ньому вже більше ніж 400 років продаються пундики мочі, офіційна назва - “чоґоро:мочі”. 

А почався цей звичай у 1587 році, коли Тойотомі Хідейосі після вдалого походу на Кю:сю: вирішив організувати на території храму велике чаювання, на яке зібралося більше 1500 учасників - чайних будинків, але також і простих людей. Один дідуган підніс свої пундики пану Тойотомі, і той настільки уподобав мочі, що щиро порадив дідусеві назвати їх своїм ім’ям, тобто Чьоґоро:. Так і зробили, і на території храму з’явився магазин “Чьоґоро:мочі”. Теперішній власник - 21-й за ліком, або у 21-му поколінні (зараз має 52 роки), продає пундики і зелений чай на традиційних зібраннях 25 числа та в інші свята. Продовжувачем традицій буде 22-й власник, поки що 23-річний син теперішнього. 

На фото в газеті показали дідуся, який після переїзду в Кіото приходить у храм кожного 25 числа вже протягом 50 років. І щоразу кажу: очєнь уж ані у вас замічатєльниє “подобається мені цей простий і водночас м’якенький смак. Свідчення того, що я відвідав храм у день його свята”. Дідусеві пішов 92-й рік. 

До чого я веду? До того, що мине ще 427 років, а до кіотоського храму з коровою і далі приходитимуть люди з усіх усюд, аби насолодитися смаком чо:ґоро:мочі. Тоді, може, і валюта в Японії вже буде інша, і ціна пундиків зміниться…Але смак, певний, буде незмінним: абсолютно подібним до того, що заслужив прихильність самого Тойотомі Хідейосі. 

brovary84: (Default)

Іду я, значить, повз перехрестя Хякуманбен коло Кіотського університету, яке навіть стало назвою для доволі відомого роману, нікаво нє трогаю, пачіняю прімус, аж тут мою увагу привертає характерний звук - “модній” юнак хизується потужністю мотора свого двоколісного друга. Подумки бажаю йому довгих і спокійних років життя, а тоді, коли він уже повернув і прискорився, зрозумів що його чорна сорочка надзвичайно “сезонна”, вся у пелюстках ніжно-рожевої та подекуди білої сакури, навіть щось подібне до стовбура присутнє, ну і гілки, звісно.
За кілька секунд сакура розтанула на горизонті, залишивши по собі трошки бензинового запаху та відлуння моторного звуку. 
Куди там сакурі справжній. 

brovary84: (Surama)
Думаю, багато хто пам'ятає професора Яманаку з Кіотського університету і його стовбурові клітини, за дослідження з якими він отримав кілька років тому Нобелівську премію. На початку року він вибачався і виправдовувався на прес-конференції, бо в його інституті погано гляділи піддослідних мишей, і вони порозтікалися хто куди - з місця годування на другий поверх і так далі. Пан Яманака зазначив, що мишей узагалі рахувати дуже складно, особливо щойно народжених і особливо виведених штучно, тому добре що вони взагалі не втекли за межі інституту. Але пообіцяв ужити всіх необхідних заходів. 
А в січні цього року під світло спалахів фотоапаратів потрапила така собі дівчина Обоката, яка опублікувала в "Nature" статтю і доводила, що їй вдалося у тих-таки мишей отримати нові клітини - STAP, пропустивши звичайні через вузьку трубку і поливши їх кислотою. 
За кілька тижнів в інтернеті з"явилися закиди про те, що пані Обоката використала у статті зображення зі своєї докторської дисертації, її інститут почав розслідування і звинуватив її у підробці та фальсифікації. Обоката-сан вчера на прес-конференції виправдовувалася - мовляв, вона не мала злих намірів і "підміна" чи "підробка" зображень ніяк не змінило би загального висновку статті.
Але як результат - всім стало цікаво, чи дійсно ці СТАПові клітини існують, і будуть протягом року проводити експерименти, аби довести їх (не)існування.
А перед своїм виступом перед ЗМІ Обоката-сан зазначила, що налаштована так, ніби "буде стрибати з помосту храму Кійомідзу". (Нижче - хвото, там метрів 15 точно є.)
http://www.ihostelz.com/jp/wp-content/uploads/2008/08/dsc006801.jpg
Вислів означає дуже серйозну налаштованість на якийсь вчинок. А ще колись помост Кійомідзу любили самогубці.

 
brovary84: (ikemen)
Мій Мак мав у схронах своєї пам"яті наступний текст. Нехай буде ще й тут.

 29 жовтня 2012 року. Ти прокидаєшся чомусь в Осаці, і не о семій ранку, як мужньо запланував собі напередодні, а ледь не о 10-30. Спроквола відкриваєш інтернет, заходиш на Українську Правду – це ж там вибори-шмибори на світанковій неньці-Україні, мама он теж казала що голосувала, зараз усі голосують і всі йдуть у політику, впевнені, що це – єдиний спосіб змінити країну і почати жити як японці. Або хоча б як китайці. Але ж “разруха не в клозетах, а в головах”, згадуєш ти почуту невідомо де і невідомо коли сентенцію, і думаєш, наприклад, скільки українців у Японії проголосувало, минулого року після Фукусіми нас навіть порахували і знайшли аж півтори тисячі, а може навіть і більше, і якщо із них хоча б 100 чоловік виконали свій громадянський обов”язок – це велике досягнення, отак думаєш собі ти.
А тоді )
brovary84: (Shinchan)
Поки не забув, розкажу як я змінював адресу рахунку в Банку Кіото.
Взяв у них у відділенні необхідні папери, поставив печатку "Канадзава", надіслав усе поштою. За кілька тижнів приходить пакет - заповніть документи ще раз, але обов"язково ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ. І показують, як саме - мої ім"я та прізвище великими літерами. Тобто якщо літери маленькі - то ти це не ти, а якщо великі, як на картці - то всьо тіп-топ.
Ітс вері бед, як казала моя мама на одного норвезького дядька в пункті обміну валют.
brovary84: (Tenryuji)
Я щодня користуюся японською приватною залізницею Кейхан, яка з"єднує Кіото з Осакою (Кей - перший ієрогліф від слова "Кіото", Хан - другий ієрогліф від слова "Осака"). Кілька днів тому вчергове милувався злагодженістю дій співробітників залізниці, коли до вагону заходить-виходить (точніше, заїжджає-виїжджає) хтось на інвалідному візку.
На станції, де ця людина сідає у поїзд, із нею на платформу прямує дядечко із спеціальними розкладними дошками, аби було легше заїжджати до вагона. І тоді, коли приїхав поїзд, дошки слугують містком між платформою і вагоном. А коли пасажир у візку доїжджає до своєї станції, при виході його теж чекає співробітник станції із розкладною конструкцією, причому йому зарані повідомляють вагон і двері, коло яких треба чекати. Отаак. Ну і само собою, що на кожній станції є ліфт для "людей із невільним тілом", осіб похилого віку і так далі. Пригадую, як я здивувася ліфту на одній із нових станцій Київського метрополітену - ото дивина!
Але оцей Кейхан інколи буває по-японськи послідовним у бюрократичному позбавленні тебе дорогоцінного часу. Треба було мені поновити проїзний, я підійшов до пенсійного віку екііна (співробітника станції) і пояснив йому ситуацію, він мені видав тимчасову картку, на яку ввів у кампутері моє ім"я, і сказав що через тиждень треба буде ту картку об"єднати із моїм теперішнім проїзним у спеціальному пристрої. Пішов я об"єднувати - а воно пише що картки належать двом різним людям.
Як виявилося, транскрипція мого прізвища виявилася для дядечка трохи заскладною, і він увів його якось по-своєму. А розумний японський пристрій різницю у прізвищах зрозумів дуже швидко. Довелося знову йти до того самого віконечка, неадекватного дідугана там не було, а молоді колєґи його послали мене на іншу станцію. Приїхав туди - а вони до семої вечора тільки працують, довелося знову йти наступного дня. Зрештою на просту в теорії процедуру поновлення проїзного я витратив чотири сеанси спілкування з паном Кейханом в особі його працівників. Но что дєлать!
Зате його суперекспреси розвивають швидкість до 110 км-год на кількох участках лінії ближче до Осаки, і це - аналог нашої приміської електрички. А ще - молодий рис під естакадами мостів і магістралей коло річки Кідзуґава має дивовижну здатність заспокоювати розум і серце. Добре, що нарешті пішов дощ - рису без нього зовсім погано, і навіть кіотоська річка Камоґава знемагає від спеки. 
brovary84: (Kusakari)
Я якось уже згадував у цьому журналі, але не пам”ятаю коли саме, про прекрасну програму “Людина-скарб по сусідству”. Знімальна група їде до якоїсь станції залізниці в регіоні Кансай, бродить довкола неї і шукає всяких цікавих людей. Найцікавішим дають кетю наклейку, яка засвідчує що отримувач є “людиною-скарбом”.
І от сьогодні вранці ведучий – відомий колись співак бреде по спеці, тоді натрапляє на парк і у ньому – дядька років під 70, який на лавочці сидить і слухає щось з Айпода, точніше з під'єднаних до нього ловких білих колонок. Потім виявилося, що дядько – президент і головний конструктор-інженер компанії, яка виробляє колонки.
Але не прості, а з доправди тривимірним звуком стерео, таким що незрозуміло, де є його джерело. І співак радісно починає розпитувати, як іде просування продукту на ринок ітакдалєєітамупадобнає.
А дядечко каже:
- Оце пару років тому до мене, значить, звернулися представники Майкрософту, запросили в Америку і пропонували співпрацю – встановлювати мої системи в новому поколінні компутерів. Але потім вони почали щось затягувати і я їх послав, забагато було мороки. Хоча Білл Ґейтс – приємний такий чувак, мило поспілкувалися.
А тоді, значить, хлопці з Аппуру про мене дізналися, то такі чіпкі що самі сюди приїхали, в префектуру Кіото, і почали пропонувати такі та сякі умови. Ну, я з ними пару днів поспілкувався, почали працювати – а потім вирішив відмовити і макінтошам, мені самому якось простіше.
Ведучий подивувався такій нерозважливості, поспитався про ціни (найдешевші колонки, міні, вагою під кілограм – 1800 гривень на наші гроші, найдорожчі – 35 тисяч) і вручив урочисто вищезгадану наклейку.
Кожен кіотський дядечко має право хоча б один раз у житті відмовити Аппуру і один – Майкурософуто.
brovary84: (alkanavty)
Бачив уперше в цьому році Алекса, мого вірного бразилійського колєґу в плані підкорення непідкорюваних на перший і другий погляд алкогольних вершин.
Він поновив фейсбучну групу із назвою як у заголовку посту, створену на противагу гуртку молодих і не дуже японців, які прагнуть спілкуватися із іноземцями - Інтернешнл Афтернун Ті.
Ось вам опис, порадійте разом зі мною (семпай - старший за тебе у якійсь діяльності, кохай - відповідно, молодший)

Why to find excuses to drink when you can just do it? Join us in get shitfaced every now and then and lets be happy around Kyoto. No sempai system, in this group everybody is a kohai!!!

Below the original description of this group:

Oi! Do you have some booze? No? Whatta are ya doing here then? This is for the ones that can do it baby, let's get drunk in Yasaka Jinja and Sleep under the four (or five?) floors of Toji Otera.

Revival of the most importante group that ever existed in Kyoto. 
brovary84: (Maska)
Розказав сегодні мудрий водій таксі, що у храмі Рьоандзі, відомому своїм садом каменів, які не можна одночасно всі побачити (обов"язково один-два будуть десь ховатися), тин довкола ставу будують так, щоби він виглядав одинаково і спереду, і ззаду. Мовляв, ні в речей, ні в людей не повинно бути лицьової сторони або зворотної, а тільки правдива.  Подивився - дійсно, тин одинаково "правдивий" і спереду, і ззаду. 

Добре, що в Японії є Кіото
brovary84: (Default)
Начитався про те, що в Києві збираються оновлювати систему таксі, і подумав, що ж я знаю про таксі японські. Виявилося, що дуже мало, бо вони дорогі (мінімальна поїздка 500-600 ієн, від мого будинку до Кіотського вокзалу, наприклад – 1100 десь), до того ж в Кіото на велосипеді прекрасно почуваєшся, не кажучи вже про розгалужену автобусну мережу і цілих дві гілки метро.
Японські водії таксі самі відкривають і закривають задні двері машини, куди зазвичай і сідає більшість пасажирів. Попервах, а також якщо доволі рідко користуєшся, це може бути не дуже зручно. У багатьох сидіння – із білими кружевами. Можна розплатитися карткою, стоїть таксометр, за бажання видають чек – здається, так планують зробити і в Києві. Вночі проїзд дорожчає, якщо машина менша за стандартний розмір – трохи дешевшає. Різних фірм таксі у Кіото штук десять, мабуть, багато також водіїв-«самсєбєхазяін», але вони козирні. Дуже часто це Пріус-гібрид або якась престижна Тойота, чорна чи біла і обов’язково вимита так, що аж блищить. На шашечках у них – «個人», тобто «приватна особа, індивідуум».
З останніх новин, пов’язаних із таксі-таксистами – їхні часті пограбування, поліція це пов’язує з економічною кризою останніх років. Ясно, таксисти грошовиті, стукнув його чимось, забрав виручку – і вйо! Через те останнім часом багато фірм втановлюють ззаду водія, над кріслом, пластикові захисні «щити», аби до нього було не так легко дістатися. А оце буквально пару тижнів тому представник найкращої у світі нації, тобто, звісно, американської, приблизно 27 років, у забув якій префектурі здійснив спробу нападу, а за кілька годин і успішний напад на водія таксі, забравши у того купу грошей. Представлявся янкі як інтернет-підприємець. Так що імідж іноземцям у Японії створюється такий, як треба.
Ще одна новина – суто регіональна, кіотоська тобто. Перед залізничним вокзалом є дуже велика стоянка для таксі, машин десь на 50-60, якщо не більше. Це зручно для користувачів, вийшов із поїзда і сів собі-поїхав, але не дуже зручно, коли ти під’їжджаєш до тієї ж станції, наприклад, на автобусі, і йому не дають повернути на великому перехресті таксі, які чекають своєї черги заїхати на стоянку.
От поліція кіотоська довго думала-думала, і придумала: тепер в якості експерименту на найхлібніше місце у місті, таксистську мекку і медину разом узяті, тобто на оцю от стоянку, можна заїжджати тільки в певний день тижня, здається, максимум три рази, залежно від того який у тебе номерний знак. Грубо кажучи, 1,3,5 і 7 (остання цифра)– пн, ср, пт, і так далі. Експеримент цей проводився на початку року, виявився доволі успішним, і, судячи з відсутності вервечок чорних нісанів і тойот перед станцією, ідея себе вповні виправдала. Принаймні з точки зору мешканців Кіото – так точно. Таксистів ніхто не питає.
brovary84: (Surama)

На стіні одного з моїх найулюбленіших кіотоських закладів “Ненажера”, де подають прекрасні страви кіотоської кухні за більш-менш демократичними (як на Японію) цінами, висить мудрий напис каліграфічно виведеними ієрогліфами:

Радість від того, що хтось радіє

Як на мене, ідеальне гасло для будь-якого закладу подібного типу.

brovary84: (Maska)

Насправді я не дуже люблю це мужнє слово, “дискурс”, особливо зважаючи на те, як люблять його інколи вживати колеги-філологи. Але нехай будуть саме дискурси.

 Наведу у цьому пості лише три, а міг би 333, але не в кількості справа. Отже, перший – про доріжки для велосипедів у славному місті Кіото.

 Японська поліція давно вже впроваджує їх по всій країні, традиційний колір – блакитний, аби було і вночі видно більш-менш добре. І от, значить, пофарбували поліцейські з відділку 5 вулиці в Кіото, здається, доріжку прямо перед своєю будівлею, радіють, а мерія раз – і заявляє, що такий колір суперечить політиці міста (якщо коротко – “яскравими повинні бути тільки храми і традиційні будівлі”), тому треба доріжки перефарбувати у темно-коричневий колір, аби вони не виділялися у кольоровій гамі. І мудро так додають – впевнені, мешканці нас підтримають. А поліцейські що – хто вони і хто 1300-літнє Кіото.

 Дискурс другий – про п”ятьох придурків, які на початку січня кидали фейєрверки і бенгальські вогні до мавп у зоопарку в місті Фукутіяма, це префектура Кіото. Мовляв, один із них якось кинув камінчики, мавпи почали розбігатися, ойяквесело, давайте знову спробуємо. І спробували – вночі, накидали купу вибухового сміття, одна мавпа отримала опік на носі. Юні херої явилися з повинною в кінці січня, вибачилися перед директором зоопарку, а потім і перед мавпами, і трохи поприбирали у них на території – такі собі виховні роботи. І новина оця, тобто дискурс, у вечірній аналітичній програмі була на першому місці.

 Дискурс третій – про політиків. Як тільки хтось із них щось бовкне – мас-медіа одразу накидаються як ті койоти, чи то шакали, формують відповідну громадську думку, і бідолаха мусить ледь не на колінах вибачатися, але зазвичай все одно йде у відставку за кілька днів – доколупують. Оскільки політики українські теж люблять попатякати, я собі зробив висновок, що єдина відмінність У від Я в цьому питанні – це млявість і байдужість ЗМІ. Бо якби вони організовано, незважаючи на політичні вподобання, накидалися на особливо балакучих і довбли їх, довбли і довбли – ті би довго не трималися, вочевидь.

 Отак, хлопчики й дівчатка, які в країні дискурси – такий і рівень електрифікації, якщо ви розумієте про що я.
brovary84: (Default)
Часто можна почути, що японці бояться спілкуватися з іноземцями, або не люблять їх, або ще щось подібне. Мабуть, такі видумки поширюються людьми із виразом обличчя, що відлякує усіх аборигенів. Бо до мене всякі товариші чіпляються регулярно.
Оце вкинув на пошті листівки (Укрпошта, ти знаєш, що я про тебе думаю) і пішов купувати собі обенто: - традиційну коробочку із усякими наїдками, продають їх коло університетської лікарні зокрема.
Роздивляюся варіації, продавець розхвалює “європейський” варіант – м”ясо, але я зупиняю вибір на рибі. Тут справа підлітає дідуган, лисий, сивий де ще є волосся і у світлій куртці, дивиться на ціну – 500 ієн – і до мене:
- Very cheap! – і моргає, мовляв, знаєш рибні місця, ґайдзіне.
Я йому: так, дійсно чіп, тому і купую тут.
Продавець пояснює, що палички прикріплені знизу коробочки.
Дідуган (далі – просто Д.): - “Палички”, yes, chopsticks!! You understand?
Розплачуючись, ввічливо відповідаю, що андерстенд.
Д.: Ooh, very good! Yes, yes. You know, I don’t like chopsticks, I prefer knife and fork.
- Why?
Д.: - Because it is easier to eat with them. Chopsticks are inconvenient.
- But sometimes it is easier to use them rather than knife and fork, especially when you need to take small pieces of food.
Д.: - Yes, yes. You are from Kyoto University hospital?
Видно, я такий оце змучений на вигляд, що можу жити тільки в лікарні університету, харчуючись вітамінними крапельницями. Відповідаю, що живу неподалік. Тоді пояснюю, що я з України і розповідаю про наші страшенні морози навіть влітку. Реакція стандартна.
Д.: - But when you eat beef, you know, it is better to use knife and fork.
Роблю уточнення: і брати потім м”ясо паличками. Дідуган радіє: так, так, як у літаку.
Посилаючись на неймовірну зайнятість, кажу, що мені треба вже йти.
Д: Ok, bye-bye!! How do you say bye-bye in your language?
- До побачення.
- Do poba○◎★×▽▲, ґа-ха-ха (сором”язливо сміється)
- До побачення.
- Do pobache◯△☆※ Bye-bye! Ґа-ха-ха (сміється ще сором”язливіше)

Profile

brovary84: (Default)
brovary84

December 2016

S M T W T F S
    123
45678910
111213 14 151617
18192021222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 25th, 2017 06:37 am
Powered by Dreamwidth Studios