brovary84: (Maska)

Зустріти в країні із дивною назвою “Маре:шіа” і не менш дивною столицею “Куара-Румпу:ру” професоршу з Індії, яка говорить російською без акценту, має вимову набагато кращу й чіткішу, ніж у Тимура (хоч із мене російський мовник такий самий, як і правник), і закінчила МҐУ 1989 року - хіба варто дивуватися таким незначним деталям?..

А ще мотоциклісти у цьому місті не знають спокою, маневрують поміж машинами так, що водії звичайні мусять повсякчас переживати, аби когось не переїхати, а коли під вечір починаються тропічні зливи (кажуть, вони майже щодня йдуть в однаковий час, за 4 дні нашого перебування - о 18:00:00), ті самі мотоциклісти переховуються від небесної води під естакадами автобанів, залізниць і які там ще у Румпу:ру є естакади. Взагалі за дуже приблизними підрахунками голови Тимура, мотоциклістів і мотоциклів у цьому місті із дивною назвою десь утричі більше, ніж автомобілів та їхніх власників, і вп’ятеро більше ніж пішоходів. Тому коли Тимур, разом із головою, ходив прогулятися неподалік від будинку-готелю, то мусів боязко озиратися направо, наліво, вгору і вниз, навіть коли переходив вулицю на зелене світло (добре що хоч світло світлофорів тут теж зелене, а не якесь фіолетове чишо). 

 Прогулянка вийшла недовгою: місцеві дівчата весело підморгували і щось щебетали на своєму наріччі, картярі, забачивши моє наївне обличчя, здалеку потирали руки в передчутті великого виграшу, водії вироблених у Японії авто із забризканими брудом номерами хтиво пропонували підвезти куди треба, і навіть хлопець на касі в комбіні щось сердито буркнув собі під ніс, коли я купував зелений чай у пластиковій пляшці. 

Тому єдино можливий логічний висновок був таким: повертатися в тисячебалконний будинок-готель якомога швидше, і обов’язково тим самим шляхом, аби не заблукати в лабіринтах гостинності аборигенів. 

brovary84: (Default)
Інколи мені сниться (точніше, ввижається, бо сни я бачу лиш кілька разів на рік), що я знову опинився сам-один у кімнаті на 37 поверсі велетенського будинку в центрі Куала-Лумпуру, точніше в номері на 4 кімнати і вітальню метрів на 30 (в Японії це площа стандартного помешкання на двох), бо ж будинок одночасно слугує і готелем; здається - бо я там насправді був, уже майже два роки тому. 
І бачив людей на незчисленних балконах, які курили, пліткували, сварилися, щось плямкаючи споживали, співали малайзійських народних пісень, пили пиво, обмазувалися ґонконґськими бальзамами, кохалися, тікали від комарів (у січні! від комарів!), і споглядали уважно за мною та іншими балконними людьми крізь шпарини в шторах. А також людей внизу у басейні, он поплив великий дядько, певно що американець, а осьо азіатські дівчата зграйкою, як золоті рибки. Нічна пора, як і дощ, не були для плавців значною перешкодою.
Будинок мав форму колодязя, балкони були розташовані на його внутрішніх сторонах, басейн - внизу поруч з однією із них, а простір посередині квадрата з висоти мого поверха видавався безмежним і всеохоплюючим, точніше всезатягуючим, як це часто буває в романах Муракамі, не Рю. 
Так от, я точно там був, але вже не пам’ятаю точно, для чого саме: чи взяти участь в організації нікому крім організаторів не потрібного семінару, чи наїстися шалено гострих місцевих смаколиків, чи доторкнутися до ісламської культури у місті, де голландський дух відчувається майже на кожному кроці. 
Зате я точно пам’ятаю, що з мого балкона не було видно оті дві великі вежі, блискучі і яскраві, символ економічного розвитку і зростання, їх там іще хтось проспонсорував, і може саме тому їх видно майже з будь-якої точки міста. З’єднані містком, вони мали б щось уособлювати - але що саме? 
Думалося мені і про таке, і про японця, який приїхав разом із нами, але мусів їхати наступного дня назад в Осаку, бо в нього повно роботи. Поселили його в кімнаті з видом на вежі і на нічне місто, і я не міг заснути всі три ночі, уявляючи як вежі можуть непереборно спокушати споглядальників своїм перфектним світлом. 
До речі, поверх був скоріш за все не 37, а 39.
brovary84: (Maska)
 Вчера на станціі Осака у вагон поїзда, що планував собі їхати в напрямку Кіото, зайшов японський (або принаймні азійський)дядечко невизначеного віку, зате із однозначним написом на сніжно-білій футболці, від якої ще й пахло засобом для пом'якшення при пранні (чи як це притомно сказати?). Написано було, вочевидь російською мовою, наступне:
Мишка
Не пизди

І два середніх пальці на білих руках у стилі Міккі Мауса з двох боків, а завершувалася композиція земною кулею із невиразним (але всеохоплюючим?) оком посередині. Як тільки дядько побачив, що пришелепкуватий гайдзін (тобто я) на нього витріщився, намагаючись якось напис потрактувати, він почав футболку двома руками прикривати сором'язливо. (Тре було соромитися, коли купував такий непотріб!)

І я оце задумався, чи це меседж для Горбі-чана у зв'язку з Курилами, чи ще якийсь модній тренд, про який я як завжди не знаю?..

Принагідно пригадалося, як бачив теж у районі Осаки товаріща з кириличним написом "корейская капуста по бросовой цене", і як одна викладачка в універі розповідала нам байку про жіночку з колишнього Союзу, яка захотіла мати футболку із знаком зодіаку "корова", а натомість нанесла на футболку ієрогліф корови звичайної, не зодіакальної. І так і ходила в Японії, догоджаючи аборигенам.
brovary84: (Student ID)
Якщо ввечері в п’ятницю, як, наприклад, учора, вийти на станції Осака лінії JR, піти в напрямку Умедай Скай Біру, будівлі, яку ще називають “садом, що пливе в вишині”, і яка має чудовий оглядовий майданчик під відкритим небом, то зліва від іншої будівлі, торговельно-розважального комплексу Ґуранфуронто Осака (а тут над 9 поверхами магазинів і ресторанів - кільканадцять поверхів офісних приміщень, у мене друг-любитель бейсболу працує в одному з них), буде невеличка площа, яка обмежена з одного боку - італійським рестораном, з іншого - фонтаном, що спадає по сходах униз, до кав’ярні вже не італійської, і невеличким простором-штучним ставком із острівцями на ньому, так от, зліва від будівлі десь у цьому просторі і на острівцях можна побачити групу дивних людей, які лежать на килимках із наче геометрично вивіреними проміжками між ними, і лідерку-кураторку, яка лежить або стоїть на килимку на острові посередині ставка. Лідерка здійснює всілякі рухи, а дивні люди за нею повторюють. Збоку це все скидається на відкрите тренування для виконання якогось суперсекретного завдання. На вулиці вже темно, вода збігає вниз сходами, а люди на килимках заглиблені у рухи, зміст яких непосвяченим (як я) зрозумілий дуже мало. 
 
Ближче до площі розташувалася група людей-мисливців за покемонами, які так само мовчазні, як і йоґи, але єдині рухи, які вони виконують - це кидання м’ячиків на екранах смартфонів, і зрідка - переміщення у просторі, аби знайти потужнього покемона, коли він висвічується у меню “покемони поблизу”. Ця група набагато численніша, ніж йоґи, але вочевидь і набагато розбалансованіша, бо для досягнення мети членам цієї групи потрібно менше зусиль. 
Я належу до другої групи, з йоґою поки що не склалося, але, трохи пополювавши, присвятив решту часу спогляданню за “протистоянням”. Видовище вельми захопливе, але не дуже інтенсивне, бо відбувається це все в темряві і в майже абсолютній тиші, тільки інколи мисливці вигукують переможно, коли побороли рідкісного покемона, або інструкторка зі свого острівця дає настанови учасникам занять. 
Так і продовжують вони своє мовчазне і, скоріш за все, зовсім не усвідомлюване протиборство в самому центрі вечірньої Осаки: люди на килимках, що виконують тільки їм одним відомі рухи, і люди зі смартфонами, що полюють за кишеньковими монстрами у світі, що існує тільки в межах гри.
brovary84: (ikemen)
 І молодик, і повен, 

Це я до того, що сьогодні (точніше, вже вчора) був повний місяць, до того ж зараз вересень, а значить - цей місяць найпрекрасніший протягом усього року, і ним треба інтенсивно милуватися. В храмах буддистських і синтоїстських проводять всякі заходи, здійснюють ритуали і місяцем милуються, пересуваючись на човнах по ставках чи річках, споживаючи солодкі японські пундики і запиваючи їх зовсім несолодким зеленим чаєм. 
Саме про заходи в таких храмах питали мене туристи, бо хотіли провести час корисно і плідно. Я їм усякого порозказував, розпрощався і пішов мостом Четвертої вулиці понад річкою Камо в напрямку театру Кабукі - Мінамідза, до речі, десь тут кабукі і народилося більше 500 років тому. 
Пішов, а там поруч із Мінамідза магазин виробника солодощів японських, оскільки пляшка з чаєм у мене вже була, виникла гостра необхідність купити до нього щось. Глибоко задумався, бо пропонували пундика з цьогорічними каштанами з району Тамба, а це - знаменитий в Кансаї смак!, і пундики “споглядання місяця”, з двома видами бобової пасти. Думав-думав, а тоді туристи потурбували знову, бо вони, бачте, вже купили всі вітаміни в універмазі і мчали в напрямку Ґіона. Поспиталися, що я тут, тобто там, забув, я пояснив, що не можу вибрати між двома пундиками, вони сказали, що про таке можна задумуватися тільки в Японії, і пішли купувати собі чай у комбіні. 
Зрештою переміг пундик місяцеспоглядальний, бо ж вересень і місяць-місяченько. Гармонію смаку з чаєм він створив неперевершену. 

І серпик, і рогалик, і місяць, як діжа.

(Кому цікаво, недолуге фото повного місяця поміж хмар є у моєму фейсбуці)
brovary84: (Default)
 Книга з такою назвою останнім часом займає перші рядки продажів в японському Амазоні та книгарнях, і перевидавалася вже кілька разів. Автор - Іноуе Шьо:ічі, професор Міжнародного Центру дослідження японської культури. Народився він в районі Саґано, там неподалік ще відома на все Кіото гора Арашіяма, куди збираються туристи закордонні і японські, наче медом помазано. А насправді на горі просто живуть мавпи, і дуже симпатичні краєвиди через наявність довкола великих просторів. 
Так от, саму книгу я ще не читав, чекаю доки вона подешевшає або поступить у бібліотеки, але побачив в газеті Асахі посилання на книгу, де автор розповідає, як він спілкувався з корінним кіотосцем, мешканцем центрального району міста. Який зовсім ненароком згадав у розмові той факт, що раніше селяни з району Саґано приїздили до нього додому, аби чистити туалети, тобто збирати відходи людської діяльності. Автор це проковтнув, перетравив, і тепер сам трохи зверхньо ставиться до мешканців міста Дзьо:йо: на південь від теперішнього місця його проживання - містечка Удзі. 
Ну і ще промовистий момент: мешканці Кіото досі називають відрядження до Токіо “спусканням на схід”. Зі сходом зрозуміло - Токіо саме там розташований відносно Кіото, а “спускання” (і “піднімання”) - це традиційна лексика диференціювання чужих відносно місця перебування Імператора або розташування столиці. Тобто просуватися в напрямку до Імператора або до столиці - це “підніматися”, а рухатися зворотнім шляхом - це “опускатися”. Оскільки імператори жили в Кіото більше 1000 років, поки місто було столицею, те що вони в Токіо провели якихось 140 років не заважає справжнім кіотосцям щиро вірити, що Імператора вони Токіо, колишноьому Едо, позичили тимчасово, і він іще колись обов’язково повернеться до другої столиці.
А ви кажете: Кіото, Кіото.. 
brovary84: (Shinchan)
 Якось я писав, що для кращого знайомства з японською культурою може бути корисним спробувати поочищати рис, бажано пристроєм виробленим в епоху Шьо:ва, в який рис треба класти максимум по 200-300 грам, а не майже по кілограму, як це вміють приймати сучасніші дівайси. Так само в мене була думка (і зараз, їдучи на шінкансені в Токіо, я все більше переконуюся в її адекватності), що для ще кращого знайомства з японською культурою може бути корисним проїхатися на шінкансені між станціями “Нова Осака” (або “Кіото”) і “Токіо”, хоч можна і будь-які інші відтинки шляху. 
Колись це був шлях між місцем перебування Імператора, тобто Кіото, і місцем де розташовувався фактичний центр влади, тобто Едо, теперішнім Токіо. І на те, щоби подолати  відстань у 500 з гаком кілометрів, люди витрачали по кілька тижнів. А тепер шінкансен долає відстань до Кіото за 2 год 18 хв, здається, до Осаки потім іще 15 хв. То що ж можна побачити з вікна (або в вагоні) шінкансена?
- косметичні таблички. Напис англійською “727 косметікс”, розставлені уздовж шляху пересування шінкансена, робітники цієї фірми (головний офіс у Кансаї) регулярно ним їздять і перевіряють, чи добре таблички видно. Інтервали встановлення - через кожні 20 км чи щось таке
- вишикувані в ряд хлопчики у спортивній формі на майданчику школи і тренер, який вочевидь щось їм активно пояснює. 14 травня, субота, ранок, сонце тільки починає припікати, а вони стоять там, у синіх шортах і білих футболках, і чекають вказівок, слухаючи пісню вітра
- пасажирки поїзда в рожевих сукнях і білих колготках, нафарбовані за останнім словом “каваіі”. Одна із них скидається мені на дууже добре замаскованого хлопчика, але спишемо це на неконтрольований політ фантазії
- поля рисові, де рис тільки-но висадили або ще продовжують висаджувати, і оранжеві трактори на вузеньких смужках асфальту між ними, а також інколи машини, обов’язково білі “тойоти”, що привезли фермерів та їх родини до полів. І чайні плантації, а це ж нещодавно була 88 ніч починаючи від якоїсь там дати, коли зима зустрічається з весною чишо, і в день цієї 88 ночі збирають перший молодий зелений чай цього року, колись і мені довелося це робити, листочки такі м’якенькі нібито хтось їх спеціально пом’якшує особливим японським спреєм, їх треба зривати зверху, де вони тільки пробилися і мають яскраво-салатовий колір порівняно з іншими листками-ветеранами
- сонячні батареї на дахах будинків - чи їх дійсно побільшало після Фукушіми, чи просто раніше не звертав уваги? Енівей, тенденція радує, аби тільки вона десь не захлинулася на півшляху
- можливість їхати у вагонах іх резервованими місцями навіть із квитками на місця нерезервовані у години пік в будні дні (загалом 11 рейсів “Нодзомі”, тобто найшвидшого шінкансена). Але тільки від станції Шінаґава до станції Токіо, про інші відстані мені нічого невідомо. Різниця в ціні - 1000 ієн залежно від відстані, мабуть же багато спраглих дістатися Токіо вранці 
- Фудзі-сан можна побачити, як пощастить, але за статистикою щастить тільки у 20% випадків. Тобто 100 разів проїдеш повз Фудзі - і 80 разів вона буде повністю або частково вкрита хмарами. Хоча бувають інколи туристи, яким щастить із першого разу, навіть незважаючи на те що вони раніше про Фудзі-сан нічого не чули. 
brovary84: (Kiyomidzudera)
 Відвідав сегодні (насправді на початку червня) місто Кадома, де ми жили цілих три роки, до минулого грудня, аж поки не переїхали туди, де ми є зараз, тобто в місто Суйту. 
Відвідав, бо треба було поновлювати водійські права, а в поліцейських управліннях Суйти та інших довколишніх міст процедура займає забагато часу. В Кадома ж - близько 11 години прийшов, а десь о 14-30 уже вийшов із новими правами. Залишилося тільки купити машину, як то кажуть. 
Але права правами, а мені пишеться про те, що місто Кадома, точніше район довкола станції Фурукавабаші (“Міст старої річки”, якщо пробувати перекласти) зовсім не змінилися, тільки великий супермаркет Дайей, мережа яка заснована була в Кансаї і власне дала початок теперішній формі великих роздрібних супермаркетів в Японії, поміняла свою оранжево-білу вивіску на “Іон” (найбільша роздрібна мережа на островах, головним акціонером є голова опозиційної партії Міншінто:). Працівники компанії що займається нерухомістю так само підмітають вулиці в будь-яку спеку і, вочевидь, у холод теж, з двох салонів пачінко так само долітають звуки таких децибелів, що голова йде обертом скоріше у тих, хто поза салонами, ніж у тих, хто в ті пачінко власне грає. Велика будівля “Руміеру хо:ру” так само виблискує на сонці своїми скляними стінами, а ми ж за 3 роки так і не сходили на тамтешні безкоштовні концерти чи вистави, хоч мали для цього необмежену кількість можливостей. Чим ближче живеш - тим рідше ходиш, саме так, здається, кажуть японці, а може і якась інша нація. А якби я пішов до станції з іншого боку, то так само побачив би вуличку і площу в псевдо-європейському стилі, де місцеві дідусі і бабусі згадують тих, кого давно вже немає з ними і з нами, а дітлахи обговорюють останні моделі велосипедів. Там ще десь була по дорозі червона поштова скринька старого дизайну, така що було трохи страшно довірити їй якогось чергового листа: а раптом проковтне і не віддасть листоноші, точніше листовиймачеві? А раптом вона вирішить вийти на пенсію і піде писати заяву у найближче поштове відділення? 
Цікаво відвідувати міста, де жив колись, але набагато цікавіше жити там, де ти живеш зараз. А взагалі сегодні на островах День моря, і мені дуже дивно, чому у таке світле свято дописується цей текст про Кадому. Мабуть, я забагато переймаюся долею червоних поштових скриньок.
brovary84: (Maska)
 Отой М-сенсей з кафедри соціології Кіотського університету, який колись пояснив одній магістерці, чому він та інші сенсеї займаються тим, чим вони займаються ("робимо дослідження, бо мені і колєґам це подобається"), написав 6 рядків привітання для жіночки-вільної слухачки кафедри, якій вчера виповнилося 60 років. 

Щирі вітання! 
(три рядки покручених літер, потім пояснили, що це суахілі)
Ще тільки половина (мається на увазі "пройденого шляху")
Прізвище сенсея (ієроґліфи так само покручені як і літери суахілі..)

Тепер я знаю, що треба писати знайомим і не тільки у привітаннях з 60-річчям. 

Ще тільки половина


brovary84: (ikemen)
 Програма “Кул Джапан”, яку робить японське УТ-1, тобто NHK. Запрошують іноземців, які посилають щось пробувати, на чомусь їхати, з кимось спілкуватися, а потім це все обговорюється в студії, і всі цокають язиками: яка ж Японія ку:ру, тобто крута. Інколи там справжній дєліріум, аби щось попатякати, але буває і розумне та вічне. 
Оце було про способи заморожування риби, і розказали про дядька з південного острова Кю:сю:, який їздив у відрядження в Токіо і нарікав, що там сашімі не таки смачні, як в його рідному місті. Причина - на той момент не могли цю рибу правильно довезти до столиці. 
І от дядько через скількись там десятків років вийшов на пенсію, і почав днями й ночами експериментувати з рибою. Вирішив робити лід із морської води, бо в неї температура замерзання нижча ніж у звичайної. Риба в першому його льоді замерзла занадто, температура була -2 градуси. Тоді він вдосконалював свій винахід, і зрештою довдосконалювався до того, що температура піднялася до -1.8-1.5 градусів, що виявилося ідеальною для того, аби рибу вмент знерушити, паралізувавши на скільки треба. Якщо ж лід звичайний, то вона певний час у ньому б’ється, що зумовлює розлиття крові по всьому організмові, виділення якоїсь там кислоти і так далі. Нюанси смаку справжніх гурманів уже не задовольняють.
Там ще був такий науковий момент, що дядечко додумався зробити лід (тобто льодинки) маленьким за об’ємом, для того аби збільшити площу доторку з тілом риби і, відповідно, швидше її паралізувати. 
Так що тепер і в Токіо (і, можливо, в усяких заморських країнах!) можна з’їсти “справжнє” сашімі. 

Мені ще пригадалося принагідно, як у Наґасакі ми з дружиною спробували якусь рибу (на жаль, забув яку саме), якій тиждень не давали нічого їсти, аби вона "нагуляла" собі жир і стала смачнішою. І була на рисі дійсно смачна, але коштувала щось 400 чи 500 ієн, тобто більш ніж удвічі дорожче за "ненагуляних" колєґ. Там і ієроґліфи для неї були якісь інакші ніж зазвичай. 
brovary84: (Surama)
 Про дороги. Газета “Асахі” в суботньому спецвипуску далі пише про всілякі дороги, і цього разу темою була Національна дорога  номер 23, яка закінчується на вході в ліс Храма Ісе, присвяченого Богині Сонця Аматерасу (прямим нащадком якої є нинішній імператор). 
Виявляється, колись це був Шлях номер 1, який вів із Токіо, де жив Імператор, в Ісе, де шанують Аматерасу. І там ще остання частина шляху називалася “дорога щастя”, бо ж нею колись проїхав Імператор. 
Але Дорога номер 1 в Японії має символічне значення, і шляху з Токіо до Ісе дали номер 1 в 1920 році, коли треба було розбудовувати країну для подальших наступів на азійському і не тільки фронтах, і слід було наголосити на важливості синтоїзму як державної релігії. 
А в епоху Мейдзі, після відкриття країни для торгівлі і не тільки з рештою світу, Дорога номер 1 вела з Токіо в Йокохаму, бо саме це місто першим відкрили для іноземців. 
У післявоєнні ж роки, точніше десь у 1950-му, Дорога номер 1 веде з Токіо в Осаку, бо саме між цими двома містами відбувається найбільше всякого руху, обмінів і так далі. Далі буде?.. 
brovary84: (Student ID)
Інколи мені (скоріш за все, безпідставно) здається, що коли я пересуваюся японськими поїздами, мене переслідують всілякі руки. Тобто не всілякі, а руки людей, які або синхронно щось роблять, як у цьому дописі, або просто якось співіснують у поїздовому просторі. А оце днями їхав у Кіото  в суперекспресі приватної залізниці Ханкю:, стояв коло дверей і споглядав боязко за дядьком із подобою борідки і міні-вусами, волосся зачісане назад, льняний піджак на білій футболці, характерний вираз “вседозволеності” на обличчі. 
Дядько похмуро дивився на пейзаж за вікном, іноді відповідаючи на повідомлення в своєму айфоні, і зиркав довкола коли поїзд зупинявся, видивляючись чи не буде йому де присісти. (Забігаючи наперед, напишу що присісти до кінцевої станціїї Каварамачі йому так і не вдалося). 
Аж от на станції Кацура, коли ми стояли хвилини дві, чекаючи пасажирів, що прибули з іншого напрямку повільнішим поїздом, я побачив її, тобто руку в білосніжній пальчатці, належала вона працівнику станції у фуражці і форменному мундирі. Поки що вона нікуди не рухалася, а була випрямлена по швах, виглядала не дуже задіяною в роботі і навіть трохи засмученою. Нарешті поїзд прийняв усіх пасажирів, ми вже наготувалися їхати, червоні лампи над дверями почали блимати, мовляв, “ми закриваємося”, і тут між дверима, що вже майже зачинилися, в останній момент просунулася волохата рука, яка належала незрозуміло кому, бо було його (скоріш за все це був саме “він”) не дуже видно через черевце дядька з першого абзацу. Просунулася, але ні висунутися назад, ні розкрити двері рука ця не змогла, бо поїзд уже мусів рушати, і власник її насправді просто занадто повільно здійснював пересадку.
Далі - кульмінаційний момент: на допомогу руці волохатій прийшла рука білосніжна, яка теж просунулася між дверима і трохи їх посунула вбік, аби рука волохата могла повернутися в обійми (?) свого власника. Потім уже я побачив, що його інша рука тримала пластиковий стаканчик із холодною кавою, і не могла допомогти своїй колезі, і що статурою і зовнішнім виглядом цей кавоман був доволі подібний до дядька із айфоном. А ще побачив, що уніформенний працівник залізниці ввічливо вклонився власнику руки волохатої, і фірмовим жестом дав водієві у вагоні попереду знати, що поїзд може рушати, всі руки порятовано.
brovary84: (Maska)
Майстри дзенських історій пишуть, що в стародавньому Китаї за династії Танґ (?) був буддистський монах Дзьо:Шю: Дзю:Шін, який користувався надзвичайною популярністю і до якого щодня приходило дуже багато учнів. І щодня хтось із них питав учителя, що треба зробити для того, щоби досягти (дослівно “відкрити”) саторі. 
На таке питання у сенсея була  наступна відповідь: “Випий зеленого чаю”. 
І от коли черговий учень учергове випиває чай, учитель питає його, чи було смачно. Той відповідає: “Так, надзвичайно”. А сам уже підстрибує від радості, що нарешті дізнається таємницю досягнення саторі, аж тут учитель каже йому: “Йди вже собі”. Тобто про саторі - ні слова, напився чаю і вйо додому. 
Це одна із відомих загадок “мондо:” у буддизмі, то що ж хотів сказати учитель?..Що коли п’єш зелений чай, треба концентруватися тільки на тому, як пити зелений чай. Або, іншими словами, не думати про всяке-різне, а вкладати серце у те, що робиш зараз, в цей конкретний момент часу. І це стане частиною шляху до саторі.
Начитався всякого такого, і виклав цілих 160 ієн за пляшку зеленого чаю - суміш сортів різних префектур: 70% з префектури Шідзуока, 20 - з району Ісе, і 10 - сорту мачча “Нішіо”.
brovary84: (Default)
Я знову нєшалюінікавонєтрогаю, а просто собі несу три важезні книжки назад у бібліотеку Кіотського універсітету, аж раптом боковим зором бачу знайому коротку і стильну зачіску, а тоді і зустрічаюся поглядом із її власницею - помічницею головного редактора Осакського офісу газети “Асахі”, яка балакає з кимось по телефону. Вона теж бачить мене краєм ока, і починає активно махати незайнятою рукою, продовжуючи спілкуватися. 
Оскільки мене побачили, то караскатися вже немає куди, тому підходжу ближче і чекаю, поки вона закінчить. За кілька хвилин натискає в смартфоні кнопку, посміхається, радісно вклоняється, питає, як справи і каже, що знову бачила останнім часом новини про УкурАіну. 
“Про Чорнобиль?” “Та ні, це теж було,  але окрім Чорнобиля ще щось. Президентські вироби вибори?” (Ваші слова та українському ЦВК у вуха чи у мікрофони.) “Помінявся у нас прем’єр, з пустого місця зробилося порожнє, це мабуть у політиці найбільша новина”. “А, зрозуміло. А що там на сході?” “Без особливих змін. Ну добре, я пішов. А оце я, до речі, робив копію зі статті в журналі “Асахі” за 1983 рік, так що принагідно і Вам дякую”. “Та мені точно немає за що”. На тому і розійшлися. Пригадую, що під час нашої останньої зустрічі вона знайшла в інтернеті фото борща, звареного в Сибіру серед льоду чи в якійсь подібній атмосфері, і розпитувала, чи в Україні готують так само. 
А тоді, пропустивши 17-й, їхав на 3-му автобусі в центр міста, аби звідти на фіолетово-коричневому поїзді повертатися додому. І ми вже майже приїхали, стали на світлофорі, і я думаю, щось тут не так, а тоді зрозумів, що все так, просто місце - перетин вулиць Каварамачі і Шідзьо - те саме, де щороку в середині липня зупиняється процесія з колісниць і повозок, найбільша зветься Наґіната, у неї такий вигнутий меч стирчить зверху, точніше зупиняється не сама процесія, а кожна із колісниць, першою оця наґінатьска, і в неї такі великі колеса, в півтора Тимури, що їх просто так не розвернеш, треба підкладати спеціальні дощечки, тоді порскати на них водою, і міняти напрямок руху на 90 градусів, але максимум по 25-30 градусів за один раз. До колісниці з двох боків причеплені величезні канати, за які тягнуть по 10-15 чоловіків, кажуть там і студенти інколи підробляють. Кожен порух на 30 градусів супроводжується голосним видиханням публіки, щось на кшталт “ооооххХ!”, а коли виходить не 30 градусів, а менше, то і видихання робиться коротше. Розвертання цих величезних конструкцій вважається найпишнішою принадою Ґіон мацурі, тобто свята Ґіон, найбільшого із трьох найвідоміших свят у Кіото. Най-най-най. 
Все вищенаписане промайнуло в мене в голові буквально за секунду-дві, поки автобус номер 3 стояв на перехресті, тоді він без всяких дощечок і води повернув направо, виплюнув Тимура через передні двері і поїхав собі далі, до храма Мацуо Тайшя. Поїхав на захід, тобто в напрямку, протилежному руху середньолипневих колісниць у другій японській столиці.
brovary84: (Tenryuji)
 Мій любимий Банк Кіото, про відкриття рахунку в якому колись згадував, знову порадував. І абсолютно так само, як я колись уже туто писав. Як це я, негідний ґайдзін, міг забути про необхідність заповнення документів про зміну адреси виключно великими літерами?..Но чтодєлать. 
Цього разу зателефонувала перелякана дєвачка, двічі перепитала, чи я розумію японську, тричі перепросила за завданий клопіт і сказала, що найближчим часом надішле мені пісьмо щастя, де треба буде все красивими великими літерами заповнити і надіслати їм назад. Отак..
А ще пише газета Асахі, що в префектурі Ямаґата з ініціативи місцевих активістів 26 років тому відкрили синтоїстський храм, присвячений повітрю. Мовляв, повітря, тобто атмосфера - це чи не найважливіша річ, яка нас оточує, але храми йому дотепер, на жаль, не присвячували. Ні традиційних воріт торіі на вході, ні всяких будівель у ньому немає, а є просто дзеркало із нержавіючої сталі на землі, посеред зеленого-зеленого лісу. Люди приходять, двічі вклоняються, чотири рази плескають у долоні, загадують бажання - і насолоджуються чистим повітрям. 5 червня, коли по всьому світу святкують День довкілля, у храмі проводять Свято повітря, бо для довколишніх мешканців цей день - теж День повітря. 
Хотів написати ще щось зовсім незначне і недоречне, але, на щастя, забув що саме. Як пригадаю - то буде. 
brovary84: (ikemen)
Мама дружини надіслала фото з міста Мацудзака, відомого своїм мармуровим мнясом, і пише, що музей Мотоорі Норінаґи, на жаль, закритий на реконструкцію. А ти ж, Тімуру-сан, колись провів там майже дві години, роздивляючись незрозуміло що! Дивакуватий ґайдзін. 
Так багато часу я там провів не стільки віддаючи данину заслугам відомого вченого і філософа перед японським суспільством і світом узагалі, скільки крутячи і перекручуючи в голові один-єдиний вірш пана Морінаґи, як ото пишуть, після якого він міг би більше нічого і не писати, а сидіти десь коло Тихого океану в Камакурі і цмулити потихеньку біле а чи й червоне вино, як це робив один незнайомий мені ґайдзін невизначеного, але скоріше старшого віку. 
Так от, вірш був наступний: 
Якщо мене хто-небудь запитає: 
„Яка вона – Японії душа?”, 
Скажу, що схожа 
На квітучих вишень в ранкових горах 
Ніжний аромат!
Якщо бути дуже вже точним і прискіпливим, то друга частина вірша звучить так як у заголовку, принаймні у тому японському варіанті, який я знайшов в інтернетах, але на те вона і поезія, щоби перекладач додавав чи забирав якісь нюанси. Перекладач у даному випадку - це професор Бондаренко, і коли я бачу цей вірш, то не тільки вчергове подумки дякую йому за те, що десь на 2 чи 3 курсі на парі з японської літератури він його нам, горе-перекрадачам, прочитав, але і за те, що років із п’ять тому в пошарпаному ліфті гуртожитку в Тенрі, місті Небесної Мудрості, перше що Іван Петрович зробив, коли ми зайшли із вологого та сутінкового серпня до ліфта - це продекламував його ж японською, просто і водночас натхненно, як це може тільки він: 
 
Шікішіма но Яматогокоро во хіто товаба..
 
Ну і далі по тексту. Там із нами випадково в ліфті їхав якийсь український мальчік, який вочевидь дуже здивувався, чого це двоє українців замість балакати українською або принаймні привітатися чемно, декламують якусь поезію, кому вона треба. 
А я йому подумки відповідав: мені треба, бо це ж той самий вірш, що і десять чи скільки там років тому, і перекладач той самий, от тільки Тимур трохи інакший. Побачив сакуру і таку, і сяку, але до цієї, гірської і з вірша, все ніяк не може доїхати. Точно не знає, в яких саме горах вона цвіте і пахне, але має підозру, що душа країни Ямато - це щось подібне до описаного паном Норінаґою. 
brovary84: (Maska)
Давно я про них не писав, майже рік, ну, може буде і тут покращення нашого життя вже сьогодні. А поки що - дві слові про компанію "Дайва Хаус", одного із найбільших виробників житлових будинків (переважно 2-3 поверхових. але будують і вищі).
Мають тут прекрасну систему грошової допомоги тим, хто їздить до престарілих батьків для догляду за ними. Компенсують по кілометражу від найближчої станції коло теперішнього місця проживання до станції неподалік від місця перебування батьків. Якщо понад 200 кілометрів в один бік - то 15 тисяч, якщо більше 1600 кілометрів - то 55 тисяч ієн. Всього таких рівнів встановлено 9, скористалися послугою 138 чоловік.
Ще є прекрасна система "тимчасової компенсації за виховання підростаючого покоління", мільйон ієн за одну дитину, і накопичувальна система відпускних днів, які можна протягом 2 років після їх нарахування використати всі одночасно, за один раз - до 100 днів.  
brovary84: (Shinchan)
 В музеї міста Суйта, де я маю щастя проживати, провели симпозіум на тему спогадів, пов'язаних із Осака Бампаку, тобто Осакською Виставкою Десяти Тисяч Країн, яку провели в 1970 році. За 10 хвилин пішки від нашого будинку розташований меморіальний парк, де зберегли головну принаду виставки, Вежу Сонця із вельми промовистими обличчями.
Але я про спогади. Канадський прохвесор Д. Андерсон разом із японським колєґою розпитали про те, що особи похилого віку із міста Акаші в префектурі Хьоґо пам'ятають про виставку. Відповіді були доволі передбачуваними: задовгі черги, велика спєка, камінь із Місяця (його показували американці у своєму павільйоні) виявився простим собі каменем.
Але всі опитувані зійшлися на тому, що виставка була вагомою подією для тодішньої Японії, яка швидко розвинула економіку, увійшла в коло цивілізованих країн, і люди вірили, що будь-які проблеми можна розв'язати.
А я ще пригадав, що в якомусь повоєнному фільмі, який дивилися якось на семінарі в І.-сенсея, родина їде на поїзді в Токіо з південного острова Кю:сю: (а це через всю Японію), виходить на пару годин перепочити в Осаці, і мама каже здивованому синові, показуючи на натовпи людей, що ходять напівхаотично довкола всяких конструкцій із метала та бетона: "Оце і є Осакська виставка". 
brovary84: (Maska)
 Про дороги
 
В газеті “Асахі” по суботах, у додатковому випуску, який дуже часто ніяк не виходить прочитати аж до наступної суботи (а даремно!), є прекрасна рубрика про дороги. Різні, короткі і довгі, прямі і звивисті, людські і тваринні. Наприклад, пряма і широка, що веде до будівлі Парламенту, де років із 50 тому збиралися студенти, що протестували проти загравань із американцями, а тепер збираються то мамИ, що вимагають будівництва нових дитсадочків чи ясел, то противники АЕС, то прихильники “мирної конституції”. Або дорога, якою колись із префектури Фукуі возили в Кіото “саба”, тобто скумбрію. Точніше, не возили, а носили, в кошиках за спиною. Або китова дорога в морі, десь, мабуть, коло південних префектур. 
А мені оце думається чогось про дорогу, що веде з Осаки через префектури Нара та Міе в напрямку Наґої. Колись, років із 10 тому, ми їхали нею вшістьох на машині, що чмихала і протестувала моторними вібраціями, бо 6 чоловік - це пряме порушення правил дорожнього руху. Тімуру сидів попереду, як найбільший за довжиною кінцівок і як іноземець, вела машину дівчинка А., а позаду влаштувалися друзяки Тімуру М. та С., а також дівчата С. та А.-2. Об’єднувала нас любов до коней, які вже проїхали тим самим шляхом у фургоні кілька годин до того. І ще об’єднували нас довгі чорні чоботи, відчуття вседозволеності до зустрічі із першим патрулем (на щастя, так і не зустріли, тому дозволено було майже все), і трошки страху за старенький “ніссан”, який дуже старався, але був на грані. Дорога ця була звивиста, тому на грані “ніссан” перебував у прямому значенні: на всіх поворотах його хитало з боку в бік, двоє хлопців і двоє дівчат на задніх сидіннях майже інтимно тулилися одне до одного (двоє до двох?), а Тімуру мовчки дивився на дівчину А. 
10 років тому ми ще мусіли з’їхати вниз десь поруч із рестораном із альбатросом на даху, проїхати хвилин 10 вузенькими доріжками поміж рисових полів, подолати підйом градусів у 40, аби нарешті дістатися кінно-спортивного клубу, де проводилися студентські змагання префектури Нара. Я був тільки глядачем, тому можна було мене і не брати, але ж субординація, намагання показати країну і коней, ввічливість..Ну, ви розумієте. 
А через 10 років після того “ніссана” ми їхали тією ж дорогою вже на сріблястій “тойоті”, нас знову було шестеро, але один собака, і українців побільшало - на маму Тімуру. Проїхали шлях 10-річної давнини, але не виїхали з Тенрі, міста “Небесного Розуму”, і не повернулися знову у нього. Подолали шлях між префектурами Осака та Міе за якихось півтори години, зробивши одну зупинку для собачої прогулянки і людської кави. “Тойота”, на відміну від “ніссана”, нікуди не прогиналася, поводилася впевнено і незалежно, чутливо реагуючи на всі вказівки водієвих рук. 
Якщо задуматися, скільки сотень тисяч машин і мільйонів людей проїхали цією дорогою за 10 років, то починає йти обертом голова, і хочеться дивитися аж до ранку в очі Вежі Сонця, що світяться в темряві меморіального парку ЕКСПО-70, і шукають поглядом (якщо у вежі може бути погляд) Осакський замок.  Але я просто повторюю подумки, як мантру: як добре, що є ця дорога із Тенрі в Тенрі, а також із Осаки в Міе, і що були на ній темно-синій “ніссан” 10 років тому, а вчора і сьогодні - срібляста “тойота”. І як дивно знову їхати вшістьох кудись на схід, знову сидіти на місці ліворуч від водія, і пригадувати запах коней, які давно вже тебе забули.
brovary84: (Default)
Я знову нє шаліл і нікого не чіпав, читав собі свіжий номер газети "Асахі". Аж тут лівим оком відчуваю чиюсь присутність, тоді цей хтось присів поруч і так і седів до кінцевої зупинки Каварамачі. Добре якби він просто седів, та ж ні - почав інтенсивно вовтузити олівцем чи ручкою по паперу. Спочатку здалося, що то він переписує статтю, яку я читаю, аби потім подати звіт у відповідні органи, але я дядька недооцінив. Секунд за тридцять він вирвав із блокнота сторінку і шанобливо мені вручив, бурмочучи чи то вибачення, чи то побажання вічного щастя сумішшю англійської та японської мов. (Не знаю, як ставити сюди фото шедевру, кому цікаво - приходьте у Фейсбук у гості).
Я знизав плечима і схилив голову, бо ж треба поважати чужий труд, яким би він не був. Дядько натхнився і почав захоплено малювати бабцю у масці та хустці, що сиділа навпроти. Трішки перестарався, примальовував її обличчю зайві деталі, через що незадоволено цокав язиком, виривав листочка і починав усе знову.
Зрештою він задовольнився четвертою чи п'ятою версією, на станції Каварамачі радісно вручив вирвану сторінку моделі. Бабця зраділа не дуже, намагалася повернути листочка авторові, але він пручався і виривався. На виході з вагона я знову схилив голову на знак надзвичайної пошани до таланта дядька, а він долонею артиста поплескав мене по спині, як заслужений маестро трохи зверхньо плескає свого вдячного прихильника.
Однак шматки добірного коричневого бруду на колись білих кедах маестро чомусь довго не давали прихильнику спокою.
Принагідно пригадалося, як у Сеулі в метро до мене причепився нажлуктений по вінця дід-алконавт, інтенсивно критикуючи мене добірною корейською у своєму вигаданому світі. З усього набору слів я зрозумів тільки "америка", вочевидь, янкі сиділи у нього в печінці разом із саке.

Profile

brovary84: (Default)
brovary84

December 2016

S M T W T F S
    123
45678910
111213 14 151617
18192021222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Aug. 21st, 2017 12:37 am
Powered by Dreamwidth Studios