brovary84: (Student ID)
Стояв собі на автобусній зупинці, пачінял прімус, дрижав від кіотоського холоду - всього "плюс один" - і подоби снігу. Наблизився до розкладу руху, аби визначити точно, скільки мені ще доведеться так страждати - аж тут справа до мене підлітає чорна істота приблизно однакового зі мною зросту, значить, скоріш за все не абориген, а "оранда-сан", тобто "пан Голландія" - саме так японці називали усіх іноземців на початку епохи Едо. Істота закутана в усе чорне і пухнасте так само як і я, але принаймні не дрижить.
Відкидає капюшона, і,щиро посміхаючись і демонструючи залізні і не дуже зуби, радісно до мене гукає і плескає по спині. Істота - це мій колишній тютор-угорець на ймення Ж. Р., який зараз обіймає посаду доцента приватного університета Р., перед яким власне і розташована зупинка. Тоді істота переконує мене їхати на 59 автобусі, а не 12, бо той перший прийде на 4 хвилини раніше, ніж другий.
За 30 з гаком хвилин поїздки до центру міста ми з істотою попатякали про інтернаціоналізацію університета імені міста, де все це відбувається, про знайомих і не дуже колєг та їхнє працевлаштування, про Тимура середньовічного і Тимура теперішнього (тобто мене). Ну і ще багато про що, окремі моменти тут краще і не згадувати.
Ще пригадали, як у перший рік нашого знайомства (тобто 8 років тому!) істота регулярно повторювала замість вітання фрази із підручника російської мови, щось на кшталт "Я работаю в калхозє,і мой брат тоже работаєт в калхозє", і мудро розшифровувала СССР як "савєтская сабака слушаєт радіо".
А ще у пана Ж. є донька І., і їй уже цілих два з половиною рочки.
brovary84: (Maska)
Бандо: сан - відомий актор кабукі “жіночих ролей”. 
- Як прожити завтрашній день? 
- Не дуже переймаючись усякими проблемами. 
- А буває так що дивишся на літак, і цокаєш язиком: мовляв, летять кудись собі у подорожі чи що, а ти (через свій теперешній депресивний і незадовільний стан) не можеш бути пасажиром цього літака..
- Та це ще прийнятний варіант. Я, бува, дивився так на літаки і думав: скільки тобі ще залишилося літати, років 30 чи що? Колись і ти обов’язково впадеш на землю. І так, майже автоматично, думав практично про всі речі, що мене оточували. 
Ще актор цей розказав, що йому часто здається, ніби на нього “дивиться небо”, тому намагається викладатися по повній. І навіть коли хочеться десь трохи недопрацювати чи недоробити, згадує про цю “небесну” присутність - і береться серйозно до справ. 
 
Яблучний фермер, що багато сміється: 
- Дивіться, яке прекрасне вродило яблуко, поставлю його може в шафу на поличку, ха-ха-ха. 
Або: ой, а оце яблуко таке смачнюще на вигляд, що навіть шкода його їсти!..
Сміється фермер беззубим ротом, бо він, тобто рот, у нього - на згадку про скрутні часи, коли не було грошей сходити до стоматолога полікувати зуби, і він їх собі сам виривав по одному.  Так і залишив рот беззубим, щоб пам’ятати, як воно було колись. 
Ще каже, що “стіни”, які люди мають перед собою, у більшості випадків люди самі ж і створюють, тому подолання стіни - завдання не таке вже і складне, бо ж вона тобою народжена і добре тобі відома. Ну і жити треба для того, вважає яблучник, аби приносити щастя комусь. 
А ще він радить “стати=ставати дурнем”,  тобто надзвичайно захоплюватись якоюсь однією справою. Розказав, посміхаючись беззубим ротом, як йому стало цікаво, скільки жуків однієї категорії з’їдають жуки категорії іншої, і він понаклеював їм на спини номери, глевким рисом зафіксував крила, аби далеко не літали, і 5 днів спостерігав за ними, прийнявши горизонтальне положення на землі. Знайомі хвермери показували пальцем, мовляв, замість вирощувати яблука і утримувати родину, займається якимись дурницями. 
 
Був іще муляр (?), англійською пластерер, який на запитання, скільки він хоче працювати, сказав, що до того моменту, коли зрозуміє, що починає пародіювати себе колишнього. Тобто коли він не продукуватиме нові стіни, а покладатиметься на попередні успішні версії.   
brovary84: (Setonaikai)
Хрещеного батька поклали в лікарню, пише мама.
Крапельниці, дієта, тиждень без шкідливих звичок. 
Тиск стає все нижчим і нижчим,
Шкідливих звичок - все більше. 
 
За п’ять днів - твій день народження, сину,
Каштани буяють, Київ спішить у літо,
Парк Пушкіна приміряє зелений одяг,
Завтра за прогнозом - дощ, одяг буде мокрим. 
 
Як я була твого віку, хотілося мені моря і квітів,
Вина червоного, креветок і апельсинів.
Тепер же, як пише поет, хочу тишини І чашечку чорної кави.
Журавликів із вишини віддаю тобі, разом із каштанами.
brovary84: (alkanavty)
 У вечірньому випуску газети “Асахі” по середах є пречудова рубрика “Спадщина Кансаю” (Кансай - регіон на заході Японії, що включає Осаку, Кобе, Кіото, Нару та ще кілька сусідніх префектур). 
Представляють у цій рубриці всякі речі-предмети-атрибути, характерні саме для кансайців. І от цієї середи писалося журналістці про вираз “вкуси око і помри”. Це так діти кансайські розважаються-дражняться, проявляючи ніжні почуття до своїх друзів. 
Фішка в тому, що вкусити око фізично неможливо, але водночас сказати таке можна тільки дуже гарному другу, відповідно, демонструється надзвичайний рівень довіри до партнера, якому спрямований цей вислів. Також мама може ніжно сказати це своїм дітям. 
А письменниця, що виросла в Осаці, вживає ще й прегарний вираз “Люблю удон настільки, що готова повіситися на удоновій локшині”. 
Навздогін очам можна сказати ще й таке: “Зараз розіб”ю тобі макітру і висмокчу мізки через трубочку”. Таке присвячують тільки найкращому другові. 
Дослідниця сучасної японської мови вказує на ще один гарний вислів: “Вдарся головою об куток то:фу і помри”. (То:фу - м’якенький соєвий сир). Вона наголошує, що це критична межа, фактично балансування на грані, бо вкусити очі фізично неможливо, а вдаритися об то:фу - теоретично можливо. А такі вирази зазвичай зображають дії, які здійснити на практиці неможливо або принаймні дуже складно. 
Ну і ще в Осаці трохи протяжно вимовляють голосні звуки, що теж викликає у співрозмовника почуття причетності до чогось значущого. Але це вже тема для наступного нарису. 
brovary84: (Maska)
 - У Великого Будди в Нарі за допомогою лазера порахували кружечки на голові (це у нього так позакручувалося волосся, символізує особливості організму Будди, який досяг просвітлення). Більше тисячі років вірили, що кружечків 966, бо саме стільки їх виготовили в середині 8 століття, і зробили про це запис у тодішніх хроніках. А коли на голову Будди посвітили якимось суперсучасним лазером, виявилося, що кружечків майже вдвічі менше, тобто всього 492. Буде тепер що розповідати туристам. 
- “Хіме” японською означає принцеса. Так от, Сахо-Хіме розфарбовує весняні гори та долини у колір сакурний, тобто ніжно-білий, а Тацута-Хіме робить листя кленів та інших дерев багряним восени. За результатами опитування газети “Асахі”, 51% її читачів віддають перевагу милуванню сакурою, а 49% - листям кленів. Останні починають червоніти, коли мінімальна температура знижується до 8 градусів, коли ж досягає 5-6 - багряність стає ще помітнішою. У зв”язку із глобальним потеплінням, період коли найкраще милуватися багряним листям змістився за останні 50 років на цілих 18 днів. І колись слово “ко:йо,”, яке власне і означає “багряне листя”, можливо, перестане бути осіннім словом. 
brovary84: (Default)
 Просто кілька грошових фактів. 
 Курс ієни останнім часом - 120-125 ієн за 1 американський доляр. 
 Середня зарплата по Японії - приблизно 330 тисяч ієн. 
 "Хотеру Окура Токіо" пропонує зупинитися в ніч на католицьке Різдво, тобто 24 грудня цього року, у спеціальній, особливій і так далі кімнаті, де зупинялися/зупиняються всякі високо- і не дуже поважні особи. Вартість на двох із вечерею у ресторані хранцузької кухні - 800 тисяч ієн, або 80 манів по-японському. Площа кімнати 231 кв. метр, окрім спальні там є кухня і вітальня.
Цей номер відкривають для простих людей вдруге, вперше це зробили на 50-ту річницю відкриття готелю, у 2011 році. За додаткову плату можуть поселити у цю святкову і священну ніч до 6 людей. 
А виробник спортивного одягу, компанія "Мідзуно" у грудні почне продавати спеціальну куртку, створену в кооперації з кіотоською хвірмою "Хосоо", яка виробляє кімоно і тканини в районі Нішідзін на заході Кіото. Партія складатиме 50 штук, продаватиметься в магазинах "Мідзуно" по всій країні, тканину прикрашатимуть традиційні квіткові та інші узори. Ціна - 120 тисяч ієн плюс ПДВ, який у Японії становить 8%. 
brovary84: (Shinchan)
 В категорію "щоб не забути". 
Згідно з даними японського Туристичного Агентства, серед туристів що відвідали країну в період з квітня по червень цього року, 54% побували в Токіо, 38% - в Осаці, і 26% - в Кіото. 
А я думав, що в Кіото більше, ніж в Осаці. Ну, в останній є великий парк розваг "Universal Studio Japan", і ще купа торгівельних та інших центрів. Плюс великий міжнародний аеропорт на намивному острові - всього година їзди на поїзді-автобусі від центральних районів міста. Так що Кіото ще є куди вдосконалюватися. 
Якщо ж говорити про туристів чисто кіотоських, то їх за минулий рік у місті було 55,64 мільйони, тобто на 4,02 мільйони більше порівняно з попереднім роком. А у листопаді, коли всі їдуть дивитися на червоне листя момідзі - японських кленів, за місяць було близько 5 мільйонів відвідувачів, що порівнянно з порою сакуроцвітіння навесні. І в місті думають, як зменшити кількість незадоволених від такого скупчення собі подібних туристів, пропонуючи спеціальні тури по вранішньому Кіото. 
brovary84: (ikemen)
 У попередньому дописі якось написалося багато вступних абзаців ніпрошо, але насправді мені йдеться про Такамацу - місто на півночі острова Шікоку, одне із (не)багатьох у Японії, в якому я ще не був. А їхав я туди, тобто сюди, бо набираю ці рядки в аудиторії Каґавського університету, аби взяти участь у конференції з історії довкілля Східної Азії, розказавши про історію довкілля японського такою, як вона відображена у радянській літературі про цю країну. 
Так от, я в аудиторії на другому поверсі 4 корпусу педагогічного факультету, бородатий дідуган, перебиваючи пташиний спів і під акомпанеменет прекрасного осіннього вітру, узагальнює виступи про культурні ландшафти Японії, Китаю і ще незрозуміло якої азійської країни. Мій же виступ уже закінчився, тому можна спокійно цмулити пшеничний чай і писати, поки пишеться. 
Зрештою у Такамацу я прибув позавчорашнього ранку десь після 10-ї, і мусів одразу бігти в готель, залишити там валізку, шнурувати нашвидкуруч краватку і бігти на церемонію відкриття конференції. Проходила вона у парку, де колись був замок Такамацу, а зараз залишилися тільки зовнішні стіни, і ще Ші-Ун-Каку - дерев’яна структура у традиційному японському стилі, тобто з татамі, шьо:дзі, численними внутрішніми садами і капцями перед туалетом. (Хоча останній елемент, можливо, і не зовсім традиційно японський). І от я прибуваю, весь у піні, в Ші-Ун-Каку, і спостерігаю за церемонією відкриття у великій кімнаті навіть не знаю, на скільки татамі - можливо, 50 або і 60. Дідуган, але інший, ніж зараз, балакає про те, як він радий, як це все важливо і так далі - ну, не мені вам розповідати. Тоді учасників було по-(точніше, під-)годовано, і всі пішки прямуємо до високих, за тутешніми масштабами, веж коло порту. Там на 6 поверсі, із персональним видом на море, величезну галявину перед ним і якусь незбагненну металеву конструкцію для розважання дітей, проходять лекції першого дня у виконанні провідних істориків довкілля. Пізніше з’ясується, що один із них - дискусант і голова нашої панелі, тобто сесії, тобто як воно там українською. А балакав він про асбест і те, як японці його люблять, скільки використовували зовсім донедавна (закон про заборону використання в будівництві було прийнято тільки 2006 року чишо) і які величезні викиди асбесту утворилися разом із мільйонами тон сміття після 3-11, тобто землетрусу, цунамі і катастрофи на Фукушімі. І що незрозуміло, скільки часу піде на розгрібання цих тон, як і точні розміри шкоди, що вони її завдадуть людям і довкіллю. 
А тоді був прийом у ресторані коло води, бо ж Такамацу - це відомий порт у Внутрішньому морі Сето, і човни звідси вирушають у всіх напрямках, якими їм (тобто човнам) заманеться слідувати, інколи навіть непідконтрольно людям, що ними керують і на них їздять. 
Так от, море було чорним, гори - теж, і навіть мотоцикли, на яких приїхали в порт юні байкери-старшокласники, були чорніші від найчорніших. Але в ресторані було зовсім не чорно, тільки подавали чомусь кухню італійську, а не японську. Ну, але то вже дрібниці. 
А наступного дня після цих дрібниць була подорож до Яшіми, “дахового острова”, бо “я” - це дах, а “шіма” - острів. Але тепер Яшіма вже зовсім ніякий не острів, а півострів, бо суші в Японії і так мало, і її треба відвойовувати в природи сантиметр за сантиметром. Тож відвоювали і простір між територією міста та власне ще-островом Яшіма. 
Колись там були поля солі, соляні поля чи соляники чи як вони там будуть українською, а тоді чи то споживання солі в Японії зменшилося, чи то перейшли на дешевшу сіль закордонну, але тепер на місці колись-соляників - купа житлових будинків, якесь поле-простір для чиєїсь фантазії і, певно, місце тренувань спортсменів невідомих світові видів спорту.  
Я можу про все це написати не тому, що власноніж походив там або поїздив на автобусі, а тому, що з (не-)острова Яшіма ми все це бачили зверху, з висоти майже 300 метрів. А ще звідтам було видно острови, що нібито висять на поверхні води (навіть той, за яким під час відомої вузьким колам битви ховала свої човни одна з ворогуючих сторін), і, десь лівіше на горизонті, майже під самим небом - острів Шьо:до:, на якому ми були минулого року і тому цього року не поїхали. Він - найбільший серед усіх островів, що їх накидано у Внутрішньому морі Сето, і відомий своїм парком оливкових дерев, соєвим соусом (а який реґіон у Японії не славиться соєвим соусом, скажите мені?..), довжелезною ущелиною у скелі і музеєм каменів, які колись використовували для будівництва Осакського замку. 
Але це я знову поїхав думкою не туди, насправді мені йдеться про подорож на Яшіму, яка була по обіді. Але інколи слід дотримуватися хронології подій, тому спочатку напишу трохи про те, що було того ж дня вранці. А були камені, самі камені. Місцевість Адзі (15 хвилин на автобусі від Яшіми). Музей каменів із численними мистецькими витворами-скульптурами, біля 100 камінняробних майстерень (а колись же було до 400!), музей відомого (кому?) мистця - скульптора, дизайнера і взагалі розумного дядечка Ноґучі Ісаму із купою незавершених творів. На жаль, фотографувати на території самого музею було заборонено, але на його територією віяло якоюсь такою над-абсолютною гармонієї простору і речей у ньому, що я навіть почав жалкувати, що не було мені про пана Ісаму нічого не відомо.  А камені і ґраніт із району Адзі вважаються за якістю чи не найкращими у світі, хоч останнім часом і програють китайським та корейським аналогам. Я до них торкнувся рукою і навіть трохи поспілкувався українською, і мушу сказати, що такої гладенької поверхні у каменя я ще ніколи не бачив (хоча, чесно кажучи, я взагалі мало бачив кам’яних поверхонь у своєму житті).
А тоді, надивившись на камені, ми поїхали їсти удон, бо це ще одна народна забава мешканців префектури Каґава (адміністративним центром якої і є Такамацу). Удон - це борошно, сіль і вода, які перемішують і роблять трошки товсту локшину, а тоді її споживають із гарячим (влітку - не дуже) супчиком, додаючи за бажання всякі смаколики. Нам додали темпуру і інарідзуші - рис в обгортці із шкурочки з то:фу. 
Тоді в програмі було шікоківське Пирогово - “село Шікоку”, де були представлені найрізноманітніші будинки з найрізноманітніших епох, всього їх було, здається, трохи більше 30. Я насолоджувався прогулянкою поміж будинками, споглядаючи попереджувальні таблички “Будьте уважні, нещодавно на цьому місці бачили дикого кабана!” - коло забору проти кабанів, “Будьте обережні, тут водяться отруйні гадюки! Особливо небезпечною є оця травичка прямо перед вами.” - перед невеличкими, у півтимурового зросту, чагарниками. Ну і ще підвисний (?) міст був таким собі небезпечним атракціоном, бо прогинався під вагою спраглих його перейти настільки, що до води залишалося якихось 20 сантиметрів. Добре, що він не обвалився, слава японським технологіям.
І тільки після цього квазі-пирогова ми нарешті дісталися гори Яшіма. Пішли гуляти по колу, бо вершина гори - пласка, витягнута і майже немає великих перепадів висот. Намилувалися краєвидом, про який я вже згадав вище, пройшли повз рьокан, який колись був занесений у списки японського уряду, а тепер на даху його живуть ворони, рослини плетуться і обплітають усе від 1 до 4 поверху, скляні двері розбиті, а сама будівля, певно, не може зрозуміти, що з нею робиться. 
Ще нам було показано кілька стін, які японці поідентифікували як залишки-руїни замку Такамацу, збудованого незрозуміло коли і незрозуміло ким, а тепер реконструюють і наступного березня збираються відкрити його для доступу туристів і всіх спраглих історичних цікавинок. Кожному з учасників туру видали по касці, і ми, як ото курчата, один за одним почисленних тимчасово зведених переходах чимчикували до стіни, бо сходи потужніші ще не добудували.
brovary84: (Student ID)
 Прокинутися о 5-й. Вийти з дому о 5-50. З двома пересадками дістатися станції Осака. Вийти назовні з центрального виходу, і піти направо. А виявляється, що треба - наліво. Стати свідком двох світів, замкнених у самих собі, і майже протилежних. 
Перший -  двоє школярів, хлопчик і дівчинка, невизначеного віку (але скоріш за все - середня школа). Хлопчик тримає айпод, причому не свій, а дівчинки. Тримає так ідеально-врівноважено, щоб їй було видно, що саме він на ньому дивитья, але вона не могла його у хлопчика забрати. І от хлопчик дивиться в екран, посміхаєьться і у півока кидає погляд на дівчинку. Так, щоби їй було помітно - але водночас і не дуже. Але їй - помітно, бо вона намагається зазирнути ув айпод, і навіть забрати його. А тоді протягує за ним руки, торкається ненароком (так, зовсім ненароком!) його руки, знічюється, і все повертається в ориґінальну позицію. Тобто хлопчик дивиться-посміхається-кидає, а дівчинка намагається, і навіть. І так - по колу, з певними варіаціями. 
Оскільки прокинувся я о 5 ранку, спатки трошки хотілося, тому я то виринав, то потопав, борючись зі сном, і під час кожного виринання бачив якийсь один епізод із цього безкінечного кола, тож після 5-6 виринань вони поєдналися у стрункий ланцюжок кола замкненого, про яке я вже згадав вище. 
А світ другий спочатку видався мені меншим за перший рівно наполовину, бо складався він із жіночки невизначеного віку (якщо окреслити віковий діапазон трохи точніше, то десь між 18 і 78), яка сиділа собі на зазвичай складному, а зараз - розкладеному стільчику коло перехрестя з автобусного виїзду зі станції Осака. Сиділа, а перед собою мала ще два таких самих стільчики, де була розкладена купа якихось яскравих паперів, а також невеличкі пристрої, не знаю як на них казати ні українською, ні японською, ні якоюсь іншою мовою - натискаєш на кнопочку, і від кожного натиску змінюється цифра на аналоговому дисплеї. Пристрої такі я бачив до того кілька разів на перехрестях або у місцях перетину чи просто проходу великої кількості людей: призначені вони для рахування перехожих, покупців якогось магазину або, наприклад, людей певної категорії. 
Ще жіночка мала довкола своїх стільців дві чи три торби із барвистими афро-американськими узорами, і, без надії сподіваючись, позирала кудись у далину, чекаючи на прихід месії, або, можливо, рахуючи секунди до зміни червоного світла на світлофорі на зелене. Аж тоді сталося майже неможливе - і месія прийшов, і світло змінилося на зелене, причому навіть кілька разів. 
Якщо бути точнішим, то був то не месія, а дядечко віку доволі визначеного, десь років під 40, в костюмі, із чорною краваткою та трьома сумками бізнесовими. Жіночка, побачивши його, теж набула певної визначеності у своєму віці, який не дуже далеко пішов від партнерського, і вони почали про щось перемовлятися, жваво жестикулюючи. Мабуть, обговорювали стратегії і практики підрахунку перехожих, а також способи покращення роботи світлофорів світу. 
Я і досі не можу з упевненістю сказати, чи все це мені наснилося, а чи було насправді. 
 
brovary84: (Kiyomidzudera)
 Мама пише, навіть не знаю, як тобі сказати, сегодні подзвонили з редакції СВ, хрещений батько помер, кажуть, інсульт. 
 А що тут знати, мамо..Це ж він мені радісно-замрійливо казав 11 років тому, що "для мене, Тимурчику, поїхати в Японію - це все одно що злітати на іншу планету". І хрестик на мені - теж від нього. Тоді ж я дізнався, що саме Шевченкові належать наступні рядки: 
Поїдеш далеко,
Побачиш багато;
Задивишся, зажуришся, —
Згадай мене, брате!

І саке я майже перестав пити не тільки тому, що дружина не п'є, а самому якось не теє, а, можливо, і тому, що отримав якось під новий рік отаку пречудову настанову:

---------------

ДОБРОГО ДНЯ, ДОБРОГО ЗДОРОВ'Я, ЛЮБИЙ МІЙ ХРЕЩЕНИКУ! 

  Щиро вітаю з Новим роком та з Різдвом Христовим. Зичу всіх можливих і неможливих гараздів, успіхів у навчанні й коханні, а головне — здоров'я, здоров'я і ще раз — здоров'я. А щоб воно було, насамперед — не пий саке!

  Погода у нас аж ніяк не новорічна — тепло, мокро, мрячно, мжично, сльотно ще й хмарно. Але настрій — святковий, бо ж — Перемога! Щоправда, бандюкович іще борсається, судиться, сипле погрозами й матюками. Та цур йому і пек йому, і трясця, і грець і лиха година! Перемога — наша! Але саке ти все ж таки не пий — навіть за Перемогу. 

  Тепер, після євроремонту, я сиджу в новому кабінеті, а за стінкою — Наталя Вікторівна сидить. І до мене часто долинає її дзвінкий, бадьорий регіт. Тож, певно, добре їй ведеться. Частіше згадуй маму, частіше надсилай листи: пам'ятай, що кожна звісточка від тебе — то для неї свято і ін'єкція радощів та веселощів. Але саке не пий — навіть за мамине здоров'я. 

  Надсилаю тобі святкового подаруночка. Сподіваюся, стане у пригоді. Пам'ятай, що вірний християнин і щирий українець ніколи не питиме саке! 

  На цьому поки що й усе. Шануйся, козаче, і, повторюю, частіше згадуй матусю та Неньку-Україну. Вони чекають на тебе. А також не забувай стародавню хокку: “Чим би дитина не тішилась — аби не пила саке”!

 

                                                                                            Твій хрещений батько

                                                                                            СЕРГІЙ.
-------------------
Але дружина з іншої планети нагадала мені, що в якійсь японській дорамі (тобто серіалі по-нашому) головна героїня радісно пояснювала головному герою, що після смерті люди розлітаються на дуже дрібні часточки, які заповнюють собою весь довколишній простір, і тому ті, хто живуть, дуже добре пам'ятають і багато думають про тих, хто вже ні. То я оце і подумав собі, що якась часточка прилетить і до нас, на іншу планету, і за такої нагоди я навіть куплю в кіотоському районі Фушімі кришталево чистого (або ще краще - навмисне неочищеного) саке - отого, що про нього складено багато стародавніх хокку.

brovary84: (Default)
 Цікаво оце було в недільному спецвипуску газети “Асахі” про туалети - як в Гамериках із води тамтої роблять воду питну, в школах японських переробляють туалєти з “японських” (системи дірка в підлозі) на “европейські” (системи унітазної), як в Африках будують подоби туалетів із якогось свіжоназбираного сіна, і так далі. 

Але найбільше мені запам’яталася класифікація відходів життєдіяльності жителів Едо (теперішній Токіо) в епоху Едо, тобто в 17-19 століттях. Учений-дослідник тодішнього способу життя зазначає, що збиране від 1 людини за 1 рік допомагало виростити цілих 14 кілограм рису (!). А в “Словнику туалетології” прямо класифікують відходи за місцем проживання, зазначаючи, що “мешканці району Кьобаші мають першокласну якість, тоді слідують жителі Ніхонбаші, Канда і Асакуса. А найгірша якість у районах Фукаґава та Хондзьо:. 

Цікаво, що ті мешканці Кьобаші споживали, що було у них все преміум-класу..

brovary84: (Default)
 Останнім часом в інтернеті я часто читаю про духовні скрєпи сусідньої держави, а оце днями мав чудову нагоду переконатися, що в Японії скрєпи матеріальні теж непогані. 

Різав бурячки на борщ (куплені на центральній вулиці Осаки на овочево-продуктовому базарі за вельми помірну як для Японії ціну - 100 грам за 100 ієн, то вийшло десь вісім штук на 1000 ієн. Покручені і трохи інколи порізані лопатою, а в Японії ж зовнішній вигляд овочів та фруктів часто важить навіть більше, ніж внутрішній - тому цього разу було так дешево), різав-різав, а тоді впустив ножа на підлогу, і він трохи зачепив палець на правій нозі. Виступило щось червоне, думав що то буряк - а виявилася кров. Дружина серветкою і мотузкою трохи кров зупинила, поїхали на велосипедах у лікарню неподалік - тамтешні хірурги мене знають, бо якось був порізав палець на руці. 

Дезінфікували, і медичним степлером зшили, залишивши в шкурі 4 скрєпки. А тоді я щодня ходив на дезинфікацію - годину чекати своєї черги, 30 секунд на дезінфекцію, і ще півгодини чекати в черзі до каси - 230 ієн. Вчора мене нарешті цих матеріальних скрєп позбавили, від завтра вже можна і у ванну ногою залазити. 

Розказав про такі відвідини лікарні знайомому - а він каже, що саме за це японські лікарні і не любить. Якість медицини може і висока, але чекати змушують добряче. 

Ото таке, але найголовніше що ходити можна буде як і раніше - багато і швидко. Навіть без скрєп. 

brovary84: (Kusakari)
 У заголовку я написав “їдло”, але це зовсім не значить, що до фудзісанської їжі я ставлюся якось зневажливо. Ні, просто це слово мені якось сегодні виступає як категоріальне, тобто окреслює цілу категорію. 

А взагалі-то я просто подивився, абсолютно випадково, щоденну рубрику після 12-годинних новин на NHK, в якій розказують про рис насущний “сарарі:манів” (“людей зарплати”) та взагалі всякого працюючого населення Японії. І от сегодні було про тих, кто працує на Фудзі-сан. 

Там був дідусь, який щоранку готує обід для працівників дзіндзя - синтоїстського храму на вершині гори, і був покликаний виконувати цю роботу не через свої кулінарні таланти, а завдяки великому досвіду перебування і пересування в горах. То йому дружина наготувала купу всяких варіантів рецептів, із детальними малюнками, кількістю компонентів і так далі. Він їх подовгу роздивляється, і як щось не розуміє - відразу телефонує авторці. Зв’язок на вершині Фудзі, каже, непоганий, рідний голос чути добре. 

А ще були хлопці невизначеного віку (але все-таки скоріш ближче до пенсійного), які на бульдозерах возять продукти, побутові предмети і так далі від 5 станції (це десь 2400-2500 метрів) до вершини гори або хатинок по дорозі до вершини. Возять у ковші, мають свої персональні стежки, шаг вправо чи влєво - і машина покотиться донизу, тому нерви часто напружені. Заспокоюють їх оніґірі - рисовими колобками із різними начинками, готують теж дружини на кілька днів наперед. У не-сезонний період працюють у підніжжя Фудзі в будівельній компанії. 

І ще була весела компанія молоді під керівництвом поважного сивочолого дядечка, яка забезпечує функціонування вищезгаданої хатинки на 9 станціїї. Готують їсти, прибирають, перуть і так далі, за один раз можуть прийняти до 200 гостей, але сплять вони там покотом, і платять по 5-6 тисяч ієн за ніч і каррі на сніданок. То компанія ця їсть масово з дууже великої тарілки, ніхто ніколи не наїдається  (бо висота близько 3400 метрів, не наїсишся), і керівник їх в інтерв’ю радісно поділився, що у нього найголовніша мета - аби всі були ситі-здорові. 

Але мені запам’яталася найбільше процедура вивішування футонів - матраців і ковдр по-нашому - на даху цієї будівлі коло 9 станції. Десь там унизу пропливають хмари, а тут на даху тріпотять (чи що вони там роблять) різнокольорові футони. 

І це вже, певно, зветься небесами

Бо я вже понад хмарами іду.

brovary84: (Default)
 В Японії є кілька проектів із його розробки, вдосконалення і програмування, і деколи вони навіть досягають певних успіхів. Особливо там, де зарані визначені правила, як, наприклад, складання хайку чи танка, або гра у сьо:ґі і так далі. До 2021 року планують навчити цих штучних розумників успішно складати іспити в То:дай, тобто Токійський університет. (Це як наш імені Шевченка, тільки входить у 50 найкращих у світі.)

А от навчити писати романи (або хоча б оповідання) поки що не дуже виходить, скільки б інформації у цю штучну голову не засунули. Тому людині треба або скласти приблизний план написання, і вже туди інтелект вставляє персонажів, діалоги між ними, розвиток подій, кульмінацію і такдалєє. Тобто коли немає правил і треба щось придумувати самому/самій - поки що ми штучно спотикаємося. Такі справи. Але один роман, “спланований” людиною і написаний штучним розумом, планують подати на конкурс наукової хвантастики. Далі буде. 

brovary84: (Maska)
 Як приїздять інколи в наші краї туристи, то я їм розповідаю, що традиційний японський раціон - це суп місо, рис білий або не дуже, смажена риба і якісь овочі мариновані, а м’ясо тут почали масово споживати тільки після другої світової війни. 

Але оце дочитався в газеті “Асахі”, що ситуація була насправді трохи складніша. Традиційно рисовирощувальні культури (цивілізації) їли і багато риби теж, бо де вода - там риба. А де вирощують рис - там “заодно” доволі легко вирощувати і свиней, щоб не гаяти час на щось суттєвіше. Японія теж не була винятком, і тут свиноробство процвітало. Але в процесі вирощування рису почали з’являтися всілякі табу, і одним із них стала заборона вбивати тварин і їсти їхнє м’ясо, бо це може вплинути на рис та його врожай, який, як я вже десь тут писав, в Японії майже усьому голова. 

І давні японські правителі теж у таке вірили, тому імператор Темму у 675 році видав спеціальний наказ, заборонивши м’ясоїдство. Але заборона була специфічна, дійсна тільки з квітня по вересень, коли власне і вирощували та збирали рис. Не поширювалася вона і на кабанів із оленями. Але люди все одно почали собі уявляти, що м’ясо тваринне - це щось нечисте, і якось природньо стали все менше споживати свинини. 

З плином часу таке табу поширювалося все більше, а рис став навіть використовуватися в усяких ритуалах імператорської родини. А ближче до епохи Едо навіть стали вірити, що м’ясоїдам очі повилазять або носи повикривляються. Але насправді м’ясо підпільно все одно їли, навіть були спеціальні лавки, що продавали м’ясо всяких диких звірів. 

А коли з відкриттям країни у другій половині 19 століття до Японії почали потрапляти плоди європейської цивілізації, на не-м’ясоїдів почали тикати пальцями і казати, що “той хто не їсть яловичини не може по-справжньому відкритися” (назустріч новому). І у грудні 1871 року імператор Мейдзі видав наказ, яким знову дозволив їсти м’ясо. (Міг це зробити тільки він, оскільки заборонив їсти багато років тому його прямий предок). 

А тоді наступного року, у лютому, стався інцидент в імператорському палаці, коли якісь незрозумілі “люди в білому” проникли на його територію і почали вимагати від імператора скасування наказу. Вони щиро вірили, що їх білий одяг захистить від куль поліцейьских, але зрештою четверо з них загинуло. 

Поступово м’ясо ставало все більш і більш популярним, в ресторанах його їли аристократи та торговці й інколи солдати в казармах - раз на місяць. А потім мода ця поширилася і на простих людей.  Але як головне джерело білків м’ясо випередило рибу тільки після війни, під кінець епохи Сьо:ва - у 1988 році.

brovary84: (Kusakari)
 Пише письменниця (а читачі читають, еге) про те, як вона звикає до нового календарного місяця і що буває, якщо процес звикання затягується. Есей цей мені вельми сподобався, тому подаю його недосконалий переклад нижче. 


Звикнути до цього місяця (Кікуко Цумура)


 Вибачте за моє несподіване питання, але чи можете Ви з упевненістю сказати, що правильно відчуваєте нюанс наступного мовного звороту: “Я знаю багато про серпень”. Або можна сказати і “трохи звик”. Мається на увазі такий стан, коли настрій минулого місяця повністю зник, а теперішній настрій можна схарактеризувати як такий, коли від самого дна серця усвідомлюєш, що живеш у ~місяці. Перефразовуючи, відчуваєш себе стовідсотково як мешканець цього місяця, а не хтось інший. 

 У моєму випадку, я не можу сказати що я “трохи звикла” десь до 14 числа цього місяця. До 13 числа я проживаю дні у відлунні і сум’ятті попереднього місяця. “Уже серпень, але ще нібито як липень” - промовляю я навіть після 10 числа. За відчуттями це схоже на те, зник чи ще не зник “новорічний настрій”, але у випадку із “Новим роком” значимість події ні в кого не викликає сумнівів, а мені йдеться про щось подібне до наступного: “Нібито тільки минулого місяця розпочався новий рік, а вже квітень!..”. Тобто це скоріше проблема недоумкуватості або непристосовансті до плину часу. 

 І навіть якщо десь числа 14 нарешті подумаєш, що ти “трохи звик”, цей місяць незабаром закінчується. Бо всього за два тижні він добігає свого кінця. І, думаючи, як же швидко пробіг і цей місяць, вступаєш у місяць новий. А в новому місяці тягнеш за собою настрій із місяця минулого, не можеш перелаштуватися, різні справи затримуються, спохопишся - а вже знову 14 число. 

 Таким як я, можливо, краще ділити рік не на місяці, а на 365 днів, і думати, що, наприклад, сьогодні 90-й день, а наступний дедлайн буде у 110-й день, тому треба потроху ворушитися. На щастя, в моєму записнику кожного дня пишеться, скільки днів уже минуло в цьому році і скільки днів залишилося до його кінця. Цього року минуло вже цілих 229 днів. Саме час трохи звикнути до 2015-го року, але я все ще живу із настроєм року 2014-го. 

brovary84: (Default)
 Давно я про них не писав нічого, але це аж ніяк не означає, що рубрика в газеті зникла. Це означає лиш те, що час у Тимура трохи зник, і оце нарешті потроху повертається. 

Так от, цего понеділка представили таку собі фірму “Ішідзака санґьо:”, яка займається утилізацією промислових відходів. Директорка в 2 поколінні, 43-річна пані Ішідзака, розповідає що було важко долати і боротися зі стереотипними уявленнями місцевих жителів про промислові відходи і все, що з ними пов’язано - мовляв, ви тільки забрудните нам наше прекрасне довкілля і так далі. То директорка у відповідь почала вирощувати в горах на території компанії світлячків і бджіл, і мед останніх продавати тим-таки мешканцям місцевим. 

Ну і перлина цієї фірми - “ашію”, тобто гаряча вода для ніг. Невеличкі ємності з гарячою водою, куди туристи можуть засунути свої ноги і трохи відпочити після тривалого ходіння, можна зазвичай побачити поблизу гарячих джерел або на якихось відомих туристичних маршрутах. Але щоб отак, на території приватної компанії..

А почалося все чотири роки тому, коли народилася ідея використовувати гарячу воду (близько 40 градусів), що виникає в процесі переробки опалого листя та землі всякої. Гарячу воду почали наливати в невеликі ємності і пропонувати відвідувачам фірми та клієнтам трохи в ній погрітися. А тоді вирішили, що це може бути чудовим способом трохи зменшити відстань між новонаверненими працівниками та власне директоркою. І тепер всі свіжоспечені працівники обов’язково (примусово?) парять ноги і патякають з директоркою про її особисте життя, про майбутнє компанії і свою роль у ньому. Ще пишуть, що температуру води змінюють залежно від сезону, журналіст ходив на інтерв’ю влітку, то йому просто прохолодної водички налили. 

 

А мені пригадалося (щось мені останнім часом усе більше і більше всякого пригадується), як років із 10 тому я відвідав славне місто Мацуяма, де народився мій не менш славний друг Мацуі, і ми ходили до першого із 88 буддистських храмів на паломницькому шляху острова Шікоку. Це все було в серпні, спєка була страшенна, то мусіли від неї рятуватися холодним зеленим чаєм і пошуками тіні. Перший знайшли в автоматах із продажу напоїв, а другу - лише коло отаких ємностей із гарячою (градусів під 40) водою. То мусілі скористатися дерев’яним накриттям над гарячою водою, і пітніти ще більше. Такі от спогади, із нами ще було дві дівчини з Тайваню, одна потім вийшла заміж і виховує сина, а про іншу мені нічого не відомо. 

Про Міцуі і дівчат із Тайваню можна детальніше прочитати десь у цьому журналі. 

brovary84: (Shinchan)
 Колись спитати в жінки ім’я її означало ледь не пряме запрошення до весілля. В поетичній збірці "Ман’йо:сю:" імператор Ю:ряку питає в дівчини, що збирає листя:
- Скажи мені, з якої родини ти є? Скажи мені своє ім’я.
Вважалося, що в імені людини жиє її душа, і сказати своє ім'я означало віддати душу, тобто відповісти згодою на пропозицію про весілля. Це таке писалося в тій-таки газеті "Асахі", а мені пригадалося, що в епоху Едо майбутніх наречених "зводили" спеціальні люди, зазвичай дівчата, які готували всі процедурні і не тільки моменти для весілля. А згоду давали, побачивши партнера "зовсім випадково" на вулиці чи ще десь протягом кількох секунд. Тобто подивилися на обличчя, о, це моє! - значить, хлопець вручає дівчині якесь ошатне віяло, а вона, якщо згодна, приймає подарунок. Теж абсолютно випадково. А якщо ні - то він, похмурий, бреде додому ні з чим. ''''
brovary84: (Default)
 У день землетрусу в Кобе 1995 року один непосидючий офісний працівник намагався уточнити в робітника станції залізниці Ханкю:, наскільки саме зсунутий розкладу руху і запізнюються поїзди. Отримав у відповідь наступне: 
- Зараз якось не дуже до поїздового розкладу, у всіх он життєвий розклад посунувся сильно і надовго..
brovary84: (Default)
 Пишуть в газеті "Асахі", чому в ієроґліфі "голуб" 鳩 поручу із частиною "птах" - та, що праворуч(鳥), ієроґліф "дев'ять" - той, що ліворуч(九). Це японці так позначили звуки, які голуби продукують у своєму повсякденному житті: "ку-ку-ку", співпадає з читанням дев'ятки. Ієроґліфічна писемність - доволі зручна річ.

А ще на першій сторінці пишуть, що від учора, після дворічної без-атомної перерви, запрацувала станція Сендай на острові Кю:сю:, і наголошують на тому, що відповідальність за рішення про повторний запуск ні на кому не лежить. Прем'єр каже, що "запускатимуть АЕС, безпека яких була підтверджена комітетом з контролю в атомній сфері", голова комітету заявив нещодавно, що вони всього лише перевіряють, чи "відповідають вжиті заходи новим нормам, прийнятим після Фукушіми, і ні в якому разі не гарантують абсолютну безпеку", а речник Кабміну радісно поділився з журналістами, що "остаточна відповідальність за прийняте рішення лежить на операторах станцій". Отаак..

Profile

brovary84: (Default)
brovary84

December 2016

S M T W T F S
    123
45678910
111213 14 151617
18192021222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 05:33 am
Powered by Dreamwidth Studios